Lamina et caelum
Заснув, такий важкий день був. Просто впав на ліжко, на якому хтось, мабуть, жартома закріпив вертикально кортик. Увійшов повністю, тільки топази з руків'я залишились на видноті. Спав день, другий... Місяць: аж поки не відчув дискомфорт та незграбний ниючий біль.
Встав, підійшов до свого улюбленого барокового дзеркала: червоний костюм — почорнів, почав обсипатися, обличчя помітно зблідло; знебарвилось. І найцікавіше — із рани не текла кров: із неї струменів темний синьо-сірий дим.
Ніхто не прийшов на мій поклик. Можливо, я став занадто тихим, але вони ж і не прийшли впродовж місяця...
Я намагався витягнути кортик сам — руками, ножицями, ножем, спицями, щипцями, мотузкою... Нерухомий.
Тук.
Що?
Тук-тук.
Хтось стукав з тієї сторони дзеркала. Я! Це був я!
Усміхнувся дзеркальний собі реальному і сказав, що вийняти може той, хто встромив.
Або.
Він підійшов до вікна, видавив топази, а на їх місці — небесна блакить. Блаженно усміхнувся і замертво впав.
Вибір є.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!