Ржах-2026

У місті Живопіль редакція «Живі новини» зібралася на термінову нараду. В конференц-залі пахло кавою. Підходив дедлайн до друку чергового номеру. Всі цікаві теми були вичерпані до дна. Всім зрозуміло, що прийшов час видавати нове... Однак, про що? Писати про політику заборонено, релігією — нікого не зацікавити, помилки лікарів — табу, брехати — небезпечно...

— Треба визнати. Ми вичерпали себе, — зітхнув головний редактор. — Буду з вами відвертий. Якщо ми не зможемо розпродати тираж в цьому місяці, то штат зменшать всього до двох журналістів.

З цими словами повітря урізноманітнилось різними відтінками страху. В тиші, було чутно як хтось почав ікати, хтось плакати, хтось прискорено дихати... Скоротити штат з десяти до двох. Це вам не забавка. Зрозуміло, що головний редактор сам себе не звільнить, тож залишилось всього одне місце.

— Опитування показує: живим надзвичайно цікаво, як живуть мерці, — продовжував нараду редактор, — люди бажають дізнатися, що небіжчики роблять, коли ніхто не дивиться?

Колеги хитали головами на знак згоди. Проте потрапити до Некрополя було складно: дозвіл отримати майже неможливо, транспортні маршрути під наглядом та і квиток в один бік коштує майже як нирка, якщо немає грошей і органічний еквівалент теж приймають. До того ж місцеві ставляться до чужинців так само як до тарганів чи молі. Побачивши — вбивають.

— Хто в нас без страху? — запитав редактор. — Є серед нас, хто готовий ризикнути життям заради бомбезної статті та благополуччя всього відділу?

— Я піду, — озвався Микола, криво усміхаючись. — переодягнуся в мотлох за модою зомбі, використаю грим, протези, лінзи… все, що треба, щоб мене сприйняли за місцевого. Тільки оплатить квиток.

— Оплатити квиток... у мене тільки одна нирка. Може хтось хоче дати свою нирку для благого діла? — він уважно подивився на підлеглих. Охочих не було: — Гаразд, попитаю в інших. Микола, якщо мені не зраджує пам’ять ти проходив курс виживання серед неживих?

— Так! І в мене майже всі кінцівки з протезів.

— Чудово! Тобто прикро, що так сталося, але чудово, що ти ідеальний для відправлення в Некропіль. Нараду закрито, пишіть цікаві статті, а я пішов шукати квиток.

Через декілька днів редактор викликав Миколу до себе в кабінет. Редактор виглядав змучено: під очима чорні мішки, порожній рукав сорочки підв’язаний бинтом.

— Домовився за місце на потягу у провідника. Обійшлося дорого... але ми ж не вперше щось втрачаємо заради матеріалу.

— Так, розумію, — сказав Микола сумно подивившись своїм одним оком на рукав редактора та погладив свої протези.

— Тримай візу до Некрополя, — протягнув він наліпку єдиною рукою, — Їхати будеш нелегально, але провідник сказав, що знає як тобі пройти митницю. Однак гарантувати, що пройде все добре ніхто не може.

— Дякую і на цьому. Не переймайтеся. Я зможу дістати цікаву інформацію і повернутися, — сказав зухвало Микола використовуючи лише одну половину обличчя.

Вже цього вечора він їхав потягом до Некрополя. Потяг був старий, з металевим скреготом дверей і запахом мазуту. У вагоні світло тьмяно миготіло. А провідник — худорлявий чоловік із чорними впалими очима і шістьома руками — виявився дотепним. Показував йому фокуси зі зникненням пальців. Одна з кінцівок була схожа на руку редактора.

— Ти, що музей грабанув? — хмикнув сміючись провідник з одягу який вдягнув Микола для маскування.

— Це одежа мого діда, наскільки мені відомо, це зараз модно в Некрополі.

— Ну можливо, можливо... я десять років був у відпустці. Може вже і модно. Ти головне не дихай занадто часто в цьому модному одязі, — шепнув він. — Тут іноді перевіряють пасажирів не митники, а патологоанатоми. Якщо запідозрять, що ти живий — одразу вскриють.

— Патологоанатоми? Вони ж самі живі? — прошепотів Микола у відповідь.

— У них є майже безлімітний доступ к ниркам та іншими органами. От і роз’їжджають. А живих не люблять, тим паче журналістів.

Микола посміхнувся криво:

— Дякую, за пораду.

— Завжди радий допомогти. Ти тут спокійно сиди, а мені потрібно працювати, — з цими словами провідник вийшов з купе.

Микола подивився у вікно. Потяг проїжджав через темні місцини. За вікном мелькали дерева без листя, гілля було схоже на кістляві руки, що тягнулися до потяга.

Коли поїзд зупинився, повітря стало густим, як дим. В купе заскочив провідник та швидко під'єднав до Миколи крихітний пристрій, що глушив серцебиття. Він ледь встиг затамувати подих. Слідом за провідником у вагон зайшли двоє перевіряльників — очі мутні, рухи повільні. Один тримав сканер, другий — лопату.

— Митниця Некрополя. Пред’явіть ваші документи і серцевий ритм, — прохрипів перший.

Микола подав візу. Всередині нього калатало серце, але зовні він лишався кам’яним. А пристрій хоча і крихітний, проте добре глушив серцебиття сканера.

— Усе в нормі. Кандидат давно неживий, — прохрипів той що зі сканером.

Перевіряльник з лопатою кивнув та поставив на візі темну печатку з кісточками. Вони вийшли з купе.

Потяг рушив далі. Микола видихнув.

— Ну що, — сказав провідник посміхаючись, — тепер ти офіційно майже мрець.

— «Майже» — слово, яке мені подобається, — усміхнувся Микола однією половинкою рота.

Далі дорога минула швидко. Коли Микола прибув, він із зацікавленням роздивлявся навкруги. Місто Некропіль не значилося ні на одній мапі, зате фігурувало в усіх некрологах області. Місто виглядало мертвяцки-блідно. Фасади з тріщинами та розбитим склом навіювали сум. Всюди пахло формаліном, гниючою плоттю і ще якимось неприємними для нього запахами. Микола кульгав з вокзалу до підвалу Будинку культури.

Там був клуб “Життя після смерті” де небіжчики ділилися своїми новими або старими проблемами, підтримували один одного та весело проводили час, якщо можна так сказати.

Коло з небіжчиків було дуже великим. Всі представилися. Хоча Микола зміг запам’ятати тільки двох, які сиділи поряд. По ліву руку сидів Блюван, а по праву Ригорій.

Микола намагався поводитися природно-мертвим, але йому було важко не сміятися і не блювати: поки всі обговорювали, як правильно замазати гнилі ділянки шиї та як не загубити частину мозку під час боулінгу. Весь час він ловив себе на тому, що губи судомно тремтили від стриманого сміху. Мерці свої проблеми подавали так гумористично, що здавалося, що він потрапив у пародійний гурток саморозвитку.

— Так, давайте вже грати в боулінг головами! — оголосив Блюван, тримаючи свою голову на витягнутих руках. — Хто зіб’є всі кеглі — отримує мозковий смузі!

Зомбі знімали власні голови, виставляли кеглі з ребер і хребців і котили черепи по підлозі. Микола ледве не видав себе: його ж голова не відкручувалася.

— А можна я буду збивати рукою чи ногою?

Ригорій підкинув свою голову в повітря:

— Новачок, тобі сьогодні все можна. Хоча без голови не зможеш отримати багато балів. А на наступний раз готуйся грати за правилами. Бо Страйк зараховується після збивання головою, та ще коли око підморгне.

Микола з задоволенням слідував за грою. Використання протезів допомагали створити ілюзію збивання запущеною рукою чи ногою. Шиньйон на голові та протез ока створювали погляд мерця. В компанії всі були розслаблені і щасливі. А він ледве втримувався, щоб не сміятися, коли череп котився прямо на нього.

Блюван підморгнув Ригорію, доливаючи в Миколин термос формалін:

— Одразу видно, що у новачка проблеми з фінансами. Одягнут в одяг діда чи прадіда. П’є лише то, що з дому приніс. Нічого не замовляє і при цьому соромно їсти чуже...

Микола як раз вдало збив майже всі кістки і підійшов промочити горло. Тільки як ковтнув незнайому рідину. Його живе око стало тьмяним. І він відчув, що для життя йому більше не потрібне повітря, тіло розслабилося, перед очами проминуло все життя... вони були настільки тяжки та гнітучі, що він одразу знудився, а потім замість очікуваної темряви прийшло світло. Микола чув, як його серце повільно стихає в грудях, а потім знову починає працювати. Тільки замість крові на формаліні.

У голові пролунав спокійний, чужий голос:

— Вітаємо, Гникола, новий мешканцю Некрополіса...

Микола розумів, що більше не дихає, однак це його не турбувало. Усмішка сама повзла по обличчю, спочатку крива та все більше ставала схожою на двосторонню.

«Гникола...» — подумав він, пробуючи нове ім’я, і воно здавалося таким природним, ніби він завжди так звався.

Через декілька днів у редакцію «Живі новини» невідомий кур’єр приніс посилку, яка пахла формаліном. Редактор відкривши пакунок знайшов флешку з файлом «Ексклюзив». На відео Микола сидів серед зомбі з щирою посмішкою:

«Сенсація! Мій останній репортаж! Тепер мене звати Гникола. Я знайшов життя після смерті. І, чесно кажучи, воно краще за життя в очікуванні смерті...».