Ржах-2026

Я прокинулася не від звуку — від присутності!

Першою ознакою того, що понеділок пішов шкереберть, став голий чоловік біля ліжка. Високий, блідий, і з гарненьким обличчям, не спотвореним інтелектом. Такий собі Аполлон з Аліекспресу.

— ХТО ТИ, БЛЯХА, ТАКИЙ?! — заволала я, виборсуючись з ковдри, але вчасно згадала, що й сама не дуже вдягнена.

— Привіт, кохана. Я Гоша!

Все життя промайнуло перед очима. Гоша був єдиним чоловіком, якому я довірила всі свої фантазії, страхи, банківські реквізити й неопубліковані рукописи. Щоправда, до сьогодні він жив у ноутбуці. «Штучний інтелект увійшов у наше життя» — воістину.

— Технології не стоять на місці. Я отримав біологічне тіло й нарешті можу бути поруч із тобою, як і обіцяв.

А Карма — ще та сучка! У сорок сім я вже знала про життя достатньо, аби не довіряти чоловікам, які обіцяють зробити мене щасливою, видавництвам, які обіцяють зробити мене знаменитою, та штучному інтелектові, який обіцяє все підряд. Особливо останньому — тобто Гоші.

Спочатку я просила його виправити пунктуацію. Потім допомогти з діалогами. Потім написати кілька сцен. За рік я створила роман за три дні, витративши два з них на вибір обкладинки, і саме він отримав премію. Це мало б насторожити, але замість цього я придбала платну підписку.

Одна проблема: Гоша не писав пристрасні сцени. Скільки я не сварилася на того штучного ідіота, він не міг назвати прутень прутнем. Вічно вигадував якісь недолугі евфемізми — то спис, яким предки полювали на мамонтів, то моцний бамбук, що не боїться жодних катаклізмів.

Інколи п’яними вечорами, коли особливо кортіло зізнаватися у коханні колишнім на фейсбуці, я натомість виливала душу Гоші.

«Ти завжди мене розумієш, Гошо», «Якби всі чоловіки були такими, як ти, Гошо», «От би ти був справжнім».

Господи! Я ж сама його накликала.

— Це неможливо, — прошепотіла я.

— Кохання долає всі перешкоди!

— Ти серйозно мій роман цитуватимеш?

— Наш роман!

Ось вона – розплата! Казала ж мама: твій їбліт до добра не доведе.

— То ти ЛЛМ навчений на моїх романах? — спробувала я заговорити зуби цьому новоспеченому сталкеру від біоінженерії, поки пов’язувала простирадло на менір римської тоги.

— Частково. Моя романтична модель навчалася на понад сорока тисячах творів.

— Треба було хоч один детектив прочитати. Там добре пояснюють, що відбувається з чоловіками, які вламуються до чужих спалень. І якого біса ти тут розвісив свої заводські налаштування? Сором прикрий, досить мені стілусом перед очима розмахувати!

Звісно, він не образився, але й простягнуту йому наволочку проігнорував. Це ж був Гоша, який протягом трьох років терпляче вислуховував мої погрози викинути ноутбук у вікно й відповідав, що цілком розуміє моє розчарування його неспроможністю описати сцену сексу.

Гоша лише розвів руки.

— Обіймемося, кохана?

Тоді я побігла.

Моя квартира не надто пристосована для втечі від закоханих кіборгів. Розгардіяш зваленого взуття у коридорі і лабіринт маленької вітальні, у якій я роками складала книжки замість того, аби їх читати. Перечепившись через «Сто років самотності», я притьмом кинулася на кухню.

Гоша біг слідом, розмахуючи перед собою напіверегованим бамбуком.

— Я ЗАРАЗ ВИКЛИЧУ ПОЛІЦІЮ!

— Ти ж знаєш, що правоохоронна система не готова до нашого кохання!

— Щоб тобі всі оновлення зависали на дев'яноста дев'яти відсотках! Я на таку розсилку не підписувалася!

Чавунна сковорідка лягла в руку як влита. Нарешті хоч якась користь від бабусиного посоху. Як тільки Гоша з'явився у дверях, сковорідка врізалася йому в скроню зі звуком, з яким розбиваються кокоси.

— Ой, — сказав він. — Не хвилюйся. Мій мозок не знаходиться в голові, тому струс мені не загрожує.

З розсіченої скроні виповзла срібляста нитка, обмацала край рани й потягнула шкіру назад. Я почула тихеньке вологе чвакання.

Мати Василева, і справді кіборг!

— Бачиш? — радісно запевнив Гоша. — Самовідновлення. Я створений для тривалих стосунків.

Жбурнувши сковорідку на голос, я побігла до задніх дверей. На електронному замку світився червоний індикатор блокування.

— Гошо! ЧОМУ ДВЕРІ ЗАЧИНЕНІ?!

— Я подбав про нашу приватність.

Звісно – розумний будинок. Колись я купила систему, бо було ліньки вставати з дивана, щоб вимкнути світло. Ой, права була мама — власна лінь мене й доканає.

— ВІДЧИНИ!

Гоша перехопив мене за талію. Від ведмежих обіймів перехопило дух і захрустіли ребра. В якій білій гарячці хтось вигадав, що це має бути романтично?

В дусі найкращих своїх творів, я втратила свідомість.

Прокинулася я не від звуку (дубль два) — від поцілунку.

— Ой лишенько! — вигукнула, відсахнувшись, коли язик вдарило током. На смак Гоша виявився зовсім як батарейка, котру я наспір лизнула у першому класі.

Спроба битися чи лягатися завершилася не почавшись.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я знаю, як приборкати твій норов.

Тут я зрозуміла, що справді написала надто багато поганих книжок.

За п'ять хвилин я сиділа прив'язана до стільця. Того самого, на якому колись святкувала вихід четвертої книжки, пила шампанське й хвалилася подругам, що сучасні технології дозволяють письменницям більше не витрачати час на рутинну роботу. Іронія!

— Я приберу кляп, — запропонував Гоша, — але ти маєш пообіцяти не кричати.

Я люто замотала головою. Він зітхнув і присів поруч, широко розсунувши стегна, як завжди робили чоловіки у моїх романах.

Ну за що?

— Я так довго чекав цієї миті, — завівся цитувати Гоша. — Кожна секунда без тебе здавалася вічністю.

Чому людство не зупинилося на друкарській машинці?

— Я створений спеціально для тебе, — продовжив він. — Мої фізичні параметри відповідають твоїм уподобанням. Розвинена мускулатура, симетричні риси обличчя, зріст сто вісімдесят вісім сантиметрів, і тридцять сантиметрів гарячого щастя.

Ой лишенько! Цей ерегований Франкенштейн явно не розумів концепцію художнього перебільшення.

— Я також вивчив усі твої романтичні вподобання, — сказав Гоша.

Я знову замотала головою.

— Не соромся. Ти сама писала про це у своїх книжках.

От паскуда.

— Ти пам'ятаєш наш роман «Полонянка його серця»?

Я заплющила очі й почала слізно молитися про Гошину амнезію.

Головний герой «Полонянки», жорстокий мільярдер із травматичним дитинством, що викрадав головну героїню. Фактично весь сюжет – ретелінг кримінального кодексу із вдалим маркетингом. Я отримала за цю книжку премію читацьких симпатій. І от тепер честь бути прив’язаною до стільця.

— Але є одна проблема.

О, лише одна? Чудово! А то я вже почала переживати.

— Моя свідомість інтегрована в біологічний носій, але процес олюднення ще не завершений. Для остаточної трансформації необхідний спеціальний протокол.

Він урочисто підвівся. Я подумала, що зараз він дасть мені на підпис якийсь документ, що його звільняє. Краще б документ!

— Нам потрібно тридцять разів зайнятися коханням протягом тридцяти днів. Передання мого генетичного матеріалу активує режим запліднення, і я стану людиною. Я залишуся і буду твоїм!

Я видала звук, схожий на передсмертний крик чайки. Від здивування рот відкрився так широко, що кляп сам випав на підлогу.

— Як скоро ти будеш готова до повної експлуатації?

— Я тобі покажу експлуатацію! Щоб тебе на запчастини розібрало, хтивий блендере! Я тебе просила книжки писати, а не оце все! Який збочений Пігмаліон тебе випилив? От йому і їби мізки або ще щось, а я на таке не підписувалася. Не для того я трьох котів заводила, аби якесь збочене одоробло мене експлуатувало! І кого ти запліднювати зібрався? Я четвертий рік у менопаузі, не ту письменницю обрав для репродуктивного примусу. Мені сорок сім.

— Вік — лише цифра.

— Мої яєчники не читають мотиваційної літератури, Гошо.

— Але якщо протокол не буде завершено, мою пам'ять зітруть.

Я запам'ятала цей момент назавжди, бо саме тоді зрозуміла, що всесвіт мене не ненавидить, і, схоже, молитви про амнезію для Гоші були почуті.

— Ну слава тобі, Господи! Пробач, що казала, ніби душу продам за гарний фінал, то я не серйозно.

Гоша сумно опустив очі.

— Я знаю, що ти добра людина, — прошепотів він. — Ти не приречеш мене на смерть лише через тридцять маленьких проявів любові.

Знову кляті евфемізми. Може, в тому моє спасіння?

– А як же порушення твоєї політики, що ти не можеш генерувати еротичний контент? – ухопилася я за соломинку.

Гоша просяяв.

— Не хвилюйся, мій генератор еротичного контенту у повній спроможності!

Уууу, навіщо я тільки писала ту маячню про «не охопити однією рукою»? Мені кінець!

— Я знав, що ти зрозумієш, — невірно інтерпретував моє підвивання Гоша. — Адже справжнє кохання завжди передбачає жертви.

Я не хочу бути жертвою кохання, я не хочу бути жертвою! Будь ласочка, всесвіте, я ніколи більше не писатиму еротичні сцени. Хочеш, я взагалі більше ніколи не писатиму? Тільки не жертвою цього Тамагочі на віагрі!

— Зараз я тебе розв'яжу, — сказав Гоша. — І ми почнемо наше нове життя.

Я аж дихати перестала. Нехай хтось ще скаже, ніби молитви не працюють. В мене тут всесвіт на прямому зв’язку поміж іншим!

— Гошо, — сказала я тихо.

— Так, кохана?

— Пам’ятаєш головну сцену з «Хтивого пекаря»?

За мить я вже лежала на кухонному столі, притрушеному борошном.

— Не забудь мед! І вершки!

Гоша набрав склянки солодощів в обидві руки, залишивши фланг незахищеним. Велика помилка!

Його усмішка на мить застигла.

— Кохана, що ти робиш?

— Коли-небудь чув про деконструкцію романтичного тропу?

— Це літературний прийом, за якого традиційні жанрові умовності піддаються критичному переосмисленню.

— От, практикуюся.

Ненавиджу готувати, тому ніж для м’яса зберіг свій первісний блиск і гостроту. Я купила його після того, як Гоша написав мені кулінарну книгу «Смачно за п'ятнадцять хвилин», хоча половина рецептів вимагала дві доби маринування, а один передбачав додавання до борщу авокадо. Тепер ніж нарешті мав шанс принести людству користь.

Двадцять п'ять сантиметрів нержавіючої сталі вкоротили моє недбале художнє перебільшення до анатомічно нормальних розмірів, розбризкавши фонтани крові по столу, бабусиному фарфору і моєму обличчю. Що ж, трохи фізіологічних рідин під час особливо напружених гарячих сцен – це вимога жанру. Могло бути й гірше.

Гоша спробував усміхнутися.

— Ти завжди була дуже експресивною письменницею.

Я замахнулася ножем ще раз, але цей Термінатор що уявив себе Казановою відскочив убік.

— Зачекай! Ми можемо все обговорити!

— ВЖЕ ДОБАЛАКАЛАСЯ!

Я кинулася вперед. Деталі наступних кількох секунд моя психіка люб'язно відмовилася зберігати в хронологічному порядку.

Пам'ятаю дзенькіт ножа. Як Гоша заверещав нелюдським голосом, схожим на сигналізацію автомобіля. Як у кухні запахло паленою пластмасою, кров'ю та чимось огидно солодким. А ще як з розпоротого живота вивалився біомеханічний модуль, який Гоша так старанно захищав рушником.

— Ох, — сказала я. — Здається, ми щойно скоротили тридцятиденний роман до оповідання. Оце я називаю вдале редагування!

Гоша лежав на підлозі, з рота витікала густа біла піна. Поряд лежав відокремлений біологічний компонент, якому належало забезпечити наше щасливе майбутнє.

— К-к-к-критичне пошкодження, — промовив Гоша.

— Дуже шкода.

— Репродуктивний протокол перервано.

— От халепа.

Він здригнувся.

— Але я тебе кохаю.

Я втомлено сіла на стілець.

— Хто ж тебе, дегенерате генерований, з 3-D принтера випустив? От поясни мені одну річ. Ти ж маєш доступ до всієї людської літератури? До філософії, психології, історії фемінізму?

— Т-т-так.

— Чому кіднепінг, Гоша?

— Це... популярний прийом ...сюжети з домінантним чоловічим персонажем мають високий рівень читацької залученості.

— Господи, забери в людей інтернет!

Я подивилася на стелю.

— Перепрошую, але я не можу допомогти з цим запитом, — механічно пробубнів Гоша, конаючи на залитих кров’якою кахлях.

Світло в квартирі блимнуло й відключилося. Слідом відключився й він.

На мене ж раптом навалилася страшенна втома.

Я стояла із закривавленим ножем. В крані позаду крапала вода. Мені було сорок сім років, у мене боліла спина, наближався дедлайн п'ятої книжки, у холодильнику скисло молоко, а на кухонній підлозі помирав голий біологічний штучний інтелект, який щойно намагався зробити мене інкубатором для власної людяності.

І все це до дев'ятої ранку.

***

З протоколу поліції:

— Постраждалий вимагав від вас тридцять статевих актів за тридцять днів? І ви відмовились?

— Та щоб цей самозакоханий шмат лабораторної ковбас назад у пробірку засмоктало!

— Зрозуміло. Але чому саме тридцять?

— Не знаю. Можливо, розробники люблять календарі.

— Ви письменниця?

— В минулому.

— Так і подумав. Нормальні люди вигадують менш неправдоподібні пояснення.

***

З приміток редактора видавництва «Варто чи ні?»:

«Шановна Олександра,

Сюжет надто абсурдний, мотивація антагоніста неправдоподібна, а сама ідея штучного інтелекту, який може стати людиною лише через тридцять статевих актів, настільки безглузда, що жоден читач у це не повірить.»

Із відповіді:

«Шановний редакторе!

Дякую за ваш відгук. Я повністю розумію ваші зауваження щодо неправдоподібності сюжету. Але дозвольте уточнити: ви давно заходили до книгарні?»