Ржах-2026

Знайомство

– Чоловіче! – Олексій озирнувся: раптом потрібна його допомога. А далі… Впав у небуття.

Звідти його вивели голоси.

– Кого ти притягла?!

– Замовлення! – Саме цей жіночий, хай і дещо грубий, голос гукнув Олексія на вулиці.

– Рррррр! – Чоловічий, хай і дуже схожий на звіриний, рик змусив нашого героя здригнутися. – Скільки разів тобі повторювати: замовлення треба ловити акуратно!

– А я акуратно!

Цікавість перемогла страх і Олексій розплющив очі. Здивовано закліпав. Картинка від цього не розвіялась. Ось тепер стало справді страшно. Бо у парі метрів від чоловіка вели свою емоційну дискусію справжні тролі. Хоч їх і не існує. Та на глюки не схоже, наче.

Не глюки помітили, що замовлення очуняло.

– Чоловіче! – Тролиця підійшла до своєї здобичі впритул, грайливо розмахуючи ломиком.

Олексій зрозумів, чому випав із реальності. Дуже хотілося повернутись, однак заплющування та розплющування очей не допомагало.

– Та що ти кліпаєш повсякчас?! – Тролиця всілася навпроти.

– Тому і треба викрадати людей після медогляду, а не серед вулиці, – схопився за голову троль. – Може, він хворий!

– На що? На кліпоманію?! – Зло спитала його колега й уважно подивилася на Олексія. – Ти хворий?!

Чоловік заперечно замотав головою. Через різкий рух вона запаморочилася. Занило місце удару ломиком. Бо чого би ще боліти тверезій голові? Олексій підніс ліву руку до потилиці.

– Казав тобі: сіткою треба ловити! Без пошкоджень! – Знову дорікнув колезі троль.

– У сітці вони кричать. Мені з моєю зовнішністю і так важко замаскуватися в їхньому світі. А якщо ще й із сіткою, в якій кричить чоловік… Не прийнято у них так людей транспортувати. Це ж не картопля.

Троль лише рукою махнув, мовляв, що вже зробиш, якщо все вже зроблено: «Акуратно вона…».

– Я же пласким боком, – невимушено змахнула своїм знаряддям праці тролиця.

Олексій ковтнув ком, що підступив до горла з нижньої чакри. Він раптом згадав чи побачив, що у ломику ще є дуже конкретний колючий бік. Навіть два.

– Тож, там лише забій, якого під волоссям не видно. До весілля заживе! – Гиготнула тролиця.

Порівняно зі смертю весілля мало здатися дрібничкою. Проте Олексію так ніколи не здавалося. Тому у свої сорок років він ще і досі холостякував. До того ж, гаразд ще з людиною побратись. А тут же – тролі! Однак як звідси вибратися, наш герой ще не знав. Бо гадки не мав, як сюди потрапив. Тому вирішив зібрати більше інформації. До того ж, що це він завжди любив.

– Якщо ще буде те весілля, – спохмурнів троль.

– Та все ж, як замовляли: високий блондин із блакитними очима у повному розквіті сил!

– Це батьки замовляли, а звернулися вони до нас саме тому, що принцеса носом крутить від місцевих наречених.

– Що вони з нею панькаються! Поставили би перед фактом і потому.

Олексій розумів, що зараз перед фактом весілля з незнайомою принцесою поставили, тобто посадили, його. Бо поки що нічого для уникнення даного дійства зробити не міг.

– Ну, не сподобається, то поверну назад, – стенула плечами тролиця.

Ось він – промінь надії – не сподобатися принцесі. Повернуть назад! Олексій полегшено посміхнувся.

Тролиця зрозуміла цю посмішку по-своєму: «Зате він згоден!».

Троль знову махнув рукою та взагалі вийшов із кімнати.

– Що же, – тролиця посміхнулась Олексію. – Попаданце, ласкаво просимо для нашого королівства.

«Встряганець, – подумав її співрозмовник. – Це ж треба: так встрягнути».

– Давай заповнимо коротку анкету для запрошення на бал. Як тебе звуть?

– Ол… л… л… – Олексій почав затинатися від страху, хоча вже мав чудовий план: не сподобатися принцесі. Проте логіка не хотіла подружитися з інстинктами.

– Олаф?

Встряганець заперечно замотав головою: «Оллл».

– Ольгерд?

– Оллл…

– Олле?

– Олл… л… л… е… ккксій.

– Ну і дурні у вас імена. – Скрушно зітхнула тролиця. – Ким працюєш?

– Пррр… офес… ором, – видушив із себе Олексій.

Тролиця оживилася: «Принцеса ще та ботанка, любить розумних. А професором чого?».

– Олл… ллеккк… сій, – неочікувано для себе самого відповів наш герой, який мало бачив розумних дівчат за свою викладацьку кар’єру. У них все більше хлопці вчилися попри гендерну рівність. Йому раптом захотілося побачити цю принцесу.

– Ні, ти таки тупий. Чи я тебе пошкодила? – Це останнє, що почув професор. Потім знову – небуття.

Прийшов до тями від того, що хтось штурхав його за плече: «Олексіє Андрійовиче, що з Вами?».

Наш герой розплющив очі та побачив перед собою викладачку з іншого факультету. Теж професорку. Хоч і білявку. Олексію раптом стало соромно за цю сексистську думку.

– Мабуть, розморило на сонці, – ніяково посміхнувся він.

– Перше весняне тепло підступне. Якщо довго сидіти на лавочці, то можна замерзнути.

– То давайте я Вас проведу? – Запропонував професорці професор.

Його співрозмовниця стенула плечами: «Давайте. Все одно в один бік йдемо».

Олексій підвівся та зрозумів, що тролі йому не привиділися. Бо лівий бік потилиці гудів.

– Що же, це – лише забиття. Під волоссям навіть не видно. Може, і справді до весілля заживе, – подумав професор, милуючися стрункою гарною розумною колежанкою.

За рік…

Чи то пошкодження голови внаслідок забиття твердим, слава Богу, тупим предметом, так подіяло, чи весна, чи вік, а Олексій Андрійович таки закохався у свою колежанку з іншого факультету Марію Іллівну. Спочатку раціо брало гору над почуттями, а там ще і літні канікули, коли довга відпустка. Та восени він здався. Втім, Марія теж не відразу погодилася зустрічатись. Яке йшло, таке і здибало.

І ось за рік після зустрічі на лавочці у сквері біля університету Олексій у тому самому сквері опустився перед коханою на одне коліно й освідчився. Вона радо погодилася стати його дружиною, а вже наступної миті зблідла, пробурмотіла: «Це ж треба з батьками познайомити…», – та втекла. Розгублений наречений плентався додому у супроводі цікавих поглядів студентів і колег. Бо ті навесні теж часто гуляли сквером. «Принаймні, вона погодилася», – заспокоїв себе він.

Наступного дня Марія вибачилась і запросила Олексія на вечерю до себе додому для знайомства з батьками.

Те, що їх не було, коли він прийшов, щасливого нареченого не збентежило, бо, може, його кохана живе окремо, а батьки так само прийдуть у гості. Те, що наречена запропонувала повечеряти, теж не збентежило, бо Олексій був голодний. А ось запаморочення після першого келиху шампанського збентежити просто не встигло…

З небуття його вивели голоси…

– Скажете, що це ви його знайшли, – чи-то наказувала, чи-то просила Марія.

– Так це… Ми його, власне, і знайшли. Тільки повернули назад, бо тупе та хворе, – цей жіночий голос ніби був знайомим, однак Олексій не міг згадати, звідки. І більше його зараз цікавила обурлива дана характеристика. Проте не встиг наш герой розплющити очі та щось заперечити, як це зробила його наречена.

– Не смійте так казати про мого нареченого! Це найбільш розумний, культурний і благородний чоловік, якого я зустрічала!

– Як скажете, принцесо!

Принцеса?! Олексій розплющив очі та здивовано втупився на Марію.

Вона нервово посміхнулася: «Коханий… Познайомся з моїми друзями…».

При погляді на друзів коханої зіниці нареченого несамохіть розширилися.

– Знайомі, – видушив із себе Олексій. Бо побачив перед собою тролів. А він же вже встиг переконати себе, що вони йому привідилися.

– Привіт, Оллллеккксіє, – посміхнулася тролиця у всі свої сорок два зуби.

– Ага… – Видихнув він.

– Просто Олексій, – заперечила Марія.

– У мене записано Оллллеккксій – тролиця витягла з кишені строкатої спідниці свого блокнота, погортала та простягла принцесі.

– Нічого не розумію… Це ж дата нашої зустрічі у сквері, – прошепотіла Марія, втупившись у розгорнутий аркуш.

– Ех, принцесо, долю на кривій кобилі не об’їдеш. А знали би ми, що Ви сама буваєте у тому світі, то і не парилися би.

– Куди би ви ділися, це же мої батьки вас найняли, – скрушно заперечила Марія.

– Це був цікавий досвід, – посміхнувся троль.

«Особливо для мене», – подумав Олексій. Його знову ставили перед фактом. Втім, а якби він раніше відреагував, якби кохана сказала «Любий, така справа… Я – принцеса паралельного Всесвіту.»? Подумав би, що вона – несповна розуму, та накивав п’ятами. А зараз він любить Марію та хоче одружитися. Зрештою, принцеса з паралельного Всесвіту – це не так страшно, як донька пуйла. Отам би ще невідомо було, чи зріклася би вона батька та Батьківщини. А тут якось розібратися можна.

З цих рішучих роздумів його вивів голос коханої: «Любий, я…».

– Розумію, – твердо відповів Олексій і подивився на кохану. Вона побачила у цьому погляді любов і прийняття.

Тому вони розробили план.

І ось на балі шлюбна агенція тролів представила королю, королеві та принцесі попаданця. «Встряганця, – подумав він. – Це же треба: так встрягнути». На радість щасливим батькам цей кандидат нарешті сподобався їхній доньці. А тролі отримали щедру винагороду. Може, і заслужено. Бо хтозна, скільки би ще Олексій і Марія проходили повз один одну, якби не чарівний ломик тролиці.