Ржах-2026

Засуха

Вечір кидав крізь вікно довгі тіні. Мені подобається це відчуття всепоглинаючої свободи, що накидала на мене свій плащ з думок та ідей, які тепер штурмували свідомість. Коротка божевільна мить, що має присмак вічності, починається тоді, коли в повітрі витають крилаті сутінки.

Та сьогодні мої музи вирішили мене покинути. Сьогодні клавіатура не співала мені свою мелодію, а на екрані світилася насмішлива крапка як початок і кінець усього.

Нарешті, просидівши так пів години в потугах перед Музою, здаюся, торкаючись руками довгої шевелюри, що тепер лежала сніпом.

«Треба відволіктися».

В думках уже заварюється кава. А коли я таки відриваю зад від стільця, щоб увімкнути кавову машину, мене наздоганяє звук повідомлення, що змушує мене підстрибнути в оглушливій тиші кімнати. Цікавість змусила мене зупинитися на півдорозі до кухні. Свідомість зміїлася, накидалася коброю, підкидала версії, від кого ж могло бути це повідомлення. Мабуть, у кожного був такий персонаж, дзвінка чи повідомлення від якого чекаєш хоч о третій ночі.

Причому навіть сам того не відстрілюєш, але все ж якийсь гиденький гоблін, що стрибає по твоїй мозковій корі, цього чекає — запускає свої пазурі тобі в горло і змушує серце швидше ганяти кров по венах, наче голодний звір у замкненій клітці. Повернувшись назад з кавою у своїй улюбленій чашці з ведмедиком, розчаровано зітхаю: на екрані висвітилося повідомлення від якоїсь компанії, що обіцяла нову гру під назвою «Ілюзіонікс».

— Знову якісь аферюги! І не надоїло вам людей обманювати! — слова оглушливо пронизують порожнечу кімнати, а кава струменить гарячим паливом по венах. —

«Не маю на це часу! Треба писати!»

Так пройшло кілька днів... ночей... хоча кого я обманюю — місяців... Та на білому екрані не виросло життєдайне дерево з таких-сяких слів.

Того дня мене розбудив стук у двері.

«Пішли геть!» — хотілося відказати мені.Та звук не віддалявся, а навпаки — посилювався, наче по моїй голові гатили маленьким молоточком, що танцював по моєму мозку крихітними імпульсами. Може, досить кишки на руку намотувати! Дайте спокій!

Дедлайн

Я розчинив двері, налаштований спопелити візитера поглядом, але на порозі стояв велетенський двоногий гусь у фетровому капелюсі та з брезентовим мішком через плече.

— Видавництво «Муза і Гусь», — з глибоким баритоном промовив птах, заглядаючи мені за спину. — Ми бачимо, що ваше життєдайне дерево слів усохло. Дедлайн був учора. Тож ми конфіскуємо вашу клавіатуру. Він відштовхнув мене крилом і впевнено покрокував до столу. Руками-крилами спритно відімкнув клавіатуру від комп'ютера і запхав її у свій мішок.

— Гей! Ви не маєте права! — закричав я, але кава, що струменіла моїми венами, раптом дала збій. Мої пальці на руках почали видовжуватися і перетворюватися на довгі білі спагеті. Я спробував схопити гуся за капелюх, але макаронні руки безпорадно обвилися навколо моєї власної шиї.

— Спокійно, авторе, це стандартна процедура, — гусь дістав із кишені жилетки аналоговий кухонний таймер у вигляді помідора, завів його і поставив прямо на мою голову. Таймер миттєво вріс у шкіру, пустивши тонкі, пульсуючі капіляри прямо в мозок.

— У вас є п'ять хвилин, щоб народити сюжет. Інакше ваша кімната буде завантажена в оновлення «Ілюзіонікс 2.0».

Шпалери на стінах почали відклеюватися, оголюючи зелений екран хромакею. На моніторі комп'ютера насмішлива крапка вибухнула і перетворилася на чорну діру розміром із блюдце. Звідти, граційно перебираючи лапками, почали вилазити маленькі рожеві фламінго в балетних пачках. Проте за мить вони з хрускотом вивернули свої довгі шиї на сто вісімдесят градусів і вп'ялися в мене порожніми, чорними очницями. Їхні рожеві пачки просочилися густою, темною рідиною, що пахла гнилою суницею та залізом.

Гусь-видавець застиг. Його дзьоб розірвався навпіл, випускаючи довге зміїне жало.

— Час вийшов, — просичав він, і з моїх вух цівками потекла гаряча кава навпіл із кров'ю.

З кухні почувся тупіт. Моя улюблена чашка з ведмедиком жалібно здригнулася. Малюнок ведмедика на порцеляні ожив: його намальовані лапки почали шкребтися об стінки зсередини, залишаючи криваві сліди, а з пащі вирвався глухий людський крик. Чашка тріснула, і з неї на підлогу вивалилася жива маса з людських язиків, які почали скажено злизувати зелений хромакей навколо моїх ніг.

Таймер на голові припинив цокати. З чорної діри монітора з вологим, чавкаючим звуком вивалилася Муза.

Це була істота з сотнею людських пальців, що хаотично росли замість крил і без упину лопотіли, імітуючи шалений стукіт друкарських машинок. Її обличчя не мало очей — лише величезний вертикальний рот, усіяний гострими клавішами замість зубів, на яких запеклася стара кров попередніх авторів.

— Т-т-треба п-п-писати… — прохрипіла істота прямо в моїй черепній коробці.

Пальці-спагеті на моїх руках почали стрімко всихати і твердіти, перетворюючись на довгі гострі кістки.

Муза-потвора зробила крок у мій бік і роззявила пащу, де на місці клавіші «Enter» виднівся глибокий, гнійний отвір. Вона чекала, поки я натисну на її зуби своїми новими кістяними пальцями, щоб розпочати новий, фінальний розділ мого життя.

Код творця

Я заніс кістяну руку і з розмаху вдарив гуся-видавця прямо в його розірваний дзьоб, вириваючи зміїне жало. З нього хлинуло густе синє чорнило, яке під тиском зафонтанувало на стіни з хромакею, миттєво затоплюючи кімнату по кісточки.

Фламінго панічно залопотіли крилами, потопаючи в цій хімічній рідині, а їхній рожевий слиз став брудно-фіолетовим.

Маса з людських язиків моєї розбитої чашки міцно тримала стопалу Музу, не даючи їй наблизитися. Істота шалено стукала своїми пальцями-крилами, але чорнило вже підбиралося до її роззявленої пащі, забиваючи клавіші-зуби і змушуючи її захлинатися власними ж ненародженими текстами.

Я відчув, як гаряче кавове паливо у моїх венах змішується з синім чорнилом. Таймер-помідор на моїй голові з тріском луснув, і його металеві корінці висмикнулися з мого мозку, залишаючи замість болю абсолютну, крижану ясність.

Мій гоблін усередині черепа нарешті замовк, передавши мені повний контроль над цим божевіллям .Я подивився на свої руки. Вони більше не були спагеті чи сухими кістками. Вони повернули людську подобу, але тепер кожен мій порух пальців залишав у повітрі чіткий, сяючий чорнильний слід. Повітря навколо стало моїм новим папером.

— Ви хотіли сюжет? — процідив я крізь зуби, дивлячись на гуся, що конвульсивно здригався на підлозі. — Ви його отримаєте.

Я змахнув рукою, і в повітрі розчерком чорнила виросла гігантська стіна, яка намертво замурувала Музу-потвору в кутку кімнати.

Наступним рухом я викреслив зелений хромакей, замінивши його на глибоке, затишне нічне небо, яке колись так любив. Кімната під моїми ногами перестала стискатися.

Якщо цей світ — усього лише гра «Ілюзіонікс», яка намагалася зжерти мою свідомість, то вони зробили величезну помилку.

Вони дали автору абсолютну владу над тутешніми текстурами. Тепер я не раб дедлайнів і не жертва кризи.

Я — творець цього кошмару. І я змушу кожного з цих монстрів танцювати під мою мелодію.