Ржах-2026

Промені липневого сонця нещадно розпікали фасад і мені видавалось, що пластикова рама вікна от-от розтечеться безформною масою та оголить стальний кістяк фурнітури.

Південно-західна сторона не надто вдалий вибір для медкабінету. Приблизно об одинадцятій пѐкло розкриває свої небесні врáта і крізь дірку, названу Сонцем, починає шпарити радіоактивне полум’я.

Я прийшов надто пізно. Відкриті на ніч вікна уже встигли впустити у тіснуватий кабінет вуличну спеку. Довелось хутко виправляти ситуацію.

Тепер я сидів у закупореному, темному приміщені під захистом світлонепроникних жалюзі та не ворушився. Натужно гудів безшумний кондиціонер класу А плюс-плюс-плюс.

Наші колективні намагання не рятували. Плями поту продовжували нахабно розповзались по хрусткому, щойно випраному, білосніжному халату.

Врешті середовище стало придатним для існування. Я наважився піднятись. Увімкнув світло. Запустив комп’ютер.

Почаклував трішки над клавіатурою. Принтер зашарудів аркушами. Я взяв пульт. Перемкнув кондиціонер із арктичної температури на доцільну.

Двері розчинились. Пройма засяяла образом Аполлона. Юний бог ефектно поблискував краплями поту на рельєфній мускалатурі. Блідо-русява грива закручувалась звабними кучерями та каскадами лягала на могутні плечі. Широкі, наївні до глупоти, очі топили у своїй бездонній блакиті.

Артур в знак привітання подарував мені цнотливо-янгольську усмішку і я ще дужче зненавидів його. Мило скривився навзаєм та вказав жестом на кушетку. Антропологічне втілення Сонця всілось. Простором полинули теплі хвилі. Тепловіддача пацієнта змусила мене підкорегувати роботу кондиціонера.

Бачились ми вдруге і, на мій подив, Артур не зазнав ані психологічних, ані візуальних змін. Переді мною сиділа і туповато усміхалась форма життя з містичною здатністю повного ментального та фізіологічного відновлення після не надто охайного хірургічного втручання. Колодязь вічної молодості та невичерпного здоров’я.

Я наказав роздягнутись та лягти на живіт. Шви над правою сідницею ще були запалені, але уже достатньо загоєні для здійснення запланованого вояжу.

Аналізи юного бога наближались до ідеалу, що підсилювало сум’яття. Напевне моє збентеження відобразилось на обличчі і Артур весело запитав:

– Все норм, док?

– Не норм, – заперечив я. – Краще за норму. Навіть краще ніж до аварії.

– Аварії?

– Операції, – поправився я, пригадавши, що у Артура обмежений набір рис характеру і почуття гумору туди не входить.

– Ну то погнали, док!

Я потиснув плечима. Погнали.

В аеропорту Артур не завдавав клопоту. Його цілковито поглинуло дефіле залою очікування. Аполлон не намагався справити враження. Думка аудиторії його мало бентежила. Увагу поглинало власне відображення в скляних стінах.

Прохолода покращила мій настрій і довкілля припинило викликати перманентне роздратування.

Дортмунд зустрів нас задухою сірого вечора. Сухе повітря дерло горло та дряпало очі. Артур не зважав і усю дорогу у таксі прискіпливо розбирався із власними локонами.

Медична установа викликала у нього такий наївний, глибокий подив, що я насправді збентежився, чи не забув Артур мету нашої подорожі. Проте спантеличення тривало лише мить. Здається пацієнта мало цікавив довколишній світ, а бажання дивуватись було інстинктивною реакцією.

Доктор Франкенштейн і зграя його поплічників-людожерів залишилися задоволені оглядом пацієнта. Артура відкатали в операційну і у мене з’явилось п’ять вільних днів.

На шостий я маю прибути сюди для отримання та доправки у Неньку Україну дещо переобладнаного Аполлона.

Взагалі згідно інструкції я маю невідлучно знаходитись у лікарні на випадок екстреної ситуації. Проте навіть при її виникненні мене ніхто нікуди не допустись. Пацієнт на повній відповідальності німецьких колег. Якщо він скопититься, я не займатимусь екстрадицією. Я просто залишу тіло і виставлю медустанові інвойс-фактуру за комплект органів для трансплантації.

Звісно не я особисто. Особисто я буду у терміновому порядку покидати Євроунію по запасному паспорту.

А наразі у мене є п’ять днів. Я поглянув на дірку в небі. Сонце злостиво посміхнулось. Не вагаючись я вирішив відвідати Норвезькі фіорди.

Екскурсія вдалась на славу. У моїй уяві усе ще крутились божественні краєвиди Скандинавії. Франкенштейн усміхався, трактуючи мій щасливий вигляд, як радість від зустрічі із живим пацієнтом. Я не заперечував.

Бадьорий, жвавий і непосидючий Артур уже перестав викликати у мене подив. У моїй душі пробились перші віри у безсмертя.

Дорогою додому жеребчик не влаштовував дефіляди, а здебільшого мирно дрімав. Хірургічні втручання брали своє. Проте Артур тримався міцно. До прикладу – усі його попередники уже на другій ходці виявляли клінічні патології.

Здавши пацієнта у рідну клініку, я з полегшенням зітхнув.

Не розумію чому у мене така неприязнь до Артура. Насправді він ідеальний пацієнт. Невередливий. Спокійний. Слухняний. Завжди зайнятий своєю зовнішністю. Ненадокучливий. І головне – володіє безмежним запасом здоров’я, що більш ніж важливо для здійснення наших частих вояжів.

Я просто заздрю! Здоров’ю, красі, а найбільше – тупості. Артур реально щаслива людина. Його не турбує, навіть свідоме вкорочення власного віку. Хоча здається, що і я, і він щиро віримо у Артурову невмиручість.

…

Себастьян дивився на мене своїми чорними шпарками очей. Набрякла від ожиріння голова сповзала складками одразу на плечі. Лише ніс та вуха виказували наявність обличчя на цьому, блискучому від шкірного жиру, гігантському прищі.

Я не вірив, що Себастьян це справжнє ім’я шефа. Навіть не через конспірацію, а просто тому, що таджиків не називають італійським іменами.

– Ну і як ми будемо вирішувати твої регулярні… – начмед підняв пухлий огризок вказівного пальця, – систематичні, грубі порушення інструкції?

Питання звучало риторично. Вирішення уже існувало і було безапеляційно затверджене. Прелюдія творилась лише заради вдоволення театральних примх Себастьяна. Я фальшиво округлив очі та промовчав. Адже я не знав, про яке саме із порушень йдеться мова.

– Тарасе, любий мій, Тарасе. Я проглянув інстаграм якогось албанця. Там міститься десятки тисяч фотографій з усього світу. І майже на кожній світлині твоє… – шеф зробив павзу, каскад підборідь набряк, що символізувало кивок і продовжив: – миле обличчя.

Я гмикнув та сміло спалився:

– Я не виставляю знімки в інстаграмі. Усе на гуглфото і доступу до них ніхто немає… Ах! Бля.

Має чи не має хтось доступ… Я щойно сам зізнався про існування цілої галереї фотодоказів моїх туристичних порушень. Карати себе ляпасом було пізно і я лише поморщився на власну недалекість.

Себастьян розчаровано поводив головою. Він був кращої думки про мої інтелектуальні здібності. Махнув рукою і, в продовження власних думок, сказав:

– Справи це не міняє. Усе має свій ресурс. Як і саквояжі, так і супровідний матеріал. Усе зношується. Саквояжі швидко. Три… Чотири. Ну шість… Зрідка сім ходок. Матеріал повільно, але… але теж зношується. Незворотно. І у цьому процесі немає виключень.

Ремарка щодо кількості ходок стосувалась живучості Артура. Цей індивід йшов на сьоме коло. Я постарався мило усміхнутись. Не щодня мене називають відпрацьованим супровідним матеріалом.

Шеф без труднощів прочитав мої думки та пояснив:

– Розумієш, Тарасе. Є пильні люди котрі пильно пильнують, – використання тавтології видавалось Себастьяну дуже оригінальним і він засмічував нею усю свою мову. – От возиться по курортах молодий красивий доктор із… гм… спаринг партнером… Так тож нічого. Міняє він тих партнерів. Буває. Притираєтья… натирається… Полігамний такий собі доктор. Полюбляє регулярно змінювати анали… е… тобто канали задоволення.

Мої очі ще дужче округлились. Я обурився необґрунтованому наклепу на мою сексуальну орієнтацію. Себастьян не кепкував. Поціновувач тугих анусів вкотре натякав на можливість стрімкої кар’єри. Але я боронив свою цноту, навіть перед перспективою підвищення. Хоча цього разу майбутнє малювалось не яскраво-рожевими, а брудно-пастельними фарбами.

Акт невзаємної любові скоріш за усе буде вимагатись, як оплата за збереження життя. Шеф вів далі:

– Усе б нічого, Тарасе. Але погано коли імена твоїх попутників за кілька вояжів спливають у некрологах. Ось тут пильні люди починають вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. І…

«І можуть взяти мене за яйця. А разом із ними і усю клініку з її органічною транспортно-логістичною схемою», – подумав я, але промовчав та натягнуто посміхнувся.

– Саме так! – вкотре безпомилково прочитав мої думки Себастьян. – Тому ти переходиш у лабораторію…

Я мало не заплакав.

Перспектива опинитись в ласкавих обіймах начмеда уже не виглядалась такою лячною перед можливістю бути похованим у підвалі і до завершення життя розглядати у мікроскоп сечу, фекалії і кров.

– У лабораторію, – лагідно продовжив шеф і кратери на його щоках наповнились шкірним жиром. – На три місяці. Потім відпустка – місяць. І так один через три. Доволі пристойна пропозиція.

Себастьян подався вперед. Масажне крісло кволо застогнало.

– Тарасе. Три місяці поневолення, а потім місяць свавілля. Тобі відкриється увесь світ для мандрівок. Тепер ти необмежений лише Європою.

Я просіяв і масні губи шефа відобразили пародію на радість від порозуміння. Він не повірив моїй міміці, я не повірив його словам.

Шеф запустив марафон. Погоню навипередки. Або я з’їм себе сам, або мене поглинуть роботодавці.

У першу ж відпустку я розчинюсь десь серед латиноамериканських держав. Із новим паспортом, новим обличчям і новою особистістю… Або… Або, за посередництвом чорних трансплантологів, мене розпорошать по усьому світу. Я існуватиму повсюди і водночас ніде. У формі хрестоподібних зв’язок в колінах лижників. Печінкою збуханої рок-зірки. Серцем… Серцем із Україною.

Я оцінив доброту та відвертість шефа. Він дав мені шанс врятувати життя без примусової дефлорації.

Мить взаємопорозуміння минула і Себастьян суворо додав:

– Звісно останній свій саквояж ти маєш доносити до фіналу… І підготувати собі заміну.

Я кивнув.

…

Літо нахабно ігнорувало календарі і не виявляло жодного наміру припиняти свої пекельні тортури в останні дні вересня. Видавалось, що мій, закупорений наглухо, кабінет це остання оаза у розпеченій духовці всесвіту.

Щоправда своїм я його називав виключно по інерції. Адміністративно мене уже закріпили за підвалом лабораторії.

Майбутній господар жадібно атакував аквакулер. Я мовчки спостерігав за істеричним водопоєм. Кадик Дмитра гупав. Кожен ковток погрожував засмоктати картонний стаканчик.

Дочекавшись, доки Дмитро відновить кровообіг вареної крові та знову оволодіє мовним апаратом, я простягнув йому папери.

Традиційно, без стуку розчинились двері. З’явився вицвілий, наче букет хронічних захворювань, чоловік. Поправив залишки колись розкішних локонів, розтер хворобливо жовті мішки під очима і питально втупився на Дмитра. Перевів повний презирства погляд на мене. Я жестом наказав влягтись на кушетку.

Дмитро оглянув кволу постать пацієнта і зазирнув у папери. Його збентежив надто юний вік старця.

Артур постарів раптово. Несподівано. Несподівано для самого Артура, звісно. Не для мене. На тридцять років за два місяці. Нещадні промені Сонця випалили із свого сина божественну міць і на кушетці немічно трусилось біомеханічна маса.

З першими проявами деградації я втратив віру у невмеручість Артура, а разом із нею і неприязнь. Натомість мене пройняло ніжне почуття любові та турботи. Від Артура тепер сочилась неприхована ненависть.

Колишній Аполлон втрату життєвих сил ніяк не пов’язував із хірургічним втручанням, а винив виключно мою некомпетентність. В набряклих очах читалась тверда впевненість, що після останнього вояжу Фенікс-Артур розкриє вогненні крила та воскресне із попелищ операційних. Але поки, що ми продовжували рейди.

Дмитро ретельно оглянув запалені шви над правою сідницею. Пожував верхню губу і невдоволено клацнув язиком. Схаменувся. Інструкція забороняла виявляти емоції при пацієнті.

Загалом ми залишились задоволені станом Артура і відправили його готуватись до перельоту. Я боязко визирнув у шпаринку жалюзі. Позаду пролунав голос Дмитра:

– А де саквояж?

Я озирнувся. Дмитро обвів руками в повітрі квадрат і підказав:

– Контейнер з ниркою?

Мої повіки продовжували ритмічно кліпати в час коли лайливі думки поливали брудом гнійну фурункул-голову Себастьяна. Шеф вкотре відзначився підлістю.

Дмитру не провели інструктаж. Не надали попередньої психологічної підготовки. Просто перевели із відділу у відділ і полишили усю делікатну сторону справи на мої тендітні плечі.

– Пацієнт присутній… – Дмитро намагався змоделювати ситуацію, – а донорський орган? Ми ж маємо доставити на операцію і пацієнта, і орган. Чи я не так зрозумів? Нирка уже знаходиться в Дортмунді?

– Пацієнт знаходиться в Дортмунді, – врешті пояснив я. – А «саквояж» із ниркою ти щойно оглядав.

Ефект від моїх слів можна було передбачити. Дмитро кілька хвилин варив інформацію. Всівся та, усвідомивши усю паскудність своєї місії, уточнив:

– Тобто він, – кивнув на стіну за котрою готували до подорожі Артура, – перевозить в собі чужу нирку? Донорську нирку? Як контейнер? Це така контрабанда органів?

– Так. В Дортмунді її виймають та прилаштовують кінцевому споживачу, – я присів на край столу та продовжив: – Твоє завдання слідкувати за тим, щоб «саквояж» не скопитився дорогою. Ну і бажано довезти назад. Бо «саквояжі» багаторазові. По контракту десять ходок. Помирають на четвертій-п’ятій.

Дмитро відпив з пустого стаканчика. Я вів далі:

– Звичайно від тебе ніхто не вимагає воскрешати мертвих. Намагайся максимально швидко здавати пацієнтів у клініки. Тоді це уже їхні проблеми. І не приймай відверто приречених.

Дмитро кивнув, я відновив інструктаж:

– Проте, все ж, якщо неприємність трапиться… то з халепи витягнуть. Але не без наслідків.

Я уважно поглянув на свого наступника. Дмитро здогадався про які наслідки я веду мову і плечі його опустились. Промовив:

– Лабораторія?!

– Лабораторія!

Пояснювати про швидкий знос так званих «супровідних матеріалів» не довелось. Вираз Дмитра виказував розуміння глибини усієї ситуації.

Залишилось лиш криво посміхнутись навзаєм.

Ми вдало, а головне вчасно передали Артура у цупкі рученята Франкенштейна. Відверто кажучи нам пощастило, що пацієнт пережив переліт. Забирати назад порожній «саквояж» уже не доведеться. Це був останній вояж сонячного бога. Не вийде з нього Фенікса.

Дмитро тихо запитав:

– Чому вони на це погоджуються?

Я скинув плечима:

– Хтось вимінює власне нікчемне життя на майбутнє для своїх дітей. Хтось вплутується у борги або потрапляє в тенета мафії. О цей… – я кивнув в сторону операційної, – просто кретин.

Ми помовчали. Перезирнулись і без слова розійшлись. Дмитро, згідно інструкцій, рушив в кімнату очікування, а я – в аеропорт. Назустріч пластичній хірургії. Новому обличчю, новому паспорту і новому життю.

Сонце уже не припікало так нещадно. Осінь потрошку відбивала свої права. Я усміхнувся.

Осиротілий в дитинстві Артур не встиг залишити потомство сонячних зайчиків і я без докорів сумління присвоїв собі усі його гонорари. Мертвим гроші ні до чого.

А я… Я… Якби там не було і якби там не складались наші важкі, заплутані у суперечливих емоціях стосунки… Я залишався для Артура найближчою людиною в останні місяці його короткого життя.