Ржах-2026

Його наче осяяло:

‒ Дистанція! ‒ ось у чому ваша проблема.

На екрані з’явилося змучене, продовгувате обличчя тридцятирічної білявки у пурпурному худі.

‒ Схоже на те… ‒ розгубилася вона. ‒ Але про що Ти? Вибачте: про що Ви?

‒ Про це і кажу! ‒ вибухнув смаглявий бородань у кріслі-качалці. ‒ Між підлеглим і начальником має бути дистанція! А її немає! До прикладу, розкажіть, як ви викликаєте працівників до себе в кабінет?

Вона нахилилася до мікрофону. Камера вихопила її нюдові, глянцеві вуста:

‒ Привіт, красунчику, не хочеш зайти до мене і показати світ довгий, необрізаний звіт?

‒ Це був жарт?

‒ Звісно, що жарт ‒ тута немає довгих… Окей, проїхали, ‒ зітхнула жінка. ‒ Я в житті ніким не керувала. Ще два роки тому виступала на відкритих мікрофонах, де розводила людей на хі-хі-ха-ха, а тепер у мене двадцять міньйонів, які ніфіга не хочуть працювати, і відставання від графіку. За місяць маю презентувати досягнення, а єдине досягнення ‒ зменшення споживання офісної кави, бо тепер в моді комбуча. А знаєте, що найгірше? За тої главвідділу все було чудово, тож проблема ‒ у мені.

Чоловік зупинив маятниковий рух крісла й прикипів очима до клієнтки. Він побачив відчайдушний розпач, ніби птиця, що шугонула на жертву, зрозуміла: «Я схибила і зараз розіб’юся об скелю».

‒ Це все змінює, ‒ сказав коуч. ‒ Маємо діяти швидко! В понеділок ви викликаєте до себе посереднього працівника. Він стукає у двері, ви його впускаєте, двері зачиняються, і ви влаштовуєте йому таких прочуханів, що у нього сфінктер ще два дні не може розімкнутися! Ніхто не розуміє, що саме ви сказали, але усвідомлюють: бідосі триндець! І ті, хто працює гірше за нього, і ті, хто краще ‒ це психологія ефективного менеджменту!

Білявка оторопіла. Вона ще не бачила коуча у такому запалі. Той навіть залив слиною фронталку ‒ слина влади.

‒ Є одна проблема, ‒ завважила винувато, ‒ я прибрала двері до кабінету ще пів року тому. Хотіла бути відкритою, але…

Але цим Ярослава Григоріва було не зупинити. Коуч кинув їй односторінковий сайт сумнівної меблевої контори, а потім голосом, що не передбачав дискусій, звелів «негайно» створити дистанцію.

Вже наступного ранку над ручкою неоковирних дверей ятріла кричуща наліпка «The Big Boss».

«Негайно!» ‒ промовила Олеся перед дзеркалом у кабінеті, ледве не вдавившись цим словом. Повторила, впустила у себе, прислухалася і вивчила, наче звіра у клітці. Спробуйте і ви це слово. Відчуйте, яке воно самодостатнє, розмірене, відсторонене: «Не-гай-но». Ніби язик перетворюється на лева, що повільно й загрозливо вихиляє у ротовій порожнині.

‒ Негайно за роботу! Негайно прибрали телефони! Негайно… припинили ржати з моїх дверей!

Вони були жахливі. Навіть більше ‒ вони були такі жахливі, ніби їх проєктували за державні кошти: важкі, кітчеві, золисті з зеленавими цятками, про які не можна сказати впевнено ‒ брак це чи задум дизайнера.

‒ На фото виглядали краще. Це, типу, зоряне небо? ‒ спитала Олеся монтувальника, коли той зняв з дерева захисну плівку.

‒ А хрін його зна… Може, знаєте ‒ бризки від хвиль.

‒ А на чому?

‒ Ну, на дверях.

Олеся віддерла наліпку «The Big Boss», стрибнула в крісло «Blackwood» і ввімкнула макбук «Apple». Холодна і впевнена левиця білих офісних пустель. Відтепер її кумирами будуть не Василь Байдак та Еллен Деженерес, а Джеф Безос та Індра Нуйі! І трошки Гороховський… Напівдорозі до нового життя. Зубами рве на шмаття мереживо дружніх приколів, телеграм-переписок і пива у п’ятницю.

‒ Алло, Настя, він прийшов?

‒ Так. Запізнився на двадцять хвилин, ‒ тихцем відповіла помічниця.

‒ Клич.

Артем увірвався в кабінет, принісши запах поту і тисяч людей, що натирають дупами сидіння автобусів. Недоголене обличчя, масивні навушники, картата сорочка, що вийшла з моди років з десять тому. Між ними: довгий стіл, кілька невинних фліртів і розбитих чарок текіли ‒ кілька помилок.

‒ Привіт, Лесю! Слухай, що це за витвір сучасного мистецтва? А взагалі, чого кликала? З приводу мого боргу за пиво?

Олеся ледве втрималася, щоб не пожартувати: «Не парся про борг: видко, що ти не з Ланістерів». Втім, втрималася й згадала план дій.

‒ Артеме, я хочу, щоб ти вийшов, постукав у двері і зайшов тільки тоді, коли я дозволю… Не-гай-но.

Він зробив вигляд, що недочув; вистрілив недолугою посмішкою симпатичного хлопця середньої свіжості і, лише відчувши, що не влучив, розвернувся до начальниці спиною й оглянув крапчасті двері.

‒ Я запізнився всього на кілька хвилин…

Двері зачинилися, і кабінет став дуже холодним. Що сказати, коли він зайде? Перевести все у прикол? Наприклад, каламбур: «Ось ти і став стукачем, Артемчику!»…

Він постукав. Тричі. Двері відчинилися, але за ними нікого не було ‒ лише порожнеча коридору в стилі loft office space і далекі тіні черги біля ксероксу.

‒ Артеме? Тьома!

Олеся підійшла до дверей і з острахом перетнула поріг. Безпорадно озирнулася і нарешті визнала: комунікатор зник, ніби й не заходив до неї. Тільки його запах ‒ суміш одеколону, непраного одягу і поту ‒ привидом витав у повітрі.

Вона пішла до помічниці. Ніхто навіть не зробив вигляду, що зайнятий чимось корисним. Лише двоє дівчат, що другий день поспіль прикрашали офіс до Хелловіну, привіталися з начальницею, визирнувши з-за помаранчевих надувних кульок.

Настя ввімкнула запис. Камери нагло брехали, адже вона добре пам’ятала, що він не зайшов у кабінет вдруге. Це якийсь підступ? Жарт над позірністю її недомальованого образу офісної стерво?

‒ Настю, клянусь, він не може бути у мене в кабінеті!

Помічниця відвела погляд від екрану монітору, відкинула руде пасмо і проказала з ледь вловимим викликом:

‒ Камера не бреше. А щодо твого кабінету ‒ є тільки один спосіб перевірити…

Разом вони пройшли через весь офіс ‒ двісті квадратних метрів смугастого паркету, італійська штукатурка, полиски пластмасових електроприладів і безперервні теревені. Звідусіль долинала істерика комедійного відеоконтенту для підлітків 15‒40 років.

Олеся відкрила важкі двері кабінету, забігла всередину і, не вагаючись, зазирнула під стіл, відкрила шафу, перевірила кожен закуток, де міг би сховатися дорослий, принаймні тілом, чоловік.

‒ Чисто, ‒ підсумувала Настя і закусила губу. ‒ Не розумію ‒ камери не зафіксували його повернення. Ти не проти вийти в коридор? Мені тут лячно.

Олеся погодилася. Щойно двері за ними зачинилися, трапилося щось дивне і неможливе ‒ за ними з кабінету вийшов Артем. Вони кликали його, але він брів повз, майже не звертаючи уваги на їхні питання: «Що трапилося? Де ти був? Ти у нормі?»

‒ Все добре, ‒ повторював він, дивлячись під ноги, ‒ маю працювати…

‒ Отака хуйня, малята, ‒ намагаючись заспокоїти себе, пожартувала Олеся. ‒ Я більше ніколи не зачиню ці двері, ‒ пообіцяла вона, дивлячись услід Артему, що нежиттю крокував паркетом.

Та вона обманула себе. О шостій Настя скинула їй щоденні звіти: хлопець, що на двадцять хвилин розчинився у повітрі, зробив п’ятиденний обсяг роботи!

‒ Це неймовірно! ‒ вищала Олеся. ‒ Не знаю, що з ним зробили ті двері, але непогано було б, щоб вони зробили це ще з деким. Настю, склади-но мені рейтинг продуктивності.

‒ Ти впевнена? ‒ сумнівалася помічниця. ‒ Артем, наче, якийсь… пригнічений, типу, жирний «мінус вайб».

Але начальницю було не зупинити:

‒ Якщо принаймні третина працюватиме, як Тьомчик, ми надолужимо відставання. А якщо всі…

Вона закрила очі і розчинила вікно з краєвидом на Адріатичне море ‒ там, на його білосніжних берегах, відбувалася зустріч Елітного клубу ‒ зліт найкращих працівників компанії. Над розсипом блискучих хвиль, ніби море вбралося у лелітки, майоріли прапори і вітрила гостроносих яхт ласих багатіїв.

‒ Треба це добре обдумати.

На роздуми у неї пішла всього одна ніч, під час якої вона жадібно ковтала зблиски чужого, розкішного життя в Instagram. Пости колег про минулорічний Елітний клуб дали відповідь замість неї:

‒ Не-гай-но! Стучати! Дистанція! Джеф Безос!

Двері перетворилися на тихоокеанського кита, що супокійно ковтав мінливий офісний планктон. А за двадцять хвилин у коридорі з’являлися слухняні, працьовиті міньйони. Вервечкою вони прямували до робочих місць, ніби каченя за матусею. Вони сідали за ноутбуки «Acer», відкривали макети psd, таблиці xlsx, скрипти sql і купу іншого цифрового мотлоху. А головне ‒ жодного тік-току.

‒ Такої продуктивності не було навіть за колишньої главвідлілу, ‒ непокоїлася Настя, сьорбаючи каву на офісній кухні. ‒ Це ненормально.

‒ Це незвично, так, проте нормально для здорового робочого середовища, ‒ заспокоювала її Олеся. ‒ Схоже на концерт у філармонії ‒ кожен старанно дрочить свій інструмент. Головне, щоб все не закінчилося Реквіємом.

‒ Все одно це дивно… Вони навіть не їдять. Лесю, роззирнись ‒ зараз обід, а ми одні на кухні! Так тихо…

‒ Хоч іноді робота має бути на першому місці. Поїдять удома.

‒ Знаєш, що мене ще непокоїть? Чому двері твого кабінету жодного разу не проковтнули нас з тобою?

Білявка кинула каву і задумалась: дійсно ‒ чому ж? Як вчив коуч, вона відвела цьому неробочому питанню рівно хвилину часу. Мовчки, гіпнотично, як левиця перед стрибком, стежила за секундною стрілкою настінного годиннику у стилі minimal tech. Тік-так… тік-так…

‒ Стукіт! Перед тим, як зайти до начальника, треба стукати.

Двісті квадратних метрів смугастого паркету, італійська штукатурка, полиски пластмасових електроприладів і невпинне дріботіння клавіатури ‒ дощ у стилі ефективного менеджменту.

Олеся постукала у двері власного кабінету, натиснула на металеву ручку і штовхнула її вперед. На позір ‒ жодної зміни. Перед очима простягалося абстрактне середовище, сповнене чорними й білими геометричними фігурам: стіл, шафа, тахта...

Ввійшли всередину. Двері зачинилися, і вони помітили те, чого не розгледіли одразу ‒ світло з вікон було... штучним? Полярна прохолода електричної байдужості заплямувала приміщення. Олеся виглянула у вікно й миттю затулила очі:

‒ Це що таке ‒ солярні сплески якісь? Настю?

Вона обернулася до помічниці. Руда відкрила двері кабінету і німа вирячилася у темне око похмурої перспективи.

‒ Олесю, подивися ‒ тобі не здається, що коридор до кабінету став довшим?

Начальниця повернулася до дверей.

‒ Дозволю собі процитувати класика: «Ніхуя собі, блять!». Разів в десять довше!

Дівчата переглянулись. У Насті тіпалось віко і збиралися сльози.

‒ Я знаю, що ти скажеш, ‒ тихо, зриваючись на плач, промовила вона. ‒ Але я не зроблю і кроку далі. Все це дуже, дуже, дуже ненормально! Нам треба негайно повернутися назад! Ввечері за мною приїде хлопець ‒ ми мали їхати до друзів на вихідні, тож я не хочу загубитися на кілька днів у якійсь кріповій офісній нарнії! Що це за місце?

Олеся відчула роздратування. Спершу не могла зрозуміти, чому її так бісить це дівчисько, але, врешті, зрозуміла ‒ вона вкрала її слово, її «не-гай-но».

‒ Настю, негайно заспокойся і припинити хникати! Ти чула про теорію 5%? Ця теорія стверджує, що серед восьми мільярдів є лише 5% справжніх, креативних, талановитих, сміливих людей, тоді як всі інші ‒ біосміття. І знаєш що ‒ я не винна, що ти потрапила до більшості.

Олеся покрокувала вглиб коридору, уявляючи, як руда зараз заламує руки за її спиною. «Що ж, поплаче й забуде, ‒ думала вона. ‒ Імовірно, хтось підсипав у каву якоїсь кислоти, ЛСД чи типу того. Я бачила таке у кіно ‒ стіни видовжуються й здаються лабіринтом».

За хвилину вона дійшла до кінця й рушила коридорами, що розбігалися в сторони, як розчепірені пальці. Жартівниці, які прикрашали офіс до Хелловіну, зайшли надто далеко! У що вони перетворили робоче середовище?

‒ Кімната поганої поведінки? Зала корпоративної етики? Кабінет зашитих ротів?

Всередині було порожньо і по-офісному затишно. Гул кондішену створював приємне звукове тло, а легкий, прохолодний вітерець хитав листя величної монстери. Однак його колір здався Олесі дивним. Вона підійшла до нього і помітила, що все воно було поцятковане брунатними краплями. Ідентичний бруд був також і на столі, посеред якого лежала товста, закривавлена голка. З привідкритої шухлядки виглядали різнокольорові нитки.

Олеся вибігла з кімнати, закриваючи рота, аби не закричати. Якась важка, вертка постать рухалася за рогом, неподалік кухні. Начальниця відкрила двері навпроти й забігла у кімнату «Вчасної комунікації».

‒ Лесю! ‒ вигукнув Артем з-за робочого столу, підбіг до неї, обійняв і заплакав. ‒ Лесю, вибач! Я більше не буду запізнюватися. Тільки випусти мене, я поверну тобі всі борги! Хочеш, я буду працювати навіть в суботу?

Всі ті запахи, які раніше відштовхували її від тридцятирічного анімешника, здалися їй ароматами Карпатських гір у порівнянні з тим, як він смердів зараз. З-поміж усіх найвиразнішим був сморід сечі.

Він помітив огиду на її обличчі і винувато всміхнувся.

‒ Так, тиждень без душу і змінної білизни не минув безслідно, вибач.

Олеся не могла в це повірити.

‒ Тиждень?

‒ То ти не в курсі, ‒ і він опустив голову, ніби втратив віднайдену надію. ‒ Я тут тиждень. Я ж надсилав Насті виконану роботу.

‒ То ти хочеш сказати, що відтоді, як я тебе викликала у кабінет, минуло...

‒ Сім днів...

Артем вчув рух за кабінетом й хутко стрибнув за робочий стіл.

‒ Ти теж тут не зі своєї волі, як і я, так? ‒ спитав він глузливо.

Олеся кивнула.

‒ То будь обережна, Великий Бос не жартує.

‒ Артеме, що з іншими, вони теж тут?

‒ Так. Адміну зашили рота, маркетологу вижгли пароль від ноуту на руці ‒ тепер він його не забуває... Дівчата-дизайнери... Великий Бос прикрасив їх людською плоттю і зубами ‒ сказав, саме так історично і прикрашалися на Хелловін.

Жінка нахилилася й зняла з себе туфлі на підборах. Якщо доведеться тікати, буде потрібна вся її швидкість. Вона подивилася на підлеглого, наче психолог на травмовану дитину.

‒ Чому ти не тікаєш звідси?

Він похитав головою.

‒ Ти його не бачила.

‒ Тьома, ми потрібні одне одному. Завжди були...

Разом вони вийшли з кабінету і, намагаючись не видавати жодних звуків, рушили до довгого коридору. Якщо звідси й був вихід, то тільки там. Вони минули кабінети «Мовчазного адміністрування», «Гарячого маркетингу» і «Соковитого дизайну». Минули «Комірку нечистот» і «Простір чесності». Аж ось він ‒ коридор до кабінету начальника, шлях до 5%.

Раптом позаду почулося дивне, вібруюче суголосся. Олеся обернулося. За ними бігло восьминоге й восьмируке створіння з великою, потворною головою. Риси його... обличчя?... хай і спотворені, але впізнавані: коуч Ярослав Григорів, Джеф Безос, Індра Нуйі і трошки Гороховський ‒ ідеальний менеджер, Великий Бос. Створіння роззявило рота й заревіло, бризкаючи брунатною слиною влади:

‒ Не-гай-но поверніться на робочі місця!

Олеся штовхнула йому назустріч кволого, до смерті переляканого Артема й побігла до золистих, поцяткованих зеленавими крапками дверей.

‒ Настю! Настю! ‒ кричала вона дівчині, тьмяний образ якої огортало неонове світіння. ‒ Не зачиняй двері! Не зачиняй!

‒ Вибач, подруго, вочевидь, я не така смілива, як ти.

Настя зачинила двері кабінету, постукала в них і вийшла у звичайний, до нудоти потворний loft office space, сповнених зомбі, що безтямно били по клавіатурах. Вона зібрала речі, вибігла у холл і викликала ліфт.

‒ Та-а-а, йобаний в рот, втягнули мене в якусь хуйню...