Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Кесіді забилась у куток своєї кімнати. Вона міцно закрила вуха руками, намагаючись заглушити жахливі крики, які долинали з вулиці. У її душі панував хаос, а думки про те, що батьки та Калісто досі не повернулись, ще більше підсилювали її тривогу.

Раптом до неї підбіг маленький білий котик. Він тихо потерся об її ноги, намагаючись привернути увагу, але Кесіді, охоплена страхом, навіть не помітила його. Раптом котик голосно замуркотів.

Нарешті дівчинка подивилася на нього й розплакалася ще сильніше. Її рука тремтіла, коли вона простягнула її до маленького пухнастого друга. Та раптом котик, наче щось відчувши, різко відскочив і стрімко побіг до дверей кухні.

Не в змозі стримати свій страх і бажання захистити його, Кесіді не роздумуючи пішла слідом, боячись, що котик може втекти в небезпечний світ. Вона увірвалася на кухню, але котик уже вибіг на подвір’я через відкриті двері. Вогняне світло з вулиці відбивалось від його білого хутра, наче він був маленьким спалахом в темряві.

Вийшовши на подвір’я, Кесіді побачила, як котик стоїть посередині двору, мовчазно дивлячись на неї. Тихо вона підбігла до нього, обійняла його руками, пригорнувши до себе, відчуваючи, як його маленьке серце б’ється в такт її власному.

Та саме в цей момент, коли вона намагалась заспокоїтись і перевести подих, у будинку пролунали гучні звуки. Хтось увірвався, різко відчинивши двері, і Кесіді застигла на місці. Її серце знову закалатало від страху. Що тепер буде?

Дівчинка похапцем сховалася за колодязем, що потопав у тіні. Вона міцно притиснула до себе котика, затамувавши подих і намагаючись не видавати ані звуку.

З будинку доносилось, як невідомі розбивали посуд, меблі, розкидали все навколо. Її маленьке серце завмерло, а руки тремтіли. Одна лише думка про те, що вона могла опинитись всередині в цей жахливий момент, змушувала її ще сильніше здригатись.

І раптом шум різко стих. Лише глухі кроки лунали все далі, затихаючи у нічній тиші. Усе завмерло і стало настільки тихо, що Кесіді почула, як її котик тихо дихає, тулячись до її грудей. Ця мить спокою здалася їй нереальною після пережитого жаху.

Раптом у пам'яті виникли слова мами: "Якщо станеться щось погане, йди до будинку батьків Бастет. Вони допоможуть".

Ці слова стали для неї ниточкою надії, останнім орієнтиром серед хаосу. Кесіді, попри страх, вирішила діяти. Її серце калатало, але воно вело її вперед, туди, де чекала можливість порятунку.

Заспокоюючи себе, Кесіді міцніше пригорнула котика й, на тремтячих ногах, обережно рушила вузькими вуличками. Вона ховалася в тіні, боячись будь-якого шуму, а її крихітна фігура майже зливалась з нічним мороком. Кожен її крок був наповнений страхом, але в глибині душі залишалася іскра надії: хтось має допомогти, хтось має врятувати.

***

Вже минуло за північ, коли Кесіді нарешті дісталась до будинку Бастет. Її тендітна постать, згорблена під тягарем страху й втечі, непомітно з’явилась на порозі.

Усередині панувала темрява, густіша за саму ніч, а глибока тиша обвивала простір. Кесіді зупинилась, вагаючись, перш ніж увійти, відчуваючи, як кожен крок загострює її страх.

Дівчинка обережно ступила кілька кроків уперед, міцно притискаючи до себе котика. Її сльози текли по щоках, залишаючи гарячі сліди на шкірі.

З кожним новим кроком будинок здавався їй дедалі чужим. Тепло, яке колись огортало це місце, зникло, залишивши лише порожнечу, що гнітила своєю безмовністю.

Кесіді зупинилась посеред кімнати. Її дихання було ледве чутним, а серце шалено калатало в грудях.

— Басті, — тихо вимовила вона. Відповіла їй лише тиша. — Басті, — повторила Кесіді, цей раз гірше, розпачливіше. Вона не могла зупинити сльози, вони так само як і болісні думки, заполонили її душу.

Раптом позаду неї зі скрипом відчинилися потайні двері. Дівчинка відчула холодний подих вітру, а наступної миті хтось схопив її ззаду й міцно прикрив рот долонею, не даючи скрикнути.

Дівчинка завмерла від страху, міцніше притиснувши до себе котика.

— Що ти тут робиш? — із темряви перед нею виринула Бастет, повільно прибираючи долоню з її рота.

Кесіді хотіла щось сказати, але сльози заважали їй говорити.

— Я загубила Калісто, — нарешті промовила Кесіді крізь сльози. — Мама казала, що якщо трапиться щось погане, треба йти до тебе.

Бастет зітхнула, її суворий вираз обличчя змінився на м’який, сповнений співчуття. Вона подивилася на дівчинку, яка стояла перед нею, ніби крихітна пташка, загублена серед бурі. Кесіді тремтіла, її очі були великими та наляканими. Вона міцніше пригорнула до себе котика, ніби це була єдина надія на порятунок у цьому страшному світі.

Бастет обережно простягнула руку і поклала її на плече Кесіді. Її дотик був теплим, лагідним. Вона нахилилась трохи ближче й тихо, майже пошепки, промовила:

— Тихо. Не плач! Ти молодець. Розумниця! — Бастет міцно обняла Кесіді, стискаючи її у своїх обіймах, наче намагаючись передати частинку своєї сили.

Раптом вона швидко відступила, діставши щось із-під одягу. Легким рухом натиснула на курок, і стіна відчинились.

— Тепер ти повинна уважно мене вислухати, — її голос став тихим, але сповненим сили. — Тобі потрібно йти цим тунелем. Він виведе тебе до берега моря. Там на тебе чекатиме корабель. Він забере тебе звідси й відвезе в безпечне місце.

— А ти? — Кесіді запитала, не вірячи, що може залишити Бастет тут, одна на одну з цією небезпекою.

— Я знайду Калісто. І приведу її. — Відповідь була тверда, без сумнівів.

— Ми разом попливемо? — тихо запитала Кесіді.

Бастет посміхнулась, але її усмішка була короткою, ледве помітною. Вона притягла дівчину до себе і, взявши її обличчя в свої долоні, сказала:

— Звичайно, ми попливемо разом. Але спочатку я повинна знайти Калісто. А ти йди до корабля. — Вона уважно дивилась в різнокольорові очі Кесіді. — Повтори.

— Я повинна йти до корабля.

— Молодець. Ми скоро прийдемо. А ти йди зараз. — Бастет обняла її ще раз. — Не бійся, Кесіді! Тобі нічого не загрожує. А зовсім скоро ми знову зустрінемось і вирушимо у веселу подорож.

— Ти обіцяєш? — схлипуючи, спитала дівчинка.

— Так, моє золотко. Я обіцяю тобі. Ми будемо подорожувати разом і побачимо ще стільки невідомих земель, і знову заживемо щасливо.

Бастет знову обійняла дівчинку та ніжно погладила її по спині.

— Кесіді, йди вперед і нічого не бійся!

Дівчинка несміливо рушила довгим коридором. Її кроки були обережними, а серце шалено билось в грудях.

Котик у руках Кесіді почав тихо муркотіти, його звук лунав у повітрі, як заспокійлива мелодія. Вона міцніше пригорнула його до грудей, немов черпаючи в ньому силу. Десь за її спиною Бастет проводжала її поглядом.

Тепер усе залежало від рішучості Кесіді. Чи зможе вона знайти шлях до порятунку? І чи встигне Бастет відшукати Калісто?