Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Після святкових подій у місті ще панувала піднесена атмосфера. Жителі раділи спільним досягненням і гармонії, що панувала між ними. Та серед тих, хто знайшов притулок після повені, дедалі виразніше відчувалося невдоволення. Переселенці вважали, що їхні потреби залишаються без належної уваги. Напруження між прибульцями та містянами поступово зростало, доки зрештою верхівка переселенців із Хотена не зажадала зустрічі з мером Неферу та міською радою.

У залі нарад, де зазвичай панувала злагода, цього разу відчувалася напруга. Містяни та представники переселенців сиділи по різні боки столу, обмінюючись стриманими поглядами. Навіть тиша між ними здавалася важкою, сповненою невисловлених претензій.

Ескар, колишній мер Хотена, першим порушив мовчання. Він випростався у кріслі й заговорив упевнено, з ледь помітною вимогливістю в голосі:

— Ми безмежно вдячні за вашу допомогу й гостинність, але більше не можемо миритися з тим становищем, у якому опинилися.

Мер Неферу нахилився вперед, звузивши очі в уважному, зосередженому погляді:

— Що саме ви маєте на увазі? Про яке "становище" йдеться?

— Ви використовуєте нас як дешеву робочу силу. Ми заслуговуємо на більше. Ми хочемо брати повноцінну участь у житті вашого суспільства.

Серед радників прокотилася хвиля обурення. Хтось невдоволено зашепотів, хтось обмінявся обуреними поглядами. Мер, намагаючись зберегти спокій і не допустити, щоб суперечка вийшла з-під контролю, відповів:

— У нашому місті немає тих, хто вважається вищим за інших через своє походження чи статки. Кожен має право обрати собі ремесло до душі й принести ним користь місту та його людям.

Ескар повільно похитав головою, його обличчя спотворилося від роздратування:

— Це, можливо, стосується ваших людей. Але ми, переселенці, не відчуваємо до себе такого самого ставлення. Нас не приймають за рівних. Ми вимагаємо, щоб це змінилося.

— Ви отримали їжу, дах над головою та захист. Якщо ви так незадоволені нашим містом, то чому не пішли разом із тими, хто вже покинув його? — голос мера став різким.

— Ваше місто — справжній рай, — Ескар підняв голову. — Сади, родючі поля, вихід до моря… Ми не хочемо його залишати. Але й жити тут як чужинці не бажаємо. Ми прагнемо миру й згоди з вашими людьми, та хочемо, щоб і до нас ставилися справедливо.

— Справедливо? — гнів мера відчувався в кожному слові. — Ми дали вам їжу, прихисток і захист. Чого ж іще ви від нас вимагаєте?

— Ми вимагаємо рівних прав, — Ескар не відвів погляду.

Мер Неферу різко підвівся. Його голос гримнув над залою, мов удар блискавки:

— Ви не маєте жодного права щось вимагати! Якщо вас щось не влаштовує — залишайте наше місто негайно!

— Ось вам і ваше «рівне право», — спокійно відповів Ескар. — Порожні слова, якими ви прикриваєте те, що відбувається насправді.

Ескар не підвищив голосу й не відвів погляду. Він залишався спокійним, хоча в його очах уже палав виклик.

Напруження в залі досягло межі, коли головний архітектор нарешті втрутився.

— Досить! — його голос пролунав чітко й владно, змусивши присутніх стихнути. — Ми стоїмо на порозі відкритого конфлікту. Ця суперечка завела нас у глухий кут. Гнів затьмарив наш розум. Пропоную припинити цю розмову й дати кожному час охолонути. Повернімося до цього питання тоді, коли зможемо говорити спокійно та розважливо.

Ескар та його люди покинули залу, залишивши по собі важке відчуття невдоволення й тривоги. Щойно двері зачинилися, мер Неферу нервово заходив з боку в бік.

— Це було лише питанням часу, — нарешті промовив він. — Такий конфлікт назрівав уже давно.

— А тепер він вийшов назовні, — задумливо кивнув головний архітектор. — Ми більше не можемо вдавати, що нічого не відбувається. Якщо не знайдемо способу владнати цю справу, вона може обернутися великою бідою для всього міста.

Зала знову занурилася в тривожну тишу. Кожен із присутніх розумів: попереду на них чекали важкі рішення, від яких залежатиме майбутнє їхнього міста.

***

Ескар стояв разом із Реєм на головній площі міста, мовчки спостерігаючи за метушнею довкола. На його обличчі застигла хитра, холодна усмішка, від якої ставало моторошно.

— Поглянь, сину, — задоволено мовив він, ковзнувши поглядом по людному майдану. — Ще трохи — і це місто буде нашим.

Рей, однак, не слухав батька. Його увагу привернула Бастет, яка стояла біля фонтану.

Вона немов манила його одним лише своїм виглядом. Рей не міг відвести від неї погляду. Її золоте волосся сяяло під сонячним промінням, а темні очі блищали, хоча в них читалося занепокоєння. Дівчина нервово переступала з ноги на ногу, час від часу мнучи пальці, та навіть це не могло приховати її чарівності.

Він сам не усвідомив, як на його обличчі з’явилася усмішка. Його погляд повільно ковзнув по її постаті, мимоволі затримуючись на вигинах її тіла.

Хлопець досі пам’ятав їхній поцілунок — тепло її губ, запах її волосся, відчуття, коли тримав її у своїх обіймах. Спогад був настільки яскравим, що бажання знову опинитися поруч із нею стало майже нестерпним. Він хотів знову обійняти її. Хотів відчути ту саму близькість, яка досі не давала йому спокою.

Тим часом Бастет раз у раз озиралася, ніби когось чекала. Її нервовість видавали метушливі рухи та неспокійний погляд, що раз у раз ковзав по обличчях перехожих, наче вона намагалася когось відшукати.

— Навіть вона буде твоєю, — тихо промовив Ескар.

— Що? — Рей здригнувся, ніби виринаючи зі своїх думок.

— Скільки їй років? — запитав батько, уважно роздивляючись дівчину, з якої його син не зводив погляду.

— П’ятнадцять, — відповів Рей, уникаючи погляду батька.

— Така молода, — зауважив Ескар. — Яка вона гарна. У тебе гарний смак.

Рей нічого не відповів. Він продовжував спостерігати за Бастет. Кожен її рух здавався йому граціозним. Кожен нахил голови, кожен легкий дотик до волосся мимоволі заворожував його.

Якою ж вона була прекрасною… Здавалося, він міг дивитися на неї нескінченно й щоразу знаходити щось нове. Її присутність дивним чином полонила його думки, змушуючи забути про все навколо. Навіть серед гамору площі для нього існувала лише вона.

Тим часом із натовпу з’явився її батько. Сьогодні він, як ніколи, був суворим — із втомленим і похмурим обличчям. Не сказавши ані слова, він швидко наблизився до Бастет. Стурбовано провів долонею по її щоці, ніби переконуючись, що з нею все гаразд, а потім міцно взяв за руку, озирнувся довкола й повів за собою.

Бастет розгублено поглянула на батька, але слухняно рушила за ним. Разом вони швидко попрямували вперед, поступово зникаючи в тіні вузьких вуличок.

— Її батько, головний архітектор, — розпочав Ескар, нахилившись ближче до сина. — Важлива людина для цього міста. Його талант у створенні й удосконаленні механізмів зробив його поважною людиною. Він розробив нову систему водопостачання, яка забезпечує місто. Його ідеї дозволили цьому місту процвітати.

— Така людина нам знадобиться, — задумливо мовив Рей.

— Без сумніву. Та золотом його не схилиш на наш бік, — відповів Ескар. — Він надто дорожить своєю честю.

— І як тоді діяти? – насупився Рей.

— Хіба я тебе не вчив? Якщо золото не допомагає, завжди можна знайти інший спосіб змусити людину скоритися.

Рей перевів погляд на батька. Ескар кивнув у бік вузької вулички, де щойно зникли Бастет та її батько.

— У нього є донька, яку він любить понад усе. Вона — його слабке місце. А для нас… ключ до його покори.

Ескар задоволено посміхнувся — у його очах холодно блиснув розрахунок. Рей мовчав, але ледь помітна усмішка на його губах виказувала його приховані думки, які він не поспішав озвучувати.