Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Бастет кралася в темряві, ступаючи майже безшумно, мов кішка в нічному саду. Вона знала: кожна мить важлива, а час невблаганно спливає. Їй було страшно. Страшно до тремтіння в руках і холоду в грудях. Та вона не могла кинути подругу напризволяще.

Калісто була десь там, серед охопленого хаосом міста, і Бастет мала її знайти. Вона мусила привести її до корабля, який уже скоро підніме вітрила. Ця думка була єдиною ниткою, що не дозволяла страху остаточно її зламати.

Під покровом ночі Бастет дісталася таємної схованки, де, за її розрахунками, могла перебувати Калісто. Вона обережно намацала прихований механізм і натиснула на нього. Двері відчинилися майже беззвучно.

Спочатку всередині панувала тиша. Бастет завмерла на порозі, прислухаючись. Вона до останнього сподівалася, що Калісто пам’ятала про цю таємну схованку й змогла дістатися сюди.

Раптом почулося ледь чутне шарудіння. Бастет завмерла, а тоді обережно рушила на звук. Серце забилося швидше. Вона зробила ще кілька кроків і нарешті побачила Калісто.

Та сиділа на холодній кам’яній підлозі. Заплакана, змучена, зі скуйовдженим волоссям і блідим, майже прозорим обличчям. На мить Бастет просто завмерла, не вірячи власним очам. Вона все-таки згадала. Вона знайшла схованку.

Калісто повільно підняла на неї очі. У них стояв такий глибокий, бездонний розпач, що серце Бастет стиснулося від гострого болю.

— Калісто… — прошепотіла вона, опускаючись поруч на коліна. — Подивись на мене.

Та Калісто не відповіла. Її погляд був порожнім і застиглим, спрямованим кудись крізь Бастет. Здавалося, вона навіть не бачила подругу перед собою. Її думки все ще залишалися там, серед криків, диму й смерті, де страх досі стискав її груди.

— Калісто, подивись на мене! — голос Бастет зірвався. Вона схопила подругу за плечі й легенько струснула її. — Калісто!

Та жодної реакції. Ні здригання, ні слова. Лише застигле обличчя й порожній погляд.

— Нам потрібно йти. Ти чуєш мене?! — Бастет уже майже благала.

У відповідь знову запала тиша. Бастет відчула, як від безсилля холоне всередині. Вона не знала, як повернути подругу до реальності, але залишати її тут не могла.

— Калісто…

Вона ще раз стиснула її плечі, та дівчина залишалася нерухомою. Не витримавши, Бастет різко вдарила її по щоці.

— Зберись! Негайно!

Від удару Калісто раптом здригнулася, ніби прокинулася від страшного сну. Її губи затремтіли, а за мить з грудей вирвався гіркий, надривний плач.

Бастет одразу притягнула її до себе, міцно обійнявши й притиснувши тремтяче тіло до грудей. Однією рукою вона ніжно гладила подругу по спині, іншою обережно притримувала за потилицю, ховаючи її обличчя у себе на плечі.

— Я тут… — тихо шепотіла Бастет, перебираючи пальцями її розпатлане волосся. — Я з тобою… Усе добре… Ти більше не сама…

Чуючи плач подруги, Бастет ледве стримувала власні сльози. Їй теж було страшно — до тремтіння в руках і стискання в грудях. Та вона не дозволяла страху взяти гору. Єдине, що тримало її — тверда віра в те, що вони повинні дістатися до корабля. Вони мають врятуватися. Обидві. І саме ця думка не дозволяла Бастет зламатися.

— Ми повинні йти, — твердо прошепотіла вона, все ще тримаючи Калісто в обіймах.

— Куди? — голос дівчини зірвався. — Всюди воїни… Вони нас уб’ють…

Бастет обережно взяла її обличчя в долоні й змусила подивитися собі в очі.

— Ми повинні дістатися до корабля. Там чекають на врятованих.

Калісто тремтячими пальцями витерла сльози з обличчя.

— І ти… знаєш дорогу?

— Звичайно, — кивнула Бастет. — Але ми маємо йти просто зараз. Кожна мить на рахунку.

Калісто ще кілька секунд дивилася на неї розширеними від страху блакитними очима. Розум її повільно, важко повертався з темряви шоку. Вона все ще не могла до кінця повірити, що втеча можлива. Що хтось прийшов по неї. Що вона більше не сама серед вогню й криків. В очах Бастет горіла така впевненість, що Калісто нарешті слабо кивнула.

— Корабель? — запитала вона з вагою у голосі, не вірячи в таку надію. — Але хто ж нас захистить? Ті, хто нас захопив, не відпустять нас просто так.

— Ми маємо шанс. Нам потрібно йти до берега. Тобі не можна зволікати. Час на рахунку. Ми повинні дістатись до корабля. — В голосі Бастет була твердість. Її слова були наказом.

Але перед тим, як Калісто встигла щось відповісти, лункий звук відкритих дверей розірвав тишу. Вони обидві підняли погляди, і серце Калісто завмерло — у дверях стояли їхні вороги. Раптом двоє міцних охоронців наблизилися і схопили їх.

Коли Бастет почула, як Калісто кричить від того, що один із чоловіків почав закручувати їй руки за спиною, вона кинулась на охоронця та почала бити його міцні плечі своїми маленькими кулачками.

Та в ту ж мить другий охоронець жорстоко схопив її за волосся, рвонувши так, що на очах виступили сльози, і з силою швиргонув на холодну кам’яну підлогу. Не встигла вона підвестись, як важкий чобіт щосили вдарив її в живіт. Бастет скрутилася клубком, судомно хапаючи ротом повітря. Гострий біль пронизував усе тіло, а в горлі застряг беззвучний стогін.

Коли її грубо підхопили й потягли слідом за Калісто, світ перед очима розпливався кривавими плямами. Голова паморочилась так сильно, що вона вже майже не відчувала ні ніг, ні рук.

Дівчат жорстоко кинули в темне, сире підземелля, наче мішки з непотребом.

***

Калісто, здавалося, втратила останню надію. Вона сиділа на холодній кам’яній підлозі темниці, зі зв’язаними мотузкою руками, і беззвучно плакала. Сльози одна за одною котилися її щоками, а погляд був порожнім і приреченим.

— Що нам робити? — прошепотіла вона, звертаючись до Бастет.

Бастет не відповіла одразу. Вона мовчки дивилася на Калісто — спокійно, майже нерухомо. У її очах не було й тіні страху. Лише холод і тверда, незламна рішучість.

— Не хвилюйся, — прошепотіла вона. — Я знайду спосіб вибратись.

Погляд Бастет невпинно ковзав по стінах камери, наче шукаючи вихід. Раптом він зупинився на непомітній щілині в кам’яній кладці. Дівчина завмерла, а потім її губ торкнулася ледь помітна усмішка. Вона знайшла його — потайний вихід. В очах спалахнув рішучий блиск, коли вона перевела погляд на подругу.

Але Калісто, здавалося, нічого не помічала. Її погляд був прикутий до однієї точки, а мотузки, що стискали зап’ястя, врізалися в шкіру, залишаючи болючі сліди. Вона плакала, тихо й безпорадно. Страх душив її, а звуки дзвону металу, крики та стогони поранених, що долинали з інших камер, лише посилювали жах. Калісто з жахом уявляла себе на місці цих людей. Від самої думки про можливі катування її тіло здригалося, а всередині все стискалося від страху. Вона більше не вірила, що зможе вибратися звідси живою.

Раптом двері зі скрипом відчинилися, і тишу в’язниці розірвали важкі кроки. До камери увійшов Рей у супроводі охоронців.

Калісто з жахом підняла на нього погляд. Серце шалено закалатало, а тіло мимоволі стиснулося в очікуванні найгіршого.

"Зараз почнеться…" – пронеслося в її голові.

Рей зупинився біля камери дівчат. Його погляд уважно ковзнув по їхніх обличчях. Вони були такими різними: одна — тендітна й налякана, інша — холодна й незламна.

Він знав: достатньо лише одного його наказу — і Калісто впаде до його ніг, готова виконати будь-яку його волю. А ось Бастет залишалася крижаною, непідвладною. Її незламність лише сильніше підживлювала його жагу до контролю. Їхня доля була в його руках, і усвідомлення цього приносило йому моторошне задоволення.

Калісто вся тремтіла, намагаючись не дивитись на нього, тоді як Бастет зустріла його погляд з незворушністю, яка дратувала і водночас захоплювала його.

– Я знаю, що багатьом вдалося втекти, – заговорив Рей, звертаючись до полонених. – Але ми знайдемо їх. Усіх. Якщо хтось заговорить першим, отримає щедру нагороду. Але той, хто знає правду й наважиться її приховати, суворо за це поплатиться. Добре подумайте про це.

Тишу порушували звуки кайданів і тихі зітхання.

Рей повернувся до Калісто. На його губах з’явилася ледь помітна усмішка. Її сповнені страху очі розширилися, коли їхні погляди зустрілися. Рей насолоджувався її страхом. У ньому було щось, що приносило йому майже солодке задоволення.

– Схопити її! – наказав він.

– Ні! – закричала Калісто.

– Не чіпайте її! – Бастет рішуче кинулася вперед, захищаючи подругу.

Але один із воїнів схопив її й кинув до стіни. Тіло Бастет вдарилось об холодну поверхню й впало на підлогу. Дівчина сперлась на руки й із жахом в очах спостерігала за тим, що відбувалось.

— Не потрібно! Благаю, не чіпайте… не чіпайте мене! — плакала Калісто.

Рей повільно підійшов до дівчини. Схопивши її за волосся, він змусив підвести голову й нахилився до самого вуха. Калісто здригнулася, відчувши його холодне дихання на шкірі.

— А що, як я дозволю моїм людям трохи з тобою розважитися? — прошепотів він.

— Ні! Благаю, не потрібно… — благала дівчина.

— Тоді скажи, де втікачі, – прошипів він, притягуючи її ближче. – І ніхто тебе пальцем не торкнеться.

Калісто зустрілася з Бастет поглядом. Їхні очі зустрілися лише на мить. Бастет ледь помітно похитала головою.

— Можете забрати її до себе! — звернувся він до воїнів.

Коли Калісто помітила, як воїни почали переглядатися між собою й розглядати її з хижими, брудними усмішками, її охопив новий, ще гостріший напад страху. Вона більше не могла витримувати. Сльози гарячими краплями покотилися по щоках, і слова самі зірвалися з її вуст:

— Ні! — закричала Калісто. — Я все скажу!

Вона захлинулася сльозами й поспіхом продовжила:

— Вони біля моря… Скоро їх забере корабель!

Бастет відчула, як світ навколо неї почав розпливатись. У вухах шуміло. Увесь світ став порожнім і глухим.

— Розумниця, – посміхнувся Рей. – Моя гарна дівчинка. А тепер скажи, хто ще знає про корабель?

Калісто мовчала, не відводячи від подруги розпачливого погляду. Рей різко відштовхнув її й повільно підійшов до Бастет. Він протягнув руку й майже ніжно провів пальцями по її золотому волоссю, перш ніж прошепотіти їй просто в обличчя:

— Ну що, моя ягідка… попалась.

Коли Бастет різко відкинула його руку, очі Рея спалахнули лютим гнівом. Не стримавшись, він щосили вдарив її по обличчю. Від сильного удару Бастет звалилася на холодну кам’яну підлогу.

Рей повернувся до воїнів і голосно, тоном переможця, промовив:

— Чорноволосу дівку відвести в бордель, а золотоволосу привести до мене.

Від почутого в Калісто ніби весь світ обвалився перед очима. Коли чоловіки схопили Бастет і почали тягти її до виходу, Калісто зірвалася на крик:

— Бастет, прости мене! Прости!

Вона кричала щосили, зриваючи голос, поки її саму силоміць тягли геть — у невідомому їй напрямку.