Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Коли місто охопив хаос, Кесіді та Калісто знаходились разом із батьками у лікарській крамниці. Навколо панувала тиша, аж раптом її розірвав крик, що прокотився вулицями. За вікнами спалахнули факели, їхнє полум’я розрізало темряву ночі. Крики ставали дедалі голоснішими, до них долучилися тупіт ніг, брязкіт зброї та голоси людей. Звідкись неподалік уже здіймалося полум’я, кидаючи моторошні відблиски на стіни крамниці.

Мати схопила Калісто за плечі, міцно притискаючи її до себе. В її очах застиг відчай, але вона щосили намагалася не піддатися паніці.

— Біжіть з Кесіді до батьків Бастет. Негайно! — прокричала вона.

Дівчина миттєво схопила Кесіді за руку й потягла її до темної стежки, що вела через сад до виходу.

— Біжіть! — крикнула вона, ледве перекриваючи гуркіт за спиною.

Кесіді на мить озирнулася. Мати стояла біля дверей, притиснувши руки до грудей, а в її очах застиг страх. Батько намагався зберігати спокій, хоча по його обличчю було видно, як сильно він наляканий за своїх дітей.

— Не озирайтеся! — крикнув він. — Біжіть і не зупиняйтеся!

— Ми наздоженемо вас! — додала мати, хоча сама не була впевнена, що зможе це зробити.

Калісто сильніше стиснула руку сестри й потягла її вперед. Кесіді відчула, як до горла підступили сльози. Вона хотіла залишитися з батьками, не могла змусити себе покинути їх, але розуміла: вони відправляли їх не тому, що хотіли розлучитися, а тому, що намагалися врятувати.

Лікар, намагаючись затримати ворогів і дати донькам хоч кілька коштовних хвилин на втечу, кинувся назустріч численному супротивнику. Його вірний меч дзвенів іскрами, та сили були нерівні. Солдатів налетіло, наче сарана.

Рейну схопили одразу кілька рук. Грубий сміх і брудні вигуки розірвали тишу крамниці. Тканина її сукні тріщала, а жінка, тремтячи всім тілом, намагалася прикрити оголені плечі руками. Сльози котились по її щоках.

Мерех, побачивши це пекло, зірвався з місця з нелюдським криком. Та міцні руки солдатів утримали його, наче ланцюги. Вони силоміць повертали його голову, змушуючи дивитись. Сміх їхній лунав весело й гидко, наче вони ділили між собою ласощі. Одні відходили від Рейни, інші заступали їхнє місце, а Мереха тримали міцно, щоб він не пропустив жодної миті цього жаху.

Час розтягнувся в довгу, криваву вічність.

Нарешті, наситившись, солдати з глузуванням і задоволеними вигуками покинули крамницю. У тиші, що настала, залишилися лише двоє закривавлених тіл — чоловіка й жінки, які колись любили одне одного так сильно, що навіть смерть не змогла розлучити їхні душі.

***

Калісто й Кесіді вибігли з темного саду. Їхні серця шалено калатали, а подих збився від страху та виснаження.

Будинки навколо палали. Вогонь відбивався від кам’яних стін, кидаючи тремтливе світло на постаті дівчат і вихоплюючи їх із темряви. Посеред охопленого хаосом міста вони здавалися маленькими й беззахисними.

Раптом, в той момент, коли дівчата майже вибігли з вогняного кола, величезна палаюча палка впала поруч із ними, і вогняна хвиля вибухнула в бік. Кесіді відчула, як її рука вислизнула з руки сестри. І в наступну мить вона вже була на відстані від неї.

— Калісто! — кричала Кесіді.

Серце маленької дівчинки калатало. Звідусіль на вулицю насувалася темна хвиля солдатів.

Дівчинка стояла розгублена, страх холодними пальцями стискав її груди. Паніка наростала всередині. Полум’я ревло, пожираючи будинки, а густий їдкий дим застеляв очі сльозами й пекучим туманом. Кесіді відчайдушно озиралася, намагаючись розгледіти силует старшої сестри, та дим і сльози крали від неї світ.

Солдати насувалися все ближче. Часу на сумніви не було. Не було часу на страх і роздуми.

Кесіді стиснула маленькі кулачки, глибоко вдихнула гаряче повітря й кинулася бігти. Маленькі ніжки швидко-швидко побігли по гарячій землі, несучи її далі по задимленій вулиці.

В цей момент Калісто стояла на місці ще кілька секунд, німіючи від страху. Відчай затоплював її, і, здавалося, що час перестав існувати. Але вона більше не могла вагатися. Вона зібрала всі свої думки та спробувала пригадати те, що колись розповідала їй Бастет — про таємне місце, приховане від чужих очей. Це було її єдина рятівна схованка.

Швидким кроком вона побігла до старої кам’яної стіни, що слугувала вхідним порталом у сховище, приховане серед звивистих вулиць міста. Кожен крок був важким, але вона не могла зупинитись.

Калісто відчула, як її пальці затремтіли, але вона твердо ухопила плету і, доклавши всі сили, відсунула її вбік. Відчуття холоду і темряви обволокли її, коли вона зістрибнула всередину, чуючи, як плита важко опускається назад на місце, закриваючи її від страшного світу.

В укритті було тихо, тільки її дихання і кроки відлунювали в тісному просторі. Але думки про сестру не покидали Калісто. Що сталося з Кесіді? Чи встигла вона добігти додому, чи потрапила в руки нападників? Вона заплющила очі й молилась, аби її сестра знайшла безпечне місце.