Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Кесіді йшла довгим вузьким тунелем, який, здавалося, не мав кінця. Кожен її крок глухо відлунював у кам’яній темряві, змушуючи серце тривожно стискатися. Вона міцно притискала до грудей маленького котика. Його тихе, тепле муркотіння було єдиним звуком, що хоч трохи заспокоював її.

Це крихітне пухнасте створіння дарувало їй останню крихту надії. Поки воно було поруч — тепле, живе, справжнє — Кесіді не почувалася зовсім самотньою. І десь глибоко всередині вона все ще відчайдушно вірила, що попереду на них чекає порятунок.

І раптом попереду замерехтіло світло. Після нескінченної темряви воно здалося їй справжнім дивом — тоненькою ниткою надії, що вела до визволення. Серце Кесіді скажено забилося. Не роздумуючи більше ні секунди, вона кинулася бігти назустріч цьому світлу.

Вибігши назовні, дівчинка різко кліпнула очима. Густий дикий виноград важкими плетеними пагонами приховував вихід із тунелю. Вона розсунула їх тремтячими руками й нарешті ступила на волю.

Перед нею розкинулося безкрає море. А біля самого берега гойдався на хвилях корабель — саме той, про який їй розповідала Бастет.

Кесіді не стримала радісного схлипу. Вона ще міцніше притиснула до себе котика й побігла наввипередки до людей, що стояли неподалік на піску. Серед знайомих облич вона одразу впізнала маминих подруг — тих, що колись працювали разом із нею в ткацькій майстерні.

— Кесіді… — раптом пролунав тихий, майже знесилений, але такий рідний голос.

Від знайомого голосу серце Кесіді боляче стиснулося. Вона різко обернулася — і побачила Меріт.

Дівчинка важко кульгала до неї, майже падаючи на кожному кроці. Обличчя й одяг Меріт були вкриті темними плямами крові, а по блідих щоках безперервно котилися сльози. Кожен крок віддавався їй гострим, ріжучим болем у пошкодженій нозі, та вона не зупинялася. Лише сильніше стискала зуби й уперто шкутильгала вперед, прагнучи якнайшвидше дістатися до подруги.

Маленькі дівчатка міцно стиснули одна одну в обіймах. Вони плакали навзрид, ховаючи заплакані обличчя на плечах одна одної, і навколо довго було чути лише їхні налякані, тремтячі дитячі схлипування.

— Що з твоєю ногою? — тихо запитала Кесіді.

Меріт не відповіла. Лише свіжі сльози повільно котилися по її блідих щоках. Вона простягнула тремтячу руку й ніжно погладила котика, якого Кесіді все ще міцно притискала до грудей.

— Дорослі сказали… треба трохи почекати, — нарешті прошепотіла Меріт. — Батьки Бастет мають привести ще людей. А тоді… тоді ми попливемо звідси.

Дівчатка сіли неподалік від корабля, залишаючись на виду в дорослих. Вони тихенько гладили котика, який лагідно муркотів і по черзі терся об кожну з них, викликаючи на їхніх обличчях щирі усмішки.

Та кров із ноги Меріт усе не зупинялася. Темні краплі одна за одною падали на пісок, залишаючи на ньому маленькі криваві плями.

— Скоро прийде мій тато, — дбайливо й майже впевнено сказала Кесіді, міцніше притискаючи подругу до себе. — Він обов’язково тобі допоможе.

Меріт слабо усміхнулася у відповідь. Усмішка вийшла хворобливою, сповненою болю, але все одно щирою.

І в ту ж мить вони почули важкий, наростаючий тупіт копит. Люди на березі раптом зашуміли — голоси зірвалися на тривожний крик. За кілька секунд на горизонті з’явилися вершники в темних обладунках. Лучники вже підіймали луки, націлюючись просто на корабель.

Вогняні стріли з свистом розітнули повітря й уп’ялися просто в борти корабля. Полум’я миттєво спалахнуло на смолистих дошках. Паніка вибухнула, як хвиля. Люди кричали, штовхалися, кидалися хто куди, але було вже надто пізно. Вогонь жадібно лизав вітрила й палубу, перетворюючи останню надію на гірко-чорний дим.

— Нам потрібно повернутись у тунель, з якого я прийшла, — поспішно сказала Кесіді, схопивши Меріт за руку.

Дівчатка різко кинулися назад, до густих заростей дикого винограду. Та на їхньому шляху вже стояв солдат. Він перегородив дорогу, а в ту ж мить інший чоловік схопив Меріт за плече, не даючи їй зробити й кроку.

— Відпусти її! — зірваним голосом закричала Кесіді й вчепилася в руку солдата, намагаючись вирвати подругу.

Чоловік різко вирвав у неї з рук котика. Маленьке створіння завищало й почало відчайдушно дряпати йому руки. Роздратований солдат жбурнув тваринку геть — котик з жалісним писком упав на пісок і більше не ворухнувся.

Дівчаток розірвали в різні боки. Крик, тупіт і хаос змішалися в одне пекло. Кесіді з усіх сил борсалася в залізних руках, серце її калатало так, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вогонь і густий дим від палаючого корабля різали легені, не даючи вільно дихнути.

Порив гарячого вітру вдарив їй в обличчя — і на якусь коротку мить усе навколо ніби сповільнилося. Вона чітко побачила, як солдат, що тримав Меріт, силоміць тягне кульгаючу подругу геть, а інший міцно стискає її власні руки, не даючи навіть поворухнутися.