Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Перший день святкування промайнув у вирі веселощів і радості. Вулиці міста виблискували від кольорових ліхтарів, а повітря наповнювалось сміхом і музикою. Люди зібрались разом, насолоджувались кожною миттю цього дня.

Крамниці прикрашали яскравими стрічками та барвистими тканинами, а на ринковій площі панувало пожвавлення. Діти з веселим галасом бігали вулицями, вигадуючи всілякі забави, а дорослі сміялись, перемовлялись та раділи святу в колі рідних і друзів.

Квіти, зібрані до свята, прикрашали кожен куточок міста, а аромат солодких страв і прянощів розносився вулицями, виманюючи людей із домівок.

Рей ковзав поглядом по святковому натовпу, раз у раз сподіваючись побачити Бастет, але її ніде не було. Серце тривожно стискалося в грудях, а з кожною хвилиною очікування дедалі сильніше змінювалося розчаруванням.

— Рею, добрий вечір! — раптом почув він знайомий голос. Озирнувшись, Рей побачив перед собою Калісто, яка привітно усміхалася. — Зі святом урожаю! — додала вона, підійшовши ближче.

Дівчина дивилась на нього так, ніби бачила перед собою когось особливого. Щойно їхні погляди зустрічались, вона сором’язливо відводила очі, а на щоках з’являвся ніжний рум’янець. Та за мить вона знову несміливо поглядала на нього.

Раптом Рей відчув щось у своїй долоні. Калісто непомітно вклала йому в руку яблуко — яскраво-червоне, свіже, ідеально гладеньке.

Хлопець завмер, затамувавши подих. Він повільно підвів погляд на Калісто. Пальці обережно стиснули яблуко, а серце забилось сильніше.

Він знав, що означає цей жест. У ніч свята врожаю червоне яблуко було не просто дарунком. Його підносили тому, кому хотіли без слів зізнатись у своїх почуттях. І тепер її яблуко лежало в його долоні.

Вона зробила крок ближче. Цього разу Калісто не відвела погляду, а сміливо подивилась йому просто в очі. Її голос, ще недавно тихий і несміливий, тепер звучав упевнено:

– Я хочу бути з тобою.

Його серце завмерло. Але перш ніж він встиг щось сказати, до них підбігла Кесіді.

– Калісто, ходімо! Зараз будуть запускати ліхтарики в небо! – схопивши сестру за руку, вона потягнула її до центру святкування.

Калісто слухняно ступила за сестрою, та ще мить не могла відірвати погляду від Рея. Вона озирнулась через плече й востаннє зустрілась з ним очима. На її губах з’явилась тепла, трохи сором’язлива усмішка.

Лише тоді вона дозволила сестрі повести себе за собою, поступово зникаючи в різнобарвному натовпі.

Рей залишився стояти на місці, стискаючи в руці червоне яблуко. Він дивився їй услід, поки її постать не розчинилась серед людей, а в його душі змішались розгубленість, здивування й ніяковість.

***

На головній площі зібрався цілий натовп. Усі тримали в руках паперові ліхтарики, різнокольорові й легкі, ніби створені з кольорового світла. Небо вже повністю занурилось в нічну темряву, й тільки мерехтіння зірок утворювало слабкий фон для дійства, що от-от мало розпочатись.

Калісто стояла серед натовпу, тримаючи свій ліхтарик – ніжно-рожевий із золотими візерунками.

Навколо вже запалювали ліхтарики. Полум’я свічок поступово оживало всередині них, наповнюючи тонкі паперові куполи м’яким золотавим світлом. Один за одним вони спалахували в руках людей, перетворюючи площу на море маленьких вогників.

Перший ліхтарик повільно здійнявся в небо. Насичено-синій, він світився так, ніби увібрав у себе саму глибину нічної блакиті. За ним один за одним полинули червоні, помаранчеві, зелені та фіолетові вогники. Вони здіймались, розсипаючись різнобарвними вогниками над містом і перетворюючи нічне небо на справжню святкову феєрію.

Натовп завмер, спостерігаючи, як кольорові вогники повільно підіймаються все вище й вище. Вони плавно рухались, ніби танцюючи в ритмі легкого вітерцю, який підхоплював їх і ніс до зірок. Ліхтарики утворювали на небі цілі візерунки – хтось побачив у них квіти, хтось – зграйку метеликів, а для когось це була просто магія, яка наповнювала душу теплом і спокоєм. Люди дивились на це диво з посмішками, деякі трималися за руки, інші загадували бажання. Відчуття єдності й радості огортало кожного.

Нарешті Рей побачив Бастет. Вона стояла неподалік, трохи відокремившись від натовпу, із захопленням дивилась вгору на магічне сяйво різнокольорових ліхтариків, що наповнювали небо.

Поруч із нею стояли її батьки, які теж зачаровано спостерігали за видовищем. Присутність її родини миттєво зіпсувала Рею настрій. Його радість від можливості побачити її швидко змінилась роздратуванням, яке все більше наростало.

Але він продовжував пильно дивитись на неї, не в змозі відвести погляду. На ній була чорна сукня, яка спадала плавними хвилями, облягаючи її фігуру. Білий пояс із тонкими візерунками елегантно підкреслював її талію, додаючи образу витонченості.

Розпущене світле волосся ніжно спадало їй на плечі, а магічне сяйво, що лилось з неба, відбивалося на її обличчі, роблячи її ще гарнішою. Здавалось, вона сама була частиною цього чарівного видовища.

Рей відчув, як серце стислось від бажання опинитись поруч, залишитись з нею наодинці. Але натовп навколо них вирішив інакше. Люди почали рухатись до сцени, де незабаром мала розпочатись вистава. Потік людей швидко розмив лінії його поля зору. Він намагався знайти її, але натовп закрив її постать.

Коли він зрозумів, що втратив її з поля зору, його накрила хвиля гніву. Він відчував, як це почуття з кожною секундою ставало все сильнішим. Стискаючи кулаки, Рей зробив кілька кроків уперед, але вже було пізно. Бастет зникла в натовпі, а разом із нею зникла і його надія хоча б на мить поговорити з нею цієї ночі.

***

Бастет не пішла з батьками дивитись на виступ музикантів. Вона мала зустріч у саду, біля червоних троянд. Цієї зустрічі вона чекала з нетерпінням, хоча тепер, крокуючи до призначеного місця, відчувала дедалі більшу невпевненість.

На мить вона зупинилась й дістала з кишені червоне яблуко. Погляд ковзнув по його гладенькій шкірці. Дівчина тихо зітхнула, ніби востаннє намагаючись наважитись, але зрештою сховала яблуко назад у кишеню й рушила далі.

Коли вона нарешті дійшла до саду, Максен уже чекав на неї. Він сидів біля кущів червоних троянд, спокійний і зосереджений, ніби зовсім не хвилювався. Бастет повільно підійшла ближче, відчуваючи, як від хвилювання земля ніби тремтить під її ногами.

— Максене, зі святом урожаю тебе, — лагідно мовила вона, сівши поруч.

— І тебе зі святом, — відповів він із теплою посмішкою.

На мить Максен замовк і подивився їй просто в очі. Бастет відчула, як хвилювання знову охопило її. Вона ледь помітно опустила погляд, намагаючись приховати своє збентеження.

Раптом хлопець простягнув до неї руку. На його долоні лежав стиглий гранат — яскраво-червоний, із гладенькою шкіркою та маленькою короною на верхівці. Максен на мить затримав на ньому погляд, а тоді простягнув фрукт Бастет.

— Це тобі, — тихо сказав він.

Завмерши, вона вдивлялася у фрукт. Бастет одразу зрозуміла його значення — гранат був символом підтримки й дружби. Її серце стислось. Це був не той дарунок, на який вона сподівалась.

— Дякую, — промовила вона майже пошепки, приймаючи дарунок. — Не лише за твою дружбу, а й за допомогу тієї ночі.

— Як я міг поступити інакше? Я б ніколи не залишив тебе там, одну з ним? — відповів Максен, мимоволі опустивши погляд.

Бастет на мить знітилась, але потім поклала свою долоню на його руку. Її дотик був ніжним і обережним, і це зупинило його дихання. Коли її очі піднялись на нього, вони блищали так, ніби в них розквітли зорі. Вона нахилилась ближче, її намір був очевидним. Але перш ніж їхні губи могли зустрітись, Максен відвернувся.

Дівчина завмерла. Її очі наповнилися здивуванням і болем. У грудях боляче кольнуло, подих перехопило, а на душі важким тягарем осіла гіркота.

— Скоро ми з батьками поїдемо звідси, — раптом сказав він.

— Що? — її голос зірвався. — Ти не можеш поїхати!

— Нас тут більше нічого не тримає. Ми зайві в цьому місті.

— Ти ж знаєш, що це неправда, — прошепотіла вона. — Є люди, для яких ти зовсім не зайвий.

Максен зітхнув, його погляд наповнився сумом.

— Ми вдячні вашому місту за прихисток і допомогу. Але залишитись тут — це неправильне рішення.

Дівчина дивилась на нього, не в змозі повірити почутому. Вона відчувала, як розпач розливається в грудях, стискаючи серце, а до очей підступають сльози. Вона щосили намагалась стримати їх, не бажаючи показати, наскільки сильно його слова її ранили.

Помітивши відчай дівчини, Максен ледь усміхнувся. Він обережно підняв руку й торкнувся її обличчя. Від цього легкого дотику Бастет завмерла. Його пальці так ніжно ковзнули по її шкірі, що вона на мить забула про все навколо, лише відчуваючи тепло його долоні.

— Ти заслуговуєш на щастя, Бастет. Ти чудова дівчина. Я бажаю тобі всього найкращого.

Хлопець нахилився до неї й м’яко торкнувся губами її чола. Бастет завмерла, затамувавши подих. Від цього короткого, ніжного поцілунку її серце забилося сильніше, а по тілу розлилося тремтливе тепло. На мить їй здалось, що, можливо, вона помилилась у своїх сумнівах. Можливо, за цією ніжністю справді ховалось щось більше.

Максен повільно відсторонився, але не поспішав іти. Ще мить він дивився в її темні очі, бачачи в них надію, яку вона вже не могла приховати. Його погляд затримався на її обличчі, ніби він хотів сказати щось ще, але так і не промовив жодного слова.

Він підвівся й пішов. Бастет нерухомо дивилась йому вслід, поки його постать повільно не зникла серед кущів і квітів. Лише тоді вона опустила очі, відчуваючи, як щойно народжена надія повільно згасає в грудях, залишаючи після себе порожнечу й гіркий біль.

Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, ніби не могла змусити себе поворухнутись. Бастет повільно дістала з кишені червоне яблуко. Її погляд затримався на ньому, а потім ковзнув до граната, який лежав поруч. Вона довго дивилась на них, не в змозі відвести очей. Яблуко — те, що вона хотіла подарувати разом зі своїм зізнанням. Гранат — його дарунок, що залишився лише символом дружби.

Заплющивши очі, вона глибоко вдихнула, а потім раптово кинула яблуко на землю.За мить поруч упав і гранат. Бастет дивилась на них крізь сльози, поки перед очима все не почало розпливатись.

Дівчина повільно піднялась. Кожен крок давався важко, наче вона несла на собі весь тягар свого розчарування. Не озираючись, дівчина рушила додому, залишаючи позаду сад, червоні троянди й два фрукти, які тепер стали німим нагадуванням про те, на що вона так сподівалась.