Карателі темряви: Серце пітьми. Книга 1

Місто святкувало другий день Свята врожаю, і весь день був сповнений яскравих барв, музики та радісного гомону.

Сьогоднішній день був присвячений подяці за щедрий урожай, і саме він вабив людей на святкові ярмарки. Місцеві фермери та ремісники виставляли на продаж найкращі плоди своєї праці, приносячи на ринки стиглі фрукти, овочі та запашні квіти, що виблискували під теплими сонячними променями. Усі будинки були прикрашені зеленню, вінками та різнобарвними стрічками, а кожен куточок міста дихав святковою радістю.

Особливістю цього дня стали спортивні змагання, які символізували відродження землі. Перегони, метання, стрибки на довжину — все це було частиною ритуалів, що нагадували про силу природи та людської праці. Але найочікуванішими були, звісно ж, перегони з перешкодами.

Люди зібрались за містом, створивши величезне коло навколо траси, по якій мали пробігти учасники.

Калісто стояла серед натовпу, уважно вдивляючись в обличчя учасників. І ось вона побачила його. Рей стояв серед учасників, які готувались до старту. Обличчя Калісто осяяла щира радість, а весь навколишній гамір, здавалось, вмить стих. Вона більше не бачила ні натовпу, ні святкових прикрас — лише Рея. Очі Калісто засяяли, а на губах з’явилась тепла усмішка. Вона тихо вдихнула, ніби лише тепер згадала, що весь цей час майже не дихала.

Перегони почались, і учасники, немов випущені стріли, мчали вперед, долаючи перешкоди з неймовірною швидкістю та впевненістю.

Рей і Сехмет бігли майже поруч, їх рухи були настільки злагодженими, що здавалось, вони стали одним цілим — двома елементами природи, що не можуть існувати без одного. Їхні ноги ковзали по землі, а серця бились в унісон із ритмом перегонів.

Шум натовпу став все тихішим, коли вони наближались до фінішної лінії, адже всі зосередились в тому одному, вирішальному моменті.

Лише один крок — і Сехмет, з дивовижною швидкістю, вирвався вперед. Як блискавка, він перетнув лінію, залишаючи Рея позаду на останньому відрізку змагання.

Натовп вибухнув радісними вигуками. Оплески й крики розірвали тишу, заповнюючи всю площу святковим гомоном.

Але Калісто не могла відвести погляду від Рея. Вона щиро раділа його виступу й у душі вже вважала його переможцем. Нехай Сехмет першим перетнув фінішну лінію — для Калісто справжнім переможцем залишався Рей.

Сехмет із радісною усмішкою на обличчі отримав вінок переможця, але демонстративно зняв його з голови й упевнено рушив уперед. Натовп проводжав його зацікавленими поглядами, перешіптуючись і намагаючись вгадати, до кого саме він прямує. Та раптом Сехмет зупинився просто навпроти золотоволосої дівчини.

Бастет розгублено подивилась на нього, не розуміючи, що відбувається. Навколо ніби все стихло. Навіть найгучніші голоси змовкли, а люди затамували подих, спостерігаючи за ними.

Хлопець усміхнувся. Не сказавши жодного слова, він підняв вінок і обережно поклав його на голову Бастет. Її довге золоте волосся розсипалось по плечах, ще яскравіше замерехтівши під теплими сонячними променями. На мить вона завмерла, не знаючи, як реагувати на такий несподіваний жест.

Бастет, помітно розгублена, підняла погляд на Сехмета. Вона зустріла його усмішку, і від цього її серце затремтіло ще сильніше.

— Дякую, — несміливо промовила вона.

Він нічого не відповів. Лише продовжував дивитися на неї, ніби навколо більше нікого не існувало. Його погляд був теплим і впевненим, а на губах усе ще грала легка усмішка.

Усі довкола мовчки спостерігали за ними. Хтось здивовано перешіптувався, хтось усміхався, а дехто лише з цікавістю стежив за тим, що відбувається.

Бастет відчула, як щоки починають палати. Вона опустила очі, торкнувшись пальцями вінка, що тепер лежав на її золотому волоссі.

Вінок, який Сехмет одягнув їй на голову, був не просто символом перемоги чи шани. Це була публічна демонстрація його особливого ставлення до неї — того, що він вибрав її, що вона для нього важлива.

Калісто стояла поруч, її серце стискалось від спустошення. У її очах відбивалась не просто заздрість, а гірке розчарування. Вона бачила, як всі дивились на Бастет, як її ім'я звучало з вуст усіх присутніх, а вона... вона стояла осторонь. Вона мріяла бути на місці Бастет, мати цей самий вінок, ці погляди, це захоплення, але найголовніше — вона прагнула, щоб Рей, з усім його благородством, з його поглядом, з його турботою, поділився з нею тією ж увагою. Вона так сильно бажала цього, але тепер розуміла, що це лише нездійсненна мрія. Стримуючи сльози, дівчина повільно опустила погляд, ховаючи від усіх свою гіркоту.

А Рей палав від гніву. Серце шалено билось в грудях, відміряючи ритм його люті. Йому хотілось зірватись з місця й розірвати Сехмета за те, що той здобув перемогу. Рей не міг змиритись з поразкою — його гордість не дозволяла прийняти те, що цього разу він виявився другим. Він дивився на Сехмета, стискаючи кулаки, і не міг відірвати погляду від хлопця.

А коли Сехмет обережно поклав вінок на голову Бастет, гнів Рея досяг апогею. Він відчув, як усередині здіймається сліпа лють, що затуляє собою всі інші думки. Погляд Рея прикипів до вінка, що сяяв на золотистому волоссі Бастет, а потім — до усміхненого обличчя Сехмета. У ту мить у його голові залишилась лише одна думка — вбити його.