Розділ 2

Розділ 2

Батьківський будинок розташовувався в одному з найпрестижніших кварталів Брукліна. Це було велетенське бунгало з французьким садом і басейном. Батько купив його спеціально для матері коли вона завагітніла Глорією.

Зараз в бунгало жили лише ми і Марія наша служниця, котра дбала про мене так наче я був її рідним сином. Раз на тиждень, кожної п’ятниці приходив садівник з місцевої фірми. Інколи до нас навідувалася сестра батька тітонька Пенні. Від неї завжди тхнуло дешевим віскі і жасмином, так наче вона постійна клієнтка мого батька. Більшість часу вона проводила в барі з тонкою сигареткою в одній руці від якої йшов специфічний запах канабісу, і келихом віскі — в іншій. Ми з нею були не надто близькі. Тому коли вона гостювала в нас, зазвичай це було перед різдвом, я намагався уникати її товариства. До батькового бізнесу вона відносилася зі зневагою. Не розуміла як це можна кожний день мати справу з трупами які смердять формальдегідом. Її тонка, артистична натура цього б не витримала. Хоча вона не заперечувала проти тих процентів, що вона отримувала від своєї частини акцій.

Коли мій батько успадкував цей бізнес від свого батька ритуальне бюро було на межі банкрутства. Тепер же воно процвітало. В майбутньому батько планував  відкриття ще двох бюро в сусідніх містечках. Він мав надію, що я візьмуся за розум і очолю одне з них. Крістофер Райдер як і більшість поважних людей вважали письменників недолугими наркоманами, котрі задурюють людям голови лише заради того щоб отримати хоч пару центів. Він був впевнений, що писати книжечки, як він зневажливо висловлювався про нелегку працю письменників, може кожний дурень. Моє ж захоплення літературою він вважав тимчасовим хоббі. Чим би дитя не тішилося — головне щоб не плакало.

Батькового форда не було на стоянці, тому я припаркував свій старенький фольксваген на його місці. Будинок мене зустрів стерильною тишею, ароматом лілій і формальдегідом який здавалося наскрізь просочив і будинок,  і його мешканців. Я кинув рюкзак з книгами на один з диванів і попрямував на кухню, єдине місце в домі яке ще мало хоч якесь життя. З тих пір як мати з Глорією залишили нас будинок став схожим на скелеп.

Марія вже чекала на кухні.

На плиті тихо булькав томатний суп з тонкою локшиною, і повітря було наповнене знайомим теплим запахом помідорів, цибулі й спецій. Вона мовчки поставила переді мною глибоку миску, обережно, так ніби боялася розплескати не суп, а щось куди крихкіше. Поруч лягли дві гарячі кесадильї, ще трохи хрумкі по краях, із сиром, що тягнувся тонкими нитками.

Я сів, і вона одразу ж підсунула стілець ближче до столу — жест настільки звичний, що я навіть не звернув на нього уваги. Миска була теплою, майже гарячою, і я затримав долоні на кераміці довше, ніж слід було.

Марія кивнула, ніби перевіряючи, чи все на місці, і відійшла до мийки. Вона не дивилася на мене, не ставила запитань, не вимагала відповідей. Лише залишила світло увімкненим і дім — трохи менш порожнім.

Я зробив перший ковток супу і раптом зрозумів, що це єдине місце в будинку, де ще не пахло формальдегідом.

—     Моя донька Хуаніта казала, що читала ваше оповідання... — раптом заговорила вона, ставлячи брудний посуд в мийку.

Її слова примусили мене відставити ложку, і подивитися на неї.

Я знав, що пишу досить гарно, але коли хтось зі знайомих казав, що читав мої історії, я починав нервувати.

—     Вона каже, що та історія про хлопця, що помер і не зрозумів того дуже моторошна. — тим часом продовжила вона. — Вам краще писати про кохання.

—    Про кохання? — я здивовано подивився на неї.

Марія ледь кивнула і посміхнулася.

—     Так сеньйоре саме про кохання. Всі молоді люди мають думати про кохання, а не про смерть. Смерть залиште старим. До того ж історії про кохання більш популярні в за них гарно платять.

—     Добре. Я подумаю. — надто охоче погодився я.

Мені не хотілося пояснювати їй, що своїми історіями я намагаюся донести людству саме про моральні цінності. Навіть коли я почну їй це пояснювати Марія всерівно скаже, що кохання то найвища моральна цінність. Як щось взагалі можна пояснити людині котра годинами може дивитися сльозоточиві серіали про кохання багатих хлопців до бідних дівчат?

Мої думки раптом повернулися до Девіда. Його образ здавався мені майже ідеальним. Мені раптом до болю захотілося побачити його, почути його голос, аромат його шкіри, яка в моїй уяві пахла корицею і морською сіллю. На якусь мить я уявив як торкаюся його волосся, м’якого наче шовк. Низ живота налився приємним, тягучим теплом. Напевно я не мав би так реагувати на нього. Не те, щоб я був ханжею, але почувати подібне до хлопця мені здавалося неприйнятним.

Поки мої думки верталися навколо Девіда, Марія різко змінила тему своєї розмови. Я звик до того як швидко вона може розповідати на різні теми.

—     Сьогодні вранці померла міс Мердок. Ваш батечко особисто займається приготуванням її похорону.

Міс Мердок жила неподалік від нас. Власниця шикарного будинку, схожого на середньовічний палац з вежами і витими балюстрадами. Скільки я її пам’ятаю вона завжди одягалася в чорний одяг, наче щойно зійшла з романів Діккенса. Я не знаю скільки їй було років. Міс Мердок завжди виглядала однаково; висока, худа, з сивим, вкладеним в пучечок волоссям і тісно стиснутими вустами наче вона внюхала сморід лайна поруч. Жвавий голос Марії повернув мене до реальності.

—     Ото здивуються її племінники коли дізнаються, що стара відьма все своє майно заповіла церкві Святого Йосифа.

—     Так... — розгублено погодився я.

В міс Мердок не було власних дітей, наскільки мені було відомо. Її єдиний син загинув під час дорожньої пригоди. Проте в неї було багато племінників котрі з нетерпінням очікували коли ж вона нарешті відправиться в кращий світ. Ото дійсно буде їм сюрприз.

Мої думки знову повернулися до Девіда. Скоріше б наступне заняття щоб знову побачити його, почути його голос. І раптом я злякався. А, що як він не впорається? Що якщо містеру Мелону не сподобається його опис і він все-таки напише дирекції університету про його відрахування? Я б міг і сам написати, але ж... Я не можу ось так взяти, підійти до нього і запропонувати свою допомогу. Що якщо він образиться? Не зрозуміє? Але якщо його відрахують я можу більш ніколи його не побачити, і від цієї думки мені стало млосно.

—     Ви молодий сеньйоре напевно закохалися... — почув я поряд голос служниці. — Навіть не слухаєте, що я вам кажу...

—     Ви щойно говорили про смерть міс Мердок. — швидко знайшовся я, хоча дійсно перестав її слухати.

Марія, таємничо посміхаючись, похитала головою.

—     Це дуже добре. Я ж кажу залиште смерть старим. Впевнена та дівчина варта вас.

Я відчув як мої щоки залив рум’янець. Цікаво щоб вона сказала якби дізналася про те, що мої думки насправді зайняті хлопцем?

—     Взагалі справа в іншому. — несміливо проговорив я. — Розумієте, є одна людина якій я хочу допомогти, але боюся образити її.

—     Якщо, ви сеньйоре знаєте, що можете комусь допомогти то допоможіть. В цьому немає нічого поганого. І я впевнена, що та людина буде лише рада вашій допомозі.

Я лише важко зітхнув на її слова. Їй легко говорити. А от як мені це зробити. Я ж не можу ось так взяти, підійти до Девіда і сказати, що я написав замість нього той клятий нарис. Написав, бо боюся, що його дійсно відрахують, і я більш ніколи його не побачу. Уявляю його реакцію.

Тепла рука Марії лягла на моє плече.

—     Вам не варто турбуватися. Просто зробіть це.

—     Добре...

Погодився я. Хоча знав, що не зможу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.