Отруйна спокуса

Вольксваген повільно виїхав із промислового району. Ми звернули з Flushing Avenue на Myrtle Avenue, залишивши позаду автомайстерні, склади й обдерті цегляні будівлі. Чим ближче ми під'їжджали до університету, тим охайнішими ставали квартали. З'явилися кав'ярні, книжкові магазини, невеликі пекарні й натовпи студентів із рюкзаками.

Далі розмова.

— Те, що він переживає смерть сестри, не дає йому права бити тебе.

Девід мовчав.

Лише дивився у вікно, спостерігаючи, як повз нас пропливають будинки.

— Напевно...

Я на мить відвів погляд від дороги.

— Ні, не "напевно". Це не нормально.

Він усміхнувся.

Не весело.

Швидше втомлено.

— І що ти пропонуєш?

Я розгубився.

— Не знаю... Поліція.

— Поліція?

Він тихо пирхнув.

— І що буде далі?

Я мовчав.

— Його заберуть на добу. Потім відпустять. А я повернуся додому.

Він знизав плечима.

— Думаєш, після цього стане краще?

У мене не знайшлося відповіді.

— Тобі легко так говорити, Стіве.

Він сказав це без злості.

Швидше як констатацію.

— У тебе є батько. Великий будинок. Машина. Гроші. Люди, які можуть за тебе заступитися.

Він опустив очі.

— Не всім так пощастило.

Я хотів заперечити.

Хотів сказати, що він нічого не знає про моє життя, але слова так і не зірвалися з язика. Після цієї паузи можна дуже природно перейти до зміни теми.

Ми саме зупинилися на світлофорі. На розі світилася стара вивіска невеликої китайської забігайлівки. Над дверима миготів червоний неоновий напис Golden Dragon. З відчинених дверей тягнуло запахом імбиру, смаженого рису й кунжутної олії.

— Хочеш перекусити?

Девід здивовано подивився на мене.

— Я... гроші забув.

— То й що?

— Серйозно?

— Серйозно.

Я всміхнувся.

— Сьогодні пригощаю я. Іншого разу пригостиш ти.

Він кілька секунд мовчав. Наче не звик, щоб хтось щось робив для нього просто так. Потім ледь усміхнувся.

— Домовилися.

Ми не поспіхом вийшли з автомобіля і направилися до дверей. Девід галантно прочинив їх, і вклонився наче був швейцаром.

— Ласкаво прошу пане...

Я весело розсміявся. Над дверима дзенькнув маленький латунний дзвіночок. Усередині було тепло. Повітря пахло смаженим рисом, імбиром, кунжутною олією й гострим перцем. Десь за стіною голосно шипів вок, а кухар ритмічно бив металевою лопаткою по дну величезної пательні.

Приміщення виявилося невеликим. Лише кілька пластикових столиків біля вікон, старий холодильник із газованими напоями та акваріум, у якому ліниво плавали дві золоті рибки.

Відвідувачів було небагато.

Біля входу сидів літній темношкірий чоловік у робочому комбінезоні й повільно їв локшину, не відриваючи очей від газети.

Трохи далі молода азійська пара щось тихо обговорювала, час від часу сміючись.

У найдальшому кутку двоє студентів сперечалися над конспектами, а між ними вже холонула коробка з локшиною.

Ми зайняли маленький столик біля вікна.

Звідси було видно вечірню вулицю, по якій неквапливо котилися автомобілі, а люди поспішали додому, ховаючись під парасолями.

До нас підійшла невисока китаянка років п'ятдесяти з теплою усмішкою.

— Що будете?

Я замовив дві великі порції смаженого рису з куркою, овочами й яйцем, а ще яловичину в соусі з чорного перцю — батько завжди казав, що тут її готують найкраще в районі.

— І два зелених чаї, — додав я.

Жінка швидко записала замовлення й так само безшумно зникла за дверима кухні.

Девід провів її поглядом.

— Часто сюди заходиш?

— Буває. Тут недорого і готують краще, ніж у більшості кафе біля університету.

Девід кивнув.

— Люблю такі місця.

— Чому?

Він озирнувся навколо.

— Тут ніхто нікуди не поспішає. І ніхто не звертає на тебе уваги.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Потім Девід ліктями сперся на стіл.

— Як думаєш... чому Мелон так мене ненавидить?

Я здивовано підняв очі.

— Не знаю.

— Я ж не єдиний, хто пише погано.

Я всміхнувся.

— Це правда.

Він тихо засміявся.

— От бачиш.

— Але інших він не принижує при всій аудиторії.

Усмішка повільно згасла з Девідового обличчя.

— Саме це мене й дивує.

Він задумливо покрутив паперову серветку між пальцями.

— Іноді мені здається, що він злиться не через мої тексти.

— А через що?

Девід знизав плечима.

— Якби я знав...

Офіціантка поставила перед нами дві великі тарілки. Від смаженого рису здіймалася пара, а курка в апельсиновому соусі пахла так апетитно, що я одразу ж забув про всі проблеми.

— Чорт... Знову ці палички.

Девід покликав офіціантку.

— Можна дві виделки?

Вона усміхнулася й мовчки принесла їх.

Деякий час ми їли мовчки.

— Смачно, — нарешті сказав Девід.

— Я ж казав.

Він ледь усміхнувся, але усмішка швидко згасла.

— Все одно це нічого не змінить.

— Ти про що?

— Про Мелона. Він усе одно знайде причину, щоб мене завалити. Не цього разу, то наступного. Не будеш же ти все життя писати за мене.

Я незручно всміхнувся.

— Ну... було б простіше, якби він раптом захворів.

Девід підвів на мене очі.

— Або пішов на пенсію.

— Або зламав ногу, — засміявся я. — І місяць сидів удома.

Кутик його губ трохи сіпнувся.

— Або потрапив під машину.

Він сказав це майже байдуже.

Я пирхнув.

— Це вже занадто.

— Мабуть.

Він опустив погляд у тарілку й спокійно відламав шматочок курки.

— Але тоді проблеми б точно закінчилися. Немає людини — немає проблеми.

Пробормутів він.

Деякий час ми мовчки доїдали сніданок. За сусіднім столиком двоє будівельників голосно сперечалися про бейсбол, літня китаянка за касою щось швидко рахувала на старому калькуляторі, а з кухні долинав дзенькіт металевого посуду й запах свіжого імбиру.

Я машинально підніс зап'ястя до очей.

Смарт-годинник тихо пискнув.

— Чорт... — вирвалося в мене. — Ми запізнюємося.

Девід теж поглянув на годинник на стіні.

— Схоже, Мелон буде в захваті.

— Тим більше треба поспішати.

Я швидко покликав офіціантку, залишив кілька купюр разом із чайовими й підвівся.

— Ходімо.

Ми майже одночасно схопили рюкзаки й вийшли на вулицю.

Ранковий Бруклін уже жив своїм звичним життям. Вулицями повільно тягнулися жовті таксі, автобуси один за одним зупинялися біля переповнених зупинок, а перехожі, не дивлячись одне на одного, поспішали у своїх справах.

Ми швидко сіли в машину.

Я повернув ключ у замку запалювання.

Старенький «Фольксваген» слухняно загуркотів.

— Якщо пощастить із світлофорами, ще встигнемо, — сказав я, виїжджаючи на дорогу.

Девід пристебнув ремінь безпеки й ледь усміхнувся.

— Якщо ні — принаймні запізнимося разом.

Я не стримав усмішки.

Чомусь саме ця проста фраза зробила ранок ще кращим.

— Наступного разу плачу я, — сказав він. Я лише усміхнувся.

— Домовилися.

Дорогою ми майже не розмовляли. Лише кілька разів Девід показував мені коротший шлях через вузькі бруклінські вулиці, і незабаром попереду з'явилися знайомі корпуси університету.

Стоянка вже була майже заповнена. Студенти поспішали до будівель, тримаючи в руках стаканчики з кавою й телефони. Хтось повторював конспекти просто на ходу, хтось голосно сміявся, не звертаючи уваги на перехожих.

Я припаркував машину неподалік психологічного факультету.

Девід не поспішав виходити.

— Дякую, — тихо сказав він.

— За що?

Він усміхнувся.

— За сніданок... і за те, що підвіз.

Я відчув, як у грудях знову стало тепло.

— Та годі. Ми ж... друзі.

Сказавши це, я відразу пошкодував.

Мені здалося, що я поквапився. Девід уважно подивився на мене. Кілька секунд мовчав. Потім легко кивнув.

— Так... мабуть.

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Я ще кілька секунд дивився йому вслід. Руде волосся виблискувало на сонці, а він сам швидко розчинився в натовпі студентів, ніби його ніколи й не було.

Лише тоді я заглушив двигун, узяв рюкзак і поспішив слідом.