Отруйна спокуса

Якби в нашому світі справді існували ельфи чи ангели, Девід, без сумніву, був би одним із них. Та що там казати — я ніколи раніше не бачив людини такої неймовірної, майже нереальної вроди.

Мій батько завжди повторював: «Чоловік має бути трішки красивішим за мавпу — і все, вистачить». Мати ж лише холодно кидала: «Ти схожий на свого батька». І цього вистачало, щоб я відчув себе мавпою назавжди.

Моя мати — Еліза Рейнфорд — була в минулому відомою топ-моделлю. Її обличчя прикрашало банери таких брендів, як Dior і Hugo Boss. Навіть зараз, через стільки років, вона залишалася надзвичайно вродливою. Глорія, моя старша сестра, успадкувала її вроду й гонор — чого не скажеш про мене. Я не бачив їх з минулої осені, коли мати востаннє навідалася, щоб розповісти про свого чергового коханця — відомого бейсболіста, з яким вона мандрувала Європою. Глорія ж, як і личить золотій дівчинці, навчалася в престижному університеті Мілана й не поспішала додому. Вона мріяла про кар’єру співачки.

Що ж до мого батька, Крістофера Райдера, то він володів найбільшим і найдорожчим ритуальним бюро в місті. Колись, ще студентом, він прочитав у книзі, що найзахищеніші від банкрутства ті, хто пов’язаний зі смертю й лайном. Людство ніколи не перестане помирати й срати.

Батько був невисоким, приземистим чоловічком п’ятдесяти шести років, з лисиною й помітним черевцем, яке його анітрохи не засмучувало. Як я вже згадував, він мало хвилювався про зовнішність. Йому, здається, вистачало маминої краси.

На відміну від батька, я завжди комплексував через свою зовнішність. Трішки вищий за нього, я залишався найнижчим у школі, а тепер і на кафедрі письменництва Бруклінського університету почувався гидким каченям. Можливо, саме тому Девід мене так притягував. Високий, тендітний — він наче зійшов з картинок Pinterest. Його волосся кольору міді, розсипане по плечах, сяяло в променях осіннього сонця, що щедро лилося через величезні вікна кафедри психології.

Я мимоволі замилувався його профілем: високими вилицями, гострими рисами обличчя й білосніжною шкірою з легким бронзовим загаром, що залишився з літа. Незважаючи на струнку статуру, Девід Моріссон мав упевнений вигляд. Його худорляве тіло було міцним і жилявим. Так, зізнаюся: одного разу, коли ми милися в душі після тренування, я дозволив собі роздивитися його уважніше. Я помітив дивний шрам унизу живота — білу нитку, що тяглася від пупка до паху, наче від ножового поранення.

Помітивши мій зацікавлений погляд, Девід лише посміхнувся.

—          Дитяча травма, — пояснив він, ніжно проводячи тонким пальцем по шраму. — Впав на прут.

Його усмішка здалася мені звабливою, і я швидко відвів погляд, щоб приховати збентеження — і ще дещо, про що не хотів зізнаватися навіть собі.

Я знав: якщо він повернеться, його очі будуть світло-бурштиновими з темними вкрапинками, а усмішка — надто чарівною як для хлопця. Взагалі Девід Моріссон більше скидався на дівчину. Деякі студенти шепотілися про його орієнтацію, хоча, як на мене, вони просто заздрили. Напевно, в жодного з них не було стільки шанувальниць, як у нього.

Наразі Девід сидів, схилившись над блокнотом, і нервово кусав кінчик олівця. Сьогодні ми працювали над описом гніву персонажа, і здавалося, йому це ніяк не вдається.

—          Містер Райдер! — суворий голос містера Мелона примусив мене здригнутися й випустити олівець з рук.

Містер Мелон був високим і худим чолов’ягою з густою сивою шевелюрою й такими ж вусами. Він завжди одягався в строгі костюми, нагадуючи класиків минулого століття — лише бракувало палички й трубки.

—          Ви, надіюся, закінчили завдання, що дозволяєте собі байдикувати?

Я невпевнено кивнув і поправив окуляри, які сповзли на кінчик носа. Від лінз пекли очі; в окулярах я відчував себе справжнім дурником.

—          Так, містере Мелон... — тремтячим голосом відповів я й простяг йому списаний аркуш паперу.

Містер Мелон пробігся аркушем оцінювальним поглядом і ледь помітно посміхнувся — одним кінчиком губи.

—          Як завжди, чудово, Стіве. У вас є іскра.

Коли він хвалив, то завжди називав мене по імені. Кілька студентів із цікавістю подивилися в мій бік. Девід був серед них. Його погляд здавався здивованим і водночас якимось неприємним — можливо, це була заздрість? А може, лише моя уява, бо вже за мить він схвально всміхнувся тією своєю чарівною усмішкою.

Я відчув, як жар прилив до щік, а вуха запекло вогнем.

—          Дякую, містере Мелон.

—          Стіве, ти ж знаєш, що ця похвала цілком заслужена. Ти один із найталановитіших моїх студентів.

Я помітив, як Джулія — студентка з паралельного курсу — нахилилася до своєї подруги, фарбованої блондинки з пірсингом у носі, і щось зашепотіла їй на вухо. Обидві тихенько засміялися. Я мимоволі втягнув голову в плечі. Певен, нічого хорошого вони не говорили.

Наскільки мені було відомо, Джулія мріяла писати геніальні сценарії, за якими зніматимуть не менш геніальні фільми. У своїх фантазіях вона вже бачила, як відомі режисери вишиковуються до неї в чергу. В реальності ж усі її спроби створити черговий «шедевр» закінчувалися повним провалом. Містер Мелон розносив її тексти вщент, називаючи їх графоманською писаниною. Сама ж Джулія була переконана, що викладач просто її недолюблює.

Я розумів, що не варто звертати на неї увагу, але не міг. Мені було неприємно.

Тим часом містер Мелон уже підійшов до Девіда.

—          Містер Моріссон… Будь ласка, вашу роботу. За цей час можна було описати не лише гнів, а й повний спектр відчуттів, — стримано промовив він, простягаючи руку.

Девід неохоче подав аркуш паперу. Він якось дивно глянув на мене — наче вибачався за щось — і прикусив нижню губу. Це вийшло надто спокусливо. Я знову відчув дивне відчуття: суміш сорому й чогось надто солодкого, мов патока. Я швидко опустив погляд і почав складати книжки до рюкзака.

—          І це все, на що ви спромоглися за цілу годину? — почув я зневажливий голос містера Мелона. — Вам, містере Моріссон, варто старатися більше. З такими успіхами ви ризикуєте залишитися без стипендії, призначеної штатом.

Я на мить забув про книжки й підвів голову. Містер Мелон і Девід мовчки дивилися один на одного. Девід нервово покусював олівець.

Містер Мелон посміхнувся і зачитав в голос те, що він написав

—          «Він відчував гнів. Гнів був сильним і неконтрольованим. Його переповнювала злість, яка росла з кожною секундою. Серце билося швидше, в голові шуміло. Йому хотілося кричати й ламати все навколо. Його гнів був таким сильним, що він був готовий убити. Він не знав, як зупинити цей гнів».

Містер Мелон опустив аркуш, ніби той раптом став брудним, і кілька секунд мовчав.Це… — він зітхнув і зняв окуляри. — Це не опис гніву, містере Моріссон. Це словникова стаття, переписана людиною, яка жодного разу в житті не відчувала нічого по-справжньому.

В аудиторії стало тихо.

—          Ви називаєте емоцію. Ви її пояснюєте. Ви навіть смієте писати про вбивство — але робите це так, ніби йдеться про погоду за вікном.

—          «Був готовий убити», — повторив він з холодною усмішкою. — Кого? Навіщо? Чому? Чи хоча б що це з ним зробило?

Містер Мелон постукав пальцем по аркушу.

—          У вашому тексті немає гніву. Є лише бажання справити враження гучним словом.

—          Це не література. Це порожній пафос.

Він повернув аркуш Девіду.

—          Якщо ви й надалі так працюватимете, містере Моріссон, то раджу змінити кафедру. Або хоча б почати відчувати те, про що беретеся писати.

Я помітив, як у Девіда нервово затремтіли руки, коли він узяв аркуш. На якусь мить мені здалося, що в його очах спалахнув небезпечний вогник — того самого гніву, який він так і не зміг описати. Я майже повірив, що він зараз кинеться на містера Мелона.

Але це тривало лише мить. Лише гра моєї надто розвиненої уяви.

Девід винувато схилив голову.

—          Добре, містере Мелон. Я виправлю, — ледь чутно прошепотів він.

—          Сподіваюся на це.

І так, панове студенти, — містер Мелон уже звертався до всієї аудиторії. — Завдання додому: описати дощ і ті відчуття, які він у вас викликає. Нарис має бути невеликим. Найкращий буде опублікований в університетській газеті. Усього найкращого.

Він першим залишив аудиторію.

Усі інші поспіхом почали збирати речі. Девід не поспішав. Він сидів, схилившись над списаним аркушем. Його блискуче мідне волосся впало на обличчя, приховуючи його так, що я не міг роздивитися виразу.

Я затримався. Мені хотілося підійти до нього, але, як завжди, я не наважився.

Коли я вже збирався вийти за двері, почув шурхіт паперу.

Девід зім’яв аркуш і з силою кинув його на підлогу.