Отруйна спокуса

Прокинувся я різко.

Серце калатало так сильно, ніби я щойно біг. Кілька секунд я просто лежав, дивлячись у білу стелю своєї кімнати й намагаючись зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність.

Музика стихла. Ніякої прощальної зали. Ніякої труни. Ніякої жінки з обличчям, яке я ніколи не бачив, але чомусь був певен, що це мати Девіда. Лише моя кімната. Я повільно сів на ліжку й потер долонями обличчя. Неприємний осад нікуди не зник. Навпаки — оселився десь під грудьми, важкий і холодний.

— Дурний сон... — пробурмотів я сам до себе.

Та переконати себе не зміг.

-------

Гаряча вода трохи привела мене до тями. Я стояв під душем, заплющивши очі, дозволяючи струменям стікати по плечах і спині. Здавалося, вони змивають не лише сон, а й дивне відчуття тривоги, яке той залишив після себе.

Перед очима знову виникло обличчя Девіда. Його легка посмішка. Мідне волосся, що весь час спадало на очі. І той синець на щоці. Потім чомусь я згадав інше.

Тонкий шрам внизу його плаского живота. Девід тоді лише усміхнувся.

— Не дивись так. У дитинстві був страшенно незграбним.

Я повірив. Тепер чомусь уже ні. Сам не знаю чому. Шрам був надто рівним. Надто акуратним. Такі рідко залишаються після випадкових падінь. І свіжим. Я не був спеціалістом, але шрам виглядав так наче він виник недавно.

Я відразу розсердився на самого себе.

«Що за дурниці, Стіве? Ти ж його майже не знаєш.»

Можливо, він сказав правду. Можливо, мені просто хотілося бачити в ньому якусь загадку.

Я перекрив воду й витер обличчя рушником. Та дивне відчуття нікуди не поділося.

---

За сніданком я майже не відчував смаку їжі.

Марія щось розповідала про сусідів, про нові троянди в саду й про те, що мені давно час знайти гарну дівчину.

Я слухав її впіввуха. У голові крутилася лише одна думка.

Девід.

Я раптом згадав, що він щодня добирається до університету автобусом. СТО його дядька лежало майже дорогою. Мені ж це нічого не коштує. Підвезу. Лише сьогодні. Просто тому, що нам по дорозі. Я сам не помітив, як усміхнувся.

Марія одразу це помітила.

— Бачите, сеньйоре, — лукаво сказала вона. — Я ж казала, що вам потрібно закохатися. Впевнена вона красуня.

— Хто? — Не одразу зрозумів я.

— Ваша обраниця...

Я лише похитав головою, схопив ключі від машини й вийшов із дому.

Цікаво, що вона сказала якби знала, що моїми думками володіє зовсім не дівчина?

Надворі пахло мокрим асфальтом. Здається, вночі все ж таки був дощ.

Коли я звернув на вузьку вулицю за автобусною станцією, запах мастила й бензину відчувся ще до того, як я побачив вивіску. СТО тулилося між складом будматеріалів і старою автомийкою. Фарба на металевих воротах давно облупилася, а над входом криво висів напис: «MORRISON AUTO SERVICE».

Я заглушив мотор і кілька секунд сидів, дивлячись на напіввідчинені ворота. Зсередини долинав гуркіт інструментів і чиїсь роздратовані вигуки.

Потім я почув голос Девіда.

Тихий. Втомлений. Майже винуватий.

Я вийшов із машини й обережно зазирнув усередину.

Девід стояв біля старого «Форда» без капота. На ньому були брудні джинси й вицвіла сіра футболка, вимазана мастилом. Руде волосся було недбало стягнуте гумкою, але кілька мокрих пасом усе одно прилипли до щоки. Він нахилився над двигуном, стискаючи в руках гайковий ключ.

Поруч височів кремезний чоловік років п’ятдесяти — широкоплечий, із важкою щелепою та руками, почорнілими від машинного масла. Навіть зі спини було видно, що він розлючений.

— Та ти хоч бачиш, куди лізеш, рукожопе? — гаркнув він. — Я ж сказав не чіпати карбюратор, поки не перевірю подачу пального!

Девід мовчки опустив очі.

— Вибач. Я думав…

— Думав? — чоловік різко вихопив ключ із його рук і вдарив хлопця по плечу тильним . Не сильно, але так, як б’ють того, хто давно звик терпіти.

— Твоя проблема в тому, що ти постійно думаєш замість того, щоб слухати!

Девід лише похитнувся й одразу випрямився. Жодного слова. Жодного погляду у відповідь.

У мене всередині щось неприємно стиснулося.

Саме так, мабуть, і з’являються синці.

Чоловік уже збирався сказати щось іще, коли помітив мене біля воріт. Його обличчя миттєво змінилося — злість сховалася десь углиб, залишивши лише втому й роздратування.

— А це ще хто? — буркнув він.

Девід озирнувся. На мить у його очах промайнуло щось схоже на переляк, але він одразу опанував себе й навіть усміхнувся.

— Це Стів. Ми разом навчаємося. Він… мабуть, вирішив підвезти мене до університету.

Він сказав це так спокійно, ніби кілька секунд тому нічого не сталося.

Деякий час ми їхали мовчки.

Я навіть не вмикав радіо. Лише шум двигуна й дощові краплі, що зрідка падали на лобове скло, порушували тишу.

Девід дивився у вікно. Здавалося, він уже давно забув про ранкову сцену в майстерні.

Я — ні.

— Девіде...

Він повернув голову.

— Га?

Я міцніше стиснув кермо

— Девіде... твій дядько часто б'є тебе?

Він не відповів одразу. Лише провів долонею по запітнілому склу й сумно всміхнувся.

— Буває.

— Через що?

— Через різне.

Я мовчав.

— Він не погана людина, Стіве. Просто... характер важкий.

Ці слова прозвучали надто швидко. Наче він сказав їх уже не вперше.

— Після смерті мами він дуже змінився.

Я скоса подивився на нього.

— Вона була його молодшою сестрою. Він завжди витягував її з усіх історій. Возив по клініках, віддавав за неї борги... Навіть коли всі навколо казали, що це марно.

Він на кілька секунд замовк.

— А коли вона померла... вирішив, що винен я.

Мої пальці сильніше стиснули кермо.

— Але... чому?

Девід ледь усміхнувся. Не мені. Своїм спогадам.

— Не знаю.

Він дивився кудись за вікно.

— Каже, що якби не я, вона була б жива.

Я відчув, як по спині пробіг холодок.

— Це ж абсурд...

— Знаю.

Він сказав це абсолютно спокійно.

— Усі знали, що мама давно сиділа на наркотиках. Вона сама себе вбивала багато років.

Він ненадовго замовк.

— Але дядькові було простіше думати, що це я її вбив.

У машині знову запала тиша. Я не знайшов, що відповісти.

— Він не завжди такий, — тихо додав Девід. — Насправді він добра людина. Просто... іноді в нього бувають дуже погані дні.