Розділ 3
Коли я збирався до університету, був сповнений твердої рішучості поговорити з Девідом. Тисячу разів промовив перед дзеркалом слова, які збирався сказати:
«Девіде! Ми звісно не друзі, але я дуже хочу тобі допомогти. Тож візьми... Я написав це для тебе».
Я уявляв, як він радісно посміхнеться, подякує. Хоча знав: скоріше пошле під три чорти. Але я мусив це зробити – якщо не заради нього, то заради себе. Не хотів, щоб його відрахували.
Та чим ближче я підходив до університету, тим меншою ставала рішучість. Коли побачив сіру будівлю – останні краплі моєї рішучості зникли, наче її ніколи й не було.
Я знайшов Девіда в туалеті південного корпуса, якраз перед лекцією містера Мелона. Він сидів на підвіконні, осяяний променями сонця, - справжній ангел у потертих мішкуватих джинсах і футболці з довгими рукавами. У тонких, майже дівочих пальцях стискав недопалок. Запах я впізнав одразу – точно такі ж сигарети радила тітонька Пені. Вона казала, що це найкращі ліки від головного болю й депресії.
На мить я застиг у дверях. Девід сприйняв це на свій рахунок. Повернувся, презирливо посміхнувся. На правій щоці виднівся синець.
- Що? Побіжиш до свого улюбленого містера Мелона й розкажеш, що застав мене за палінням наркоти?
- Чому я маю це робити? – з викликом відповів я. – З якого дива я комусь щось розповідатиму? Як на мене, містер Мелон ще той гівнюк.
Мої слова змусили його посміхнутися. Презирство й настороженість зникли з дивовижних, бурштинових очей.
- Мені здалося, ти його улюбленець, - прохолодно зауважив він, придивляючись.
- Ну це не заважає йому бути гівнюком.
Девід весело розсміявся.
- На жаль, це не врятує мене від відрахування. Старий мудак ненавидить мене й готовий на все, щоб вижити з університету.
Він затягнувся, випустив дим носом – сірі струмені повільно піднялися вгору.
- Знаєш... – почав я невпевнено, переминаючись. – Тема про дощ – моя улюблена. В мене є кілька нарисів...
Він не реагував. Байдуже дивився, як дим розсіюється в повітрі.
- Я подумав, що один міг би бути твоїм.
- Пропонуєш взяти твою роботу й видати за свою?
Його м’які губи скривилися в презирливій посмішці. Всередині все стиснулося. Не треба було цього робити. Я ладен був провалитися крізь підлогу.
Девід зістрибнув з підвіконня й рушив до дверей. Я інстинктивно відступив. Та раптом він зупинився, глузливо посміхнувся.
- Цікаво, навіщо тобі це?
- Що саме?
- Допомагати мені.
Він чекав. А я не знав, що відповісти. Як сказати, що не хочу його втрачати, бо він мені не байдужий?
- Просто є готовий нарис, от і все, - байдуже стенув плечима я. – Якщо не хочеш – запропоную комусь іншому. Наприклад, Джулії.
На мить здалося, що він порадить запхати той нарис кудись глибше. Але він м’яко посміхнувся й простяг руку.
- Добре. Давай. Але боюся, містер Мелон усе одно здогадається. Він рідкісний покидьок.
- Тоді він буде останнім лайном, що коли-небудь працювало в цьому закладі, - з посмішкою відповів я.
Ми обоє засміялися – щиро, радісно. І я відчув, як прірва між нами не така вже й глибока.
Але Девід не помилився. Містер Мелон запідозрив підміну. Можливо, він і був покидьком, але не дурнем.
- Ну що ж, містере Моріссон. Бачу, за ці дні ви значно виросли в майстерності. Можна сказати, скочили вище за власну голову.
Він уважно дивився на Девіда. Хлопець тримав погляд, не відводячи. Але я помітив, як затремтів олівець у його пальцях.
- Ви мене в чомусь звинувачуєте? – не стримався Девід.
- Зовсім ні. Хоча ви ж розумієте, що містер Райдер не писатиме за вас усе життя. Тому раджу обрати іншу професію. Можливо, майстерність механіка – допомагати дядькові на СТО. Впевнений, там з вас буде більше користі.
Вони мовчки дивилися один на одного. Кадик на оголеній шиї Девіда нервово тремтів – він був готовий вибухнути.
- Дякую за пораду, містере Мелон, - нарешті з притиском відповів Девід. – Але я впораюся й без неї.
- Я в цьому дуже сумніваюся. А вам, містере Райдер, раджу звернути увагу на розвиток власного стилю, якщо справді збираєтесь присвятити життя служінню літературі.
Після цих слів він різко розвернувся й пішов до кафедри. Я відчував себе ніяково – ніби зробив щось дуже погане, намагаючись допомогти товаришу. Хоча Девід не був моїм товаришем. До сьогодні ми навіть не розмовляли. Я почував себе зрадником. І це було огидно.
Я ледь дочекався закінчення лекції, навіть не слухаючи її. Усі мої думки крутилися навколо містера Мелона і Девіда.
До кінця занять мені так і не вдалося поговорити з Девідом. Не знаю, на що я надіявся. Можливо, що тепер ми станемо друзями – але, схоже, я помилявся.
І лише коли я вже сів у свій «Фольксваген», біля дверцят з’явився Девід. Я швидко опустив скло.
- Думаю, мені варто тобі подякувати, - нарешті промовив він і з легкою посмішкою простягнув мені аркуш із написом. – Але боюся, що містер Мелон має рацію. Я бездарний, і мені краще залишити все як є.
- Містер Мелон не розуміє, що творчість потребує креативних рішень, - надто палко заперечив я. – Як на мене, він застряг ще на початку минулого століття і не бачить, що література, як і будь-яке мистецтво, має розвиватися.
Посмішка Девіда стала ширшою. Схоже, я таки зміг його заспокоїти.
Хоча насправді я підтримував містера Мелона. Навряд чи Девід стане письменником. Але сказати йому про це я не міг. Не міг знищити його мрію. Не міг втратити його зараз, коли між нами виникло хоч якесь порозуміння.
- Крута тачка, - сказав він, змінюючи тему.
- Це моєї сестри. Вона віддала її мені, коли поїхала до Європи на навчання.
В очах хлопця спалахнув азартний вогник.
- Круто... – він ніжно погладив капот автомобіля.
Я не знав, що саме він хотів цим сказати, але відчув дивне збентеження. Спіймав себе на думці, що надто довго дивлюся на його руку.
А що, якби він так погладив моє коліно?
Я швидко відігнав цю думку.
- Підвезеш до зупинки?
Його запитання застало мене зненацька. На якусь мить я просто втратив дар мови. Я й мріяти про таке не смів.
Девід усміхнувся – тією своєю чарівною усмішкою – і, не дочекавшись відповіді, відчинив дверцята. За мить він уже сидів поруч. Так близько, що я відчув легкий запах його парфумів – здається, це був звичайний Old Spice.
У мене раптом закрутилася голова.
- Так... звісно, - розгублено пробурмотів я й повернув ключ у замку запалювання.
Мотор тихо загуркотів, і автомобіль рушив. Девід відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. В цю мить він був схожий на велетенського кота.
Я намагався пильно дивитися на дорогу, хоча раз по раз кидав на нього зацікавлені погляди. Хотілося запам’ятати його до найдрібніших деталей.
Мій погляд ковзнув по його обличчю і зупинився на синці – на його ідеальному обличчі він виглядав недоречно.
Цікаво, звідки він взявся?
Девід, ніби відчувши мій погляд, розплющив очі й торкнувся синця.
- Мій дядько інколи буває не в гуморі. А коли в нього поганий настрій, він шукає винного. Зазвичай це тітонька Джені... але коли її немає – я.
Він гірко посміхнувся і кинув на мене винуватий погляд крізь пасмо волосся, що впало на обличчя.
Деякий час я мовчав, не знаючи, що сказати, аби не образити свого нового – і, мабуть, єдиного – товариша.
Я автоматично записав Девіда в товариші.
- Це жорстоко... – нарешті сказав я, не відриваючи погляду від дороги.
- Я звик. У дядька часто буває поганий настрій.
Він говорив максимально спокійно, і саме це мене лякало.
Він тим часом дістав із кишені куртки зім’яту пачку сигарет «Camel» і чиркнув дешевою запальничкою. Потім простягнув пачку мені.
— Будеш?
— Ні, дякую. Це взагалі-то призводить до раку легенів.
Девід лише усміхнувся і зробив глибоку затяжку.
— Хочеш померти здоровим?
У його голосі прозвучала іронія.
— Я волів би не помирати… принаймні поки що.
— Усі помирають. Ще ніхто не втік із цього сраного життя живим.
Автомобіль наповнився різким запахом його сигарет.
— Якби це було не так, мій батечко швидко б збанкрутував, — спробував пожартувати я.
Девід розсміявся — голосно й щиро.
— Кажуть, що помирати молодим легко, — раптом серйозно сказав він.
Я знизав плечима.
— Марія каже, що молоді мають думати про кохання, а смерть залишити старим.
— Марія? — він глянув на мене. — Це твоя дівчина?
— Ні. Наша домашня робітниця.
— Круто мати домашню робітницю.
Він випустив тонку стрічку диму у прочинене вікно. Деякий час ми їхали мовчки. Між нами повисла напруга. Мабуть, не варто було мені згадувати Марію — я відчув, як між нами знову з’являється невидима відстань.
Різкий писк мого браслета розрізав тишу.
Девід сіпнувся й здивовано подивився на мене.
— Вибач. Це батько.
Я натиснув кнопку.
— Так, тату…
— Стіве, містер Хоуп захворів. Мені потрібна твоя допомога. Треба підготувати залу до завтрашньої церемонії.
— Добре. Я скоро буду. Лише відвезу товариша додому.
— Не барися.
Я винувато глянув на Девіда.
— Вибач. Містер Хоуп — помічник мого батька. А місіс Вайт поїхала до доньки у Флориду, тож батько зараз працює сам.
Я й сам не знав, навіщо почав усе це пояснювати. Мабуть, боявся. Боявся, що знову можу його втратити.
— Вибач… — повторив я.
— Нічого. Все нормально.
Він викинув недопалок просто на дорогу.
— Я міг би допомогти тобі.
Його слова застали мене зненацька.
— Ну… — невпевнено протягнув я. — У мого батька специфічний бізнес.
Я був певен, що зараз він передумає. Більшість людей не люблять усе, що пов’язане зі смертю.
— Я знаю.
Девід весело підморгнув, ніби ми були спільниками. Моє серце радісно гупнуло. Зазвичай після таких зізнань люди зникали з мого життя.
— Моя мама померла від передозу, коли мені було дев’ять, — раптом сказав він. — Я повернувся зі школи, а вона сиділа мертва на ліжку. З голкою у вені. І дивилася на мене.
Він замовк і відвернувся.
Я обережно торкнувся його плеча.
— Мені шкода…
Я очікував, що він скине мою руку, але цього не сталося. Девід лише важко зітхнув і притулився до неї щокою. Я відчув тепло його подиху — і його беззахисність.
Я не знав, що сказати. Тож просто продовжив вести машину.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!