Отруйна спокуса

Прокинувся я від дивного відчуття легкості. Гарячка відступила. Голова більше не розколювалася, хоча в тілі ще відчувалася неприємна слабкість, схоже, що хвороба неохоче відпускала мене. Я кілька хвилин лежав, дивлячись у білу стелю.

Учорашній вечір здавався дивним. Наче складався з окремих уривків, між якими хтось навмисне повирізав цілі шматки. Я пам'ятав, що приходив Девід. Пам'ятав його стурбований погляд. Пам'ятав синці на його руках.Пам'ятав, як він збирався піти...

Я заплющив очі.

І раптом переді мною знову промайнули його бурштинові очі. Запах дощу. Old Spice. Тепло його губ...

Я різко сів на ліжку.

— Ні...

Я потер долонями обличчя. Цього не могло бути. Це просто гарячка. Мабуть, мені наснилося. Або ж я досі марив. Інакше чому я майже нічого не пам'ятаю після цього? Чому все обривається так раптово?

Я ще кілька секунд сидів нерухомо, а потім потягнувся до ноутбука. Екран спалахнув холодним світлом.ьПонад сто непрочитаних повідомлень.

Усі — зі студентського чату. Я здивовано насупився. Ще вчора там обговорювали дедлайни й жартували з містера Найта.

Що могло статися за одну ніч? Я відкрив чат. Повідомлення сипалися одне за одним.

Джулія: Ви вже знаєте?!

Майк: Це правда?

Кевін: Поліція досі біля його будинку.

Емма: Я думала, це якийсь дурний жарт...

Люк: На жаль, ні.

Джулія: Містер Мелон помер.

Я завмер.

Палець застиг над тачпадом.

Ні...

Очі побігли нижче.

Кевін: Кажуть, послизнувся й ударився головою.

Емма: Його знайшла прибиральниця.

Люк: Місіс Грей.

Джулія: Вона сказала, що двері були відчинені.

Майк: Хіба він не жив сам?

Кевін: Сам.

Емма: Саме тому це дивно. Місіс Грей казала, що містер Мелон завжди замикав двері. Завжди.

Люк: Поліція все одно вважає, що це нещасний випадок.

Кевін: Може, просто забув замкнути.

Джулія: Не знаю...

Емма: Або когось чекав.

Я повільно опустив руки. Серце гупало так голосно, що я майже не чув власних думок. Перед очима раптом промайнув той вечір.

Девід, що вийшов в трьох кварталах від квартири містера Мелона.

Темна вулиця.

Третій поверх.

Освітлене вікно.

І порожня пляма.

Я судомно ковтав повітря, але його всерівно чомусь не вистачало. Чомусь саме тепер вона стала лякати мене значно більше, ніж сама новина про смерть містера Мелона

---

До університету я так і не доїхав.

У якийсь момент рука сама повернула кермо, і вже за двадцять хвилин я зупинився біля знайомої майстерні містера Морріссона. На подвір'ї було тихо.

Старий «Форд» без коліс усе так само іржавів біля паркану, поряд стояв кузов пікапа, який, здається, уже багато років чекав свого останнього дня. Пахло бензином, гарячим металом і мастилом.

Джорджа ніде не було видно. Я обережно зайшов до майстерні.

— Девіде?

Відповіді не було. Лише дзенькіт металевого ключа. Обійшовши старенький «Шевроле», що давно більше нагадував купу брухту, ніж автомобіль, я нарешті побачив його. Девід лежав під машиною. Почувши мої кроки, він різко вислизнув назовні. Так різко, що мало не вдарився головою об поріг.

Він підскочив на ноги. І... здригнувся. Наче перед ним стояв не я. А хтось інший. Хтось кого він дуже боявся побачити. Його очі були широко розплющені. У них промайнув такий неприхований страх, що я мимоволі завмер.

Минуло лише кілька секунд. Девід упізнав мене. Плечі повільно опустилися. Він важко видихнув.

— Стів...

Голос звучав хрипко, наче він давно ні з ким не розмовляв. Лише тепер я уважніше придивився до нього. Обличчя було неприродно блідим. Під очима залягли темні тіні. Очі почервоніли, ніби він не спав усю ніч. На щоці темніла смуга мастила. Так само, як і на руках. Він машинально витер долоні старою ганчіркою.

— Ти мене налякав, — тихо сказав він.

Я ніяково переступив з ноги на ногу. Учорашній вечір раптом сплив у пам'яті. Не весь.Лише уривками.

Його бурштинові очі. Наші обличчя зовсім поруч. Поцілунок... Я відчув, як до щік приливає кров. Отже... Це все-таки сталося. Не було жодної гарячки. Не було марення.

Девід теж відвів погляд. На якусь мить між нами запала дивна, майже незручна тиша. Її порушив я.

— Ти вже чув?

Він повільно підняв голову.

— Про що?

— Містер Мелон... — я на мить запнувся.Навіть тепер ці слова звучали якось неправильно. — Він помер.

Девід завмер. Ганчірка випала з його рук і беззвучно впала на бетонну підлогу.

— Що?..

— Його знайшли сьогодні вранці. Кажуть... нещасний випадок. Послизнувся вдома й розбив голову.

Девід не відповів. Лише дивився кудись повз мене. Так, ніби взагалі перестав бачити майстерню. Його пальці повільно стиснулися в кулак. Я зробив крок ближче.

— Девіде...

Він здригнувся. Наче тільки тепер повернувся до реальності.

— Я... — Він провів долонею по обличчю, залишивши на щоці темну смугу мастила.— Не можу в це повірити...

І чомусь мені здалося, що говорив він не лише про смерть містера Мелона.

Девід мовчав.

Він ще кілька секунд дивився кудись повз мене, а тоді важко опустився на дерев'яну лавку, що стояла біля верстака. Гайковий ключ глухо дзенькнув об підлогу й залишився лежати біля його черевика.

Я сів поруч. Між нами запала тиша. Та сама тиша, коли не знаєш, чи варто взагалі щось говорити. Нарешті Девід потер обличчя брудною від мастила долонею й тихо промовив:

— Це... моя провина.

Я здивовано повернувся до нього.

— Що ти маєш на увазі?

Він гірко всміхнувся.

— Я ж постійно казав, що ненавиджу його. Хотів, щоб він зник із мого життя... Щоб перестав принижувати мене... перестав дивитися так, ніби я взагалі не заслуговую бути серед нормальних людей.

Він замовк. Його пальці міцніше стиснули край комбінезона.

— Але я ніколи... — голос зрадницьки здригнувся. — Ніколи не бажав йому смерті.

Він підняв на мене очі. Бурштинові. Зовсім беззахисні. У них було стільки болю й розгубленості, що в мене защеміло всередині. Я обережно поклав руку йому на плече. Крізь грубу тканину комбінезона відчув, як він ледь помітно тремтить.

— Девіде...

Я не знав, що сказати.Хотілося знайти якісь правильні слова. Такі, після яких йому стало б хоч трохи легше.

— Але тепер... — тихо промовив я. — Тепер він більше не зможе тебе кривдити. Не зможе погрожувати відрахуванням. Тобі більше не доведеться його боятися.

Девід повільно похитав головою.

— Я знаю. — ледь чутно погодився він з моїми словами. — І саме від цього мені ще гірше. — Він опустив голову. — Я хотів, щоб він просто зник із мого життя...Але не так.

Я мовчав. І раптом із подивом відчув, як десь глибоко всередині ворухнулося дивне, майже образливе роздратування. Я ніяк не міг його зрозуміти.

Містер Мелон місяцями перетворював його життя на пекло. Принижував. Шукав будь-який привід, щоб зламати. То чому тепер Девід оплакував його? Чому шкодував людину, яка ніколи не шкодувала його самого? Я міцніше стиснув його плече. І чомусь мені захотілося, щоб він перестав думати про містера Мелона. Щоб дивився лише на мене.