Отруйна спокуса

Ми вийшли з аудиторії одними з останніх. Коридори вже майже спорожніли. Лише десь унизу грюкали двері й лунав приглушений сміх студентів, які раділи закінченню занять. Девід мовчав. Всю дорогу до парковки. Я кілька разів хотів щось сказати, але слова здавалися недоречними. Коли ми сіли до машини, він довго дивився крізь лобове скло.

— Ну от і все... — тихо промовив він.

Я повернувся до нього.

— Не починай.

Він гірко всміхнувся.

— Ти ж сам розумієш, Стіве. Поки був Найт, я ще мав шанс. Він ставив оцінки за те, що написано. А не за те, хто написав.

Я промовчав.

— А тепер повернеться Мелон. — Він потер долонями обличчя— І він зробить усе, щоб мене вигнали.

Я хотів заперечити. Сказати, що Девід перебільшує. Що університет — це не одна людина. Що так не буває. Але чомусь не зміг. Десь усередині я й сам боявся, що він має рацію. Тому замість відповіді лише простягнув руку й легко обійняв його за плечі.

— Поїхали, — тихо сказав я. — Відвезу тебе додому.

Девід кивнув. Усю дорогу ми майже не розмовляли. Лише коли до СТО лишалося кілька кварталів, він раптом ніби щось згадав.

— Стій.

Я пригальмував.

— Що таке?

— Я ж зовсім забув... — Він ляснув себе долонею по коліну. — Джордж просив забрати прокладки для двигуна в старого Гаррі.

Я насупився.

— Зараз?

— Він закривається о п'ятій. — Девід глянув на годинник. — Якщо не встигну, дядько мені голову відкрутить.

Я подивився на нього.

— То я підвезу.

Він похитав головою.

— Не треба. Тут два квартали. — Він уже взявся за ручку дверцят. — Я швидко. А до майстерні дійду пішки.

— Точно?

— Точно.

Він винувато усміхнувся.

— Побачимося в понеділок.

— Побачимося.

Я дочекався, поки він перейде дорогу, і лише тоді рушив із місця. У дзеркалі заднього виду я ще кілька секунд бачив його постать. Потім Девід звернув за ріг і зник з поля зору. Я ще довго дивився в той бік, де зник Девід. Потім увімкнув поворотник. Хотів їхати додому. Справді хотів.

Марія, мабуть, уже готувала вечерю, а батько точно бурчав би, що я знову запізнююся. Але замість того, щоб звернути праворуч, я чомусь повернув ліворуч. Сам не знаю чому. Ноги ніби самі натискали педалі. Я навіть не думав про маршрут. Лише їхав.

Отямився лише тоді, коли побачив знайомий цегляний будинок. Третій поверх. Ті самі вікна. Квартира містера Мелона. Я повільно заглушив двигун.

— Що я тут роблю?..

Питання прозвучало вголос.У салоні воно здалося чужим. Я потер долонею обличчя. Напевно, хотів поговорити з ним. Пояснити. Попросити дати Девідові шанс. Сказати, що він помиляється. Що той не ледар. Не хам. І точно заслуговує вчитися.

Я дивився на третій поверх. За шторами горіло тепле жовте світло. Час від часу по склу ковзали тіні, наче там хтось танцював, чи боровся. Чи, можливо, мені лише здавалося. Я сперся чолом об кермо.

«П'ять хвилин, — подумав я. — Просто зберуся з думками. Потім піднімуся».

Я заплющив очі.

...

Не знаю, скільки часу минуло. Може, кілька хвилин. Може, година. Може, я задрімав. А може, просто сидів, ні про що не думаючи. Коли я знову підвів голову, надворі вже майже стемніло. Ліхтарі відкидали на мокрий асфальт довгі жовті плями. Світло у квартирі містера Мелона вже не горіло. Я повільно випростався.

Двигун завівся лише з другої спроби. Усю дорогу додому мене не полишало дивне відчуття, наче я забув щось дуже важливе. Щось, що ще вранці здавалося очевидним. Та хоч як я намагався пригадати, у пам'яті була лише темна, порожня пляма. І чомусь вона лякала мене значно більше, ніж я був готовий собі зізнатися.

---

Прокинувся я від того, що хтось обережно торкнувся мого чола. Я розплющив очі. Наді мною схилилася Марія.

— Нарешті... — з полегшенням зітхнула вона. — Я вже хотіла викликати лікаря.

Я спробував усміхнутися, але вийшла лише якась жалюгідна гримаса. Здавалося, що мене переїхала вантажівка. Голова гуділа. Кожен суглоб ломило так, ніби я всю ніч тягав мішки з цементом.

— Скільки я проспав?

— Майже добу.

Вона поправила ковдру.

— Температура під сорок. Батько сказав, що це, мабуть, грип.

Я лише заплющив очі.

Грип... Можливо.

Хоча чомусь мені здавалося, що справа не лише в ньому. Телефон на тумбочці тихо завібрував. Марія взяла слухавку й усміхнулася.

— Це твій Девід.

Вона простягнула мені телефон.

— Алло...

— Стіве?

Навіть крізь шум у голові я почув полегшення в його голосі.

— Живий?

— Поки що.

— Чорт...

Він тихо видихнув.

— Я вже подумав, що ти вирішив прогуляти університет без мене.

Я слабо всміхнувся.

— Цього разу причина поважна.

Кілька секунд ми мовчали.

— Марія сказала, що в тебе висока температура.

— Так.

— Я заїду.

— Не потрібно...

— Потрібно.

Він сказав це так спокійно, що сперечатися зовсім не хотілося.

— Добре.

— Відпочивай.

І слухавка замовкла. Я ще кілька секунд дивився на темний екран. Потім сам не помітив, як знову заснув.

Спочатку мені здалося, що я стою в університеті.

Довгий коридор. Білі стіни. Тиша. Настільки густа, що я чув власне дихання. Хтось наближався. Я надто ясно чув кроки. Потім з-за рогу коридора виник темний силует з розмитим контурами. В цій темряві неможливо було розгледіти не те, що обличчя, а навіть — чоловік це, чи жінка.

— Містере Мелон?...

Мій голос нервово затремтів. Я з напругою придивлявся до незнайомця. Той не озирнувся, лише пішов далі. Я пішов за нею. Коридор не закінчувався. Навпаки. З кожним кроком він ставав довшим. Світло ламп почало тьмяніти. Стіни повільно змінилися. Замість університетських дверей обабіч стояли важкі дерев'яні двері похоронного бюро батька.

Я завмер. Попереду вже нікого не було. Лише одна з дверей повільно прочинилася сама собою.

Я зайшов. Сам не знаю навіщо. Це було наче в дешевому фільмі жахів коли герой всерівно лізе під ніж маніяка - вбивці.

Посеред кімнати стояла труна. Поліроване дерево відбивало тьмяне світло лампи. Я зробив ще один крок. І почув.

Тук.

Тук...

Тук.

Хтось дуже спокійно і настирно стукав ізсередини.

Я не міг поворухнутися. Стук повторився. Повільніше. Наполегливіше. Потім настала тиша. І раптом кришка труни ледь помітно здригнулася.

Я прокинувся з криком. Сорочка прилипла до спини. Серце калатало так сильно, що мені здалося, ніби його чує весь будинок.

Марія сиділа поруч. Вона мовчки поклала холодний рушник мені на чоло.

— Знову кошмар? — тихо запитала вона.

Я не відповів, лише перевів погляд на вікно. Надворі вже сутеніло. А мені чомусь ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що то був не зовсім сон. Наче моя пам'ять намагалася щось сказати. І щоразу, коли я майже починав розуміти що саме... вона знову замовкала.