Отруйна спокуса

Деякий час ми пливли мовчки.

Мотор човна рівно бурмотів десь під ногами, розсікаючи гладку поверхню озера. Сонце вже опустилося нижче дерев, і вода навколо нас стала кольору старого скла. Вітер майже стих, лише зрідка ворушив волосся Девіда.

Він сидів навпроти мене, поклавши руки на борт човна, і дивився кудись убік. Я дивився на нього. Спочатку просто милувався. А потім помітив, що він зовсім не такий, яким був годину тому.

Веселим його не назвеш. Він майже не посміхався, зрідка відповідав на мої слова і весь час немов прислухався до чогось, чого я не чув.

— Ти засмучений?

Девід повернув до мене голову.

— Ні.

— Не бреши.

Він ледь усміхнувся.

— Я не брешу.

— Тоді що з тобою?

— Нічого.

Це «нічого» мені зовсім не сподобалося.Я відвернувся до води, намагаючись переконати себе, що мені просто здається. Можливо, він шкодує про те, що сталося між нами. Від цієї думки всередині неприємно стиснулося.

— Якщо ти через мене…

— Я не через тебе, Стіве.

Він сказав це надто швидко. Я знову подивився на нього.

— Тоді через кого?

Девід похитав головою.

— Давай просто покатаємося.

— Ні.

Я сам здивувався власному голосу. Девід підняв очі.

— Що?

Я потягнувся до керування і заглушив мотор. Раптова тиша здалася майже неприродною. Човен ще кілька секунд рухався за інерцією, а потім повільно зупинився.Навколо була тільки вода. І ми.

— Стіве… — його голос нервово затремтів.

— Нікуди не поїдемо, поки ти не скажеш мені, що відбувається.

Він дивився на мене так, ніби не впізнавав.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Це дурість.

— Можливо.

Я спробував усміхнутися, але, здається, вийшло не дуже.

— Просто скажи мені правду.

Девід опустив погляд.

— Немає чого розповідати.

— Є.

— Стіве…

— Ти весь день якийсь не такий.

— Я просто втомився.

— Від мене?

Він знову подивився на мене.

— Боже, ні.

Ці два слова трохи мене заспокоїли, але ненадовго. Над озером раптом прокотився глухий гуркіт. Я підняв голову. За лісом збиралися хмари. Ще кілька хвилин тому небо було чистим, а тепер над темною смугою дерев насувалася важка сіра хмара. Вітер посилився. Девід налякано озирнувся.

— Нам краще повертатися.

— Повернемося. — Я поклав руку на керування, але не запускав мотор. — Після того, як ти скажеш мені.

Він довго мовчав. І вперше за весь цей час я побачив у його очах не образу і не сум.

Страх.

Тільки тоді я зрозумів, що, можливо, боявся він зовсім не того, чого боявся я. Але було вже пізно. Перші краплі дощу впали на поверхню озера.

Вітер налетів раптово. Ще мить тому озеро було майже спокійним, а тепер його поверхня вкрилася дрібними темними хвилями. Човен хитнуло раз, потім ще сильніше. Девід схопився рукою за борт.

— Стіве, повернися.

— Зараз. — Я завів мотор, але майже одразу знову заглушив його. — Спочатку скажи мені, що сталося.

Девід подивився на мене так, що я нарешті зрозумів: він уже не сердиться — він дійсно боявся.

— Я сказав, що нічого не сталося.

Черговий порив вітру розгойдав човен. Девід зблід і вчепився пальцями в сидіння.

— Ти боїшся? — запитав я.

Він не відповів.

— Девіде?

— Я не вмію плавати.

Ці слова прозвучали майже пошепки. У мене всередині все похололо. Я раптом побачив ситуацію його очима. Ми посеред озера. Човен хитається під ногами. Навколо темна вода, а до берега досить далеко. А я сиджу навпроти й вимагаю від нього зізнань.

— Чорт... — Я завів мотор. — Все. Їдемо назад.

Девід нічого не сказав. Дорогою я кілька разів намагався заговорити, але він лише мовчки дивився вперед. Його обличчя було блідим, а пальці так міцно стискали край сидіння, що побіліли кісточки.

Коли човен нарешті торкнувся причалу, він вистрибнув на нього майже одразу.Я пришвартував човен і вибрався слідом.

— Девіде!.. — Він не зупинився — Почекай!

— Не хочу.

Я наздогнав його біля сараю.

— Вибач.

Він різко обернувся.

— За що саме?

Я розгубився.

— За човен. За те, що налякав тебе.

— Ти не просто налякав мене, Стіве.

Його голос тремтів.

— Ти знав, що я не можу нікуди подітися. Знав, що я не вмію плавати. І все одно вирішив, що будеш тримати мене посеред озера, поки я не розповім тобі те, чого не хочу розповідати.

— Я просто хвилювався за тебе.

— Ні. —Він похитав головою. — Ти хвилювався не за мене. Ти хотів знати.

Ці слова влучили болючіше, ніж я очікував.

— Це неправда.

— Правда!

Девід відступив на крок.

— Ти останнім часом поводишся так, ніби маєш право вирішувати за мене все.

Я мовчав, бо навіть не знав, що йому заперечити.

Є Вітер шарпав дерева над нами, а з озера долинав глухий плескіт хвиль.

— Я думав, що роблю все правильно, — тихо сказав я.

Девід гірко всміхнувся.

— От саме це мене й лякає, Стіве.

І пішов до будинку. Я залишився біля причалу сам. І чомусь саме тоді вперше подумав, що, можливо, добрі наміри теж можуть бути небезпечними.

Я ще деякий час стояв біля сараю, не знаючи, що робити далі. Хотілося піти за ним одразу, але щось мене зупиняло. Мабуть, страх. Я боявся зайти до будинку й побачити, як Девід збирає речі. Боявся, що він скаже, що хоче повернутися додому. А ще більше боявся, що цього разу я не зможу його зупинити.Коли я нарешті зайшов усередину, в будинку було тихо. Камін майже згас. Від вогню залишилося тільки кілька червоних вуглинок, які зрідка спалахували під шаром попелу.

Девід сидів перед ним, охопивши руками коліна. Він здавався таким маленьким у напівтемряві. Самотнім. Вразливим. Таким, якого хотілося просто обійняти й більше нікуди не відпускати.

Я зупинився у дверях і кілька секунд дивився на нього. Потім мовчки пішов на кухню. Сам не знаю чому, але мені раптом здалося, що я знаю, як його заспокоїти. Відкрив шафку й побачив пляшку горілки, яку ми привезли ще з міста.

Я дістав її. Подумавши мить, долив трохи до пива, яке залишилося в банці. Суміш вийшла міцною. Я знав, що після такого навіть найпохмуріші думки можуть на якийсь час відступити. Мені саме цього й хотілося. Щоб Девід перестав боятися. Щоб перестав дивитися на мене так, наче я щойно зробив щось жахливе.Я взяв банку й пішов до нього.

— Випий, — сказав я тихо.

Девід підняв голову.

— Що це?

— Пиво.

Він недовірливо подивився на банку, потім на мене.

— Я не хочу.

Я сів поруч на підлогу.

— Тобі потрібно розслабитися.

— Я нормально себе почуваю.

— Неправда.

Він нічого не відповів. Я простягнув йому банку.

— Давай, Девіде. Просто трохи.