Отруйна спокуса

Я перевдягнувся в домашні спортивні штани й стару футболку, після чого спустився на перший поверх. Думки про Девіда не відпускали мене ні на мить..

На кухні пахло запеченою куркою, розмарином і свіжим кукурудзяним хлібом. Марія завжди готувала все сама. Продукти купувала в знайомого фермера. Вона була впевнена, що в магазинах усі продукти з хімії.

Наша кухня була, мабуть, більшою за квартири, в яких жила половина студентів університету. Посередині стояв великий кухонний острів із темного горіха. Саме за ним ми тепер і вечеряли. Хоча так було не завжди. Коли мама ще жила з нами, а Глорія не поїхала до Європи, вечері перетворювалися майже на маленькі сімейні церемонії. Мати наказувала накрити стіл у просторій їдальні. Білу скатертину. Фарфоровий сервіз. Срібні прибори. Навіть келихи для води стояли так, ніби ми чекали якихось поважних гостей. Батько лише фиркав, але мовчки сідав за стіл. Після того як вони поїхали, величезна їдальня стала занадто порожньою. Тому ми перебралися на кухню. Тут було затишніше. І не так самотньо.

За широким панорамним вікном дрібно шумів осінній дощ. Краплі повільно сповзали по склу, розчиняючи в темряві французький сад. По телевізору тихо йшло Jeopardy! — батько дивився його майже щовечора, хоча вперто стверджував, що сучасне телебачення давно деградувало. Сам він сидів за островом із розгорнутою The New York Times. Газета майже повністю закривала його обличчя. Він так і не звик читати новини з телефону.

— Якщо вже читати, то читати на папері, — любив повторювати він. — Решта — не читання, а гортання.

В його словах був певний сенс. Я і сам надавав перевагу паперовим книгам. В них була своя особлива чарівність.

Я сів поряд з батьком. Чесно кажучи такі вечора, коли ми вечеряли разом були не частими. Крістофер Райдер часто затримувався в бюро допізна, а потім разом з містером Гоупом навідувався до найближчого бару щоб пропустити келих пива і обговорити зі знайомими свою улюблену бейсбольну команду.

Марія поставила перед нами великі тарілки із запеченою куркою, картоплею в травах і салатом із авокадо та помідорів.

— Їжте, поки гаряче, — суворо наказала вона, витираючи руки об кухонний рушник.

Батько відклав газету лише тоді, коли побачив вечерю.

— Нарешті, — буркнув він, відкладаючи окуляри.

— Не бурчіть, сенйоре Райдер. — Марія поставила перед ним кухоль пива. — Це шкодить травленню.

— Програш «Янкіз» шкодить травленню значно більше.

Він похитав головою.

— Два аути... Два! І вони примудрилися програти.

Марія лише знизала плечима.

— Я ніколи не розуміла, чому чоловіки так переживають через те, що якісь дорослі люди ганяють м'ячик.

— Бо це не "якісь люди", Маріє.

— Авжеж, — усміхнулася вона. — Це дуже дорогі люди.

Я не стримав усмішки. Такі суперечки між ними тривали вже багато років і давно стали частиною наших сімейних вечерь. Батько зробив ковток пива, ще раз похитав головою і нарешті взявся до вечері. Кілька хвилин ми їли мовчки. Лише за вікном монотонно шелестів дощ, а телевізор тихо бурмотів спортивні новини. Саме цю тишу й порушила Марія.

— Ну то що, сеньйоре Стіве...

Я одразу насторожився.

— Коли ви вже познайомите нас із тією дівчиною?

Я мало не вдавився картоплею.

— Якою ще дівчиною?

— Ну тією, через яку ви останнім часом усміхаєтеся.

Батько повільно підняв на мене очі поверх келиха.

— Так-так... І я це помітив.

Я відчув, як у мене починають палати вуха.

— Немає ніякої дівчини.

Марія багатозначно усміхнулася.

— У вашому віці всі так кажуть.

— Серйозно, Маріє...

— Не хвилюйтеся. Я нічого не питатиму. Просто запросіть її якось на вечерю. Я приготую енчиладас. Або чилі. Молодь любить гостре.

Я безпорадно подивився на батька, сподіваючись, що хоча б він припинить цю розмову. Натомість Крістофер лише хмикнув.

— Якщо вже знайдеш когось, кого не злякає запах формальдегіду в цьому будинку, то не барися. Люди надовго не затримуються.

Він сказав це наче жартома. Але чомусь мені здалося, що останні слова були адресовані не мені. Після цього за столом знову запанувала тиша. Я мовчки дивився, як дощ повільно стікає по склу. І чомусь думав лише про те, що Марія помилилася. Я й справді хотів запросити когось у цей дім. Тільки це була зовсім не дівчина.

Батько мовчки доїв вечерю, зробив ковток пива і, не відриваючи погляду від телевізора, ніби між іншим запитав:

— До речі... Завтра після занять ти сильно зайнятий?

Я похитав головою.

— Не думаю. А що сталося?

— Містер Гоуп ще не оговтався. Доведеться готувати ще одну церемонію. Роботи вистачає.

Він ненадовго замовк, ніби щось обмірковуючи.

— Якщо зможеш — заїдь у бюро.

Я кивнув.

— Звісно.

Батько ще трохи повагався.

— І... якщо твій товариш не матиме інших справ... як його...

Він ледь насупився, намагаючись пригадати ім'я.

— Девід? — підказав я.

— Так, Девід.

Він задоволено клацнув пальцями.

— Запроси і його.

Я здивовано підняв брови.

— Справді?

— Чому ні?

Батько знизав плечима.

— Спритний хлопчина. Роботи не боїться. Голова на плечах є.

На мить він усміхнувся самими куточками губ.

— Та й квіти розставив краще, ніж деякі мої працівники.

Я сам не помітив, як теж усміхнувся. Чомусь мене надзвичайно тішило, що Девід сподобався батькові.

По телевізору закінчився спортивний огляд. Екран на мить потемнів, а потім почалася нова передача. Ведучий вечірнього випуску новин серйозним голосом розповідав про чергову стрілянину в Бронксі, і кухня відразу ніби стала тихішою.

Марія повернулася за кілька хвилин, несучи невеликий круглий пиріг.

— Не дивіться так, — сказала вона, помітивши наші погляди. — Це звичайний яблучний пай. Купила морозиво спеціально до нього.

— От бачиш? — батько кивнув у її бік. — Ось чому я досі не схуд.

— Ви не худнете не через пиріг, сеньйоре Райдер, а тому, що після вечері відкриваєте ще одну пляшку пива.

— Наклеп.

Марія лише засміялася й поклала перед кожним із нас по теплому шматку пирога, поруч — кульку ванільного морозива, яка повільно почала танути.

За вікном усе так само шумів дощ. У будинку було тепло. По телевізору хтось сперечався про політику, але ніхто з нас уже не слухав. Я дивився на яблучний пай і ловив себе на дивній думці.

«Завтра я знову побачу Девіда.»

І чомусь ця думка тішила мене значно більше, ніж хотілося визнавати.

---

Ми ще деякий час сиділи на кухні.Батько дочитував спортивну рубрику, час від часу невдоволено фиркаючи собі під ніс. Марія прибирала зі столу, наспівуючи якусь стару іспанську пісню, яку я пам'ятав ще з дитинства. За вікном не вщухав дощ. Його рівномірний шум дивним чином заспокоював. У телевізорі вечірні новини змінила якась стара комедія. Батько машинально перемкнув звук тихіше й відклав газету.

— Ну, сеньйори, — сказала Марія, витираючи руки рушником. — На сьогодні з мене досить.

Вона підійшла до батька й легенько торкнулася його плеча.

— Не засиджуйтеся допізна, сеньйоре Райдер.

— Обіцяти не буду, — відповів він із ледве помітною усмішкою.

За мить грюкнули вхідні двері. У будинку стало незвично тихо. Батько ще трохи посидів на кухні, потім узяв свою чашку й теж піднявся нагору. Я залишився сам. Дощ усе ще тихо стукав у великі вікна. Я вимкнув телевізор і ще кілька хвилин сидів за кухонним островом, бездумно крутячи в руках порожню банку з-під коли. Перед очима знову й знову виникало обличчя Девіда. Його усмішка. Мідне волосся. Ледь помітний синець на щоці.

Я усміхнувся сам до себе. Дивно, як швидко чужа людина може стати важливою. Піднявшись до своєї кімнати, я машинально взяв телефон. Пальці самі потягнулися до списку контактів. І лише тоді я зрозумів одну просту річ. Я не знав номера Девіда. Навіть не здогадувався, де саме він жив. Знав лише, що десь неподалік від автомайстерні свого дядька.

Я тихо засміявся.

— Молодець, Стів...

Уперше за багато років я знайшов людину, з якою хотів би поговорити. І навіть не подумав попросити її номер телефону. Я відклав мобільний на тумбочку й поглянув у темне вікно. Завтра в нас не було спільних занять. Та це нічого не змінювало. Я й так збирався заїхати до автомайстерні. Принаймні тепер у мене була цілком пристойна причина. Треба ж було запитати, чи не хоче Девід ще раз допомогти батькові в бюро. І, якщо чесно...Мені просто хотілося його побачити. Дуже хотілося.