Отруйна спокуса

— Припиніть! — вирвалося в мене. — Негайно.

Я й сам не зрозумів, коли зірвався з місця. Ноги ніби самі понесли мене вперед.

— Ви що робите?!

Кремезний чоловік повільно опустив ремінь і повернувся до мене. Він був справжнім мужланом — неохайний, з кількатижневою щетиною, заляпаний машинним маслом робочий комбінезон, під яким виднілася заношена майка. Від нього тхнуло потом, бензином і перегаром.

Він сплюнув собі під ноги густою слиною і витер рот тильною стороною долоні.На його обличчі не було ні люті, ні здивування. Лише важка, зашкарубла втома людини, яка давно зненавиділа весь світ і особливо свого племінника.

— Це твій приятель? — прохрипів він, киваючи на Девіда.

Я не відповів. Просто став між ними, хоча ноги тремтіли. Чоловік гірко, майже презирливо хмикнув.

— Ти, хлопче, його просто не знаєш. Він тобі тут вдає такого тихого й чутливого, а насправді...

— Не смійте його більше чіпати, — перебив я його, намагаючись, щоб голос не зривався. — Я зараз викличу поліцію.

Дядько довго дивився на мене важким, каламутним поглядом. Потім сплюнув ще раз мені під ноги, і криво всміхнувся, показавши жовті зуби.

— Поліцію? — він коротко, неприємно реготнув. — Ну давай, дзвони. Тільки потім не сси в штани, коли вони почнуть розпитувати, що за педики тут у мене в майстерні крутяться.

Від цих слів мене пересмикнуло. Він махнув рукою, ніби відганяв набридливих мух.

— Забирайтесь геть. Обидва. Щоб я вас тут більше не бачив.

Його голос був низький, хрипкий і сповнений огиди і ненависті не лише до свого племінника, але й до всього світу. Я швидко підняв із землі холодну, мокру куртку Девіда і накинув йому на плечі. Хлопець навіть не поворухнувся. Він просто стояв на колінах, опустивши голову, і мовчав. Сором у його очах змішався тепер із безсиллям.

— Ходімо, — тихо сказав я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів, але виходило це в мене не надто добре.

Напевно прийдеться записатися ще й на курси акторської майстерності.

Девід мовчки кивнув. Він не дивився ні на мене, ні на дядька. Просто повільно натягнув рукави куртки, ніби намагався сховатися в ній від усього світу.

Ми мовчки пройшли через майстерню. Я відчував за спиною важкий, липкий погляд дядька, але не озирнувся. Лише коли ми майже дійшли до машини, позаду пролунав голос — спокійний, майже байдужий:

— Коли зрозумієш, про що я говорив… якщо зрозумієш… буде вже запізно.

Я стиснув зуби, і, не озираючись, відчинив пасажирські дверцята.

— Сідай. — коротко наказав я, ледь стоимуючи гнів, і образу.

Девід мовчки сів. Він сидів, опустивши голову, а довге мідне волосся майже повністю закривало обличчя. Я зачинив дверцята трохи різкіше, ніж хотів. Обійшов машину й сів за кермо. Руки все ще тремтіли.

Перш ніж завести двигун, я все ж повернувся до нього. Несвідомо простягнув руку і обережно поправив куртку на його плечах. У цю мить я опинився надто близько. Від Девіда пахло важким машинним маслом, металом, потом і… Old Spice. Цей контраст — грубий, чоловічий запах майстерні і знайомий, трохи старомодний дезодорант — чомусь різко вдарив мене. Серце стиснулося, а внизу живота теплим важким клубком згорнулася непристойна, зовсім недоречна зараз думка.

Мені подобався цей запах. Подобався так сильно, що стало соромно.

Я швидко відвів погляд і завів мотор.

— Тримайся, — тихо кинув я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Все буде добре.

Але перед очима все ще стояв ремінь, що зі свистом розтинав повітря, і спина Девіда, вкрита старими шрамами. І я ніяк не міг позбутися думки: як можна було бити людину так спокійно. Наче це було звичайною, звичною справою. Такою ж звичною як ранішня кава туалет.

Я різко натиснув на педаль газу. Старенький Ford смикнувся вперед і, вирвавшись із подвір’я автомайстерні, вилетів на вузьку вулицю.

Перші кілька хвилин ми їхали в повній тиші. Я так міцно стискав кермо, що кісточки пальців побіліли. Кожний м’яз у тілі був напружений. Девід сидів поряд на пасажирському сидінні, відвернувшись до вікна. Він притримував куртку на плечах, ніби вона могла захистити його від усього світу. На підлозі між нами перекочувався паперовий пакет. Кава давно розлилася, а бургери, які я купував у такому піднесеному настрої, тепер виглядали жалюгідно й недоречно.

— Це ненормально, — нарешті видав я, намагаючись контролювати голос.

Девід не відповів.

— Він не має права так із тобою поводитися.

Тиша. Його мовчання починало дратувати мене все сильніше.

— Девіде, ти мене чуєш?

— Чую, — тихо відповів він.

— І що? — я не витримав і кинув на нього швидкий погляд. — Просто «чую»?

Він ледь знизав плечима.

— Він мій дядько.

— І це все виправдовує? — моє обурення прорвалося назовні. — Він щойно бив тебе ременем, як собаку, а ти кажеш «він мій дядько»?

Девід мовчав кілька секунд, потім тихо, майже байдуже вимовив:

— Буває.

Цей спокій вдарив мене сильніше, ніж усе, що я щойно побачив у майстерні. У грудях закипала суміш люті, безсилля і болю.

— Треба звернутися до поліції, — твердо сказав я.

Він повільно похитав головою.

— Не треба.

— Чому? — я ледь стримався, щоб не підвищити голос. — Девіде, це не можна просто так залишати.

— Бо нічого не зміниться, — відповів він тихо, але в його словах відчувалася остаточність.

Я не одразу знайшовся, що на це сказати. У машині знову повисла важка, гнітюча тиша.

Попереду загорілося червоне світло. Я м’яко натиснув на гальма, і Ford зупинився, тихо буркнувши двигуном.

За вікном кипіло звичайне бруклінське життя. Люди поспішали тротуарами: хтось із паперовим стаканчиком кави в руці, хтось вигулював собаку, який нетерпляче тягнув повідок. Молода мама штовхала коляску, а неподалік літній чоловік у потертій куртці годував голубів, розсипаючи крихти просто на асфальт. Світ жив своїм звичним, буденним ритмом, ніби кілька хвилин тому нічого страшного не сталося. Ніби я не бачив того, чого не повинен був бачити.

— Послухай, — сказав я тихіше, намагаючись говорити спокійно. — Це злочин.

— Можливо, — відповів Девід рівно.

— Не «можливо». Точно злочин.

Він усміхнувся самими куточками губ — втомлено, майже гірко.

— Ти хороша людина, Стіве. Мені б хотілося, щоб світ був таким простим, як ти думаєш.

Загорілося зелене світло. Я рушив далі, обережно вписуючись у потік машин. Повз нас пропливали старі цегляні будинки, графіті на стінах, кав’ярні з вивісками, що мигтіли вранці. Звідкись пахло свіжою випічкою і вихлопними газами. Звичайний день. Занадто звичайний.

— Я все одно не залишу цього, — сказав я, стискаючи кермо.

— Залишиш, — тихо відповів він. Без виклику. Просто як людина, яка вже давно знає, чим закінчуються такі розмови.

— Відвези мене додому, — тихо попросив Девід. — Не хочу сьогодні в університет.

Я коротко кивнув.

Чесно кажучи, після всього, що сталося, про лекції я теж уже не думав. Мені хотілося лише одного — щоб цей день нарешті закінчився.

Я мовчки проїхав поворот, що вів до майстерні містера Моріссона-старшого.

— Стіве… — тихо почав Девід.

Я не відповів. Лише міцніше стиснув кермо. Попереду загорілося зелене світло. Я натиснув на газ сильніше, ніж потрібно.

— Ти проїхав поворот, — зауважив він.

— Знаю.

Девід повернув голову в мій бік.

— Куди ми їдемо?

— До лікарні.

Він майже одразу похитав головою.

— Не треба.

— Треба, — відрізав я.

— Ні.

Його голос був неприродно спокійним. Таким спокійним, що це починало мене дратувати.

— Девіде, в тебе вся спина… — я не договорив.

— Заживе.

— А якщо там перелом? Якщо щось серйозніше?

— Немає там перелому, — він навіть не дав мені закінчити.

— Звідки ти знаєш?

— Бо це не вперше.

Ці слова вдарили мене важче, ніж усе, що я бачив у майстерні. У грудях щось стиснулося. Я мовчки дивився на дорогу. За вікном миготіли знайомі бруклінські квартали: старі цегляні будинки, пожежні драбини, графіті на стінах, люди з кавою в руках, які поспішали тротуарами. Світ продовжував жити своїм звичайним життям. І лише всередині мене все перевернулося.

— Добре, — нарешті вимовив я, намагаючись говорити спокійно. — До лікарні не хочеш…

Я зробив паузу.

— Тоді поїдемо до мене.

Девід здивовано подивився на мене.

— Не треба.

— Треба, — наполягав я. — Тобі потрібно хоча б обробити рани.

Він довго мовчав, дивлячись у вікно. Потім тихо, майже безнадійно видихнув:

— Гаразд.

Решту дороги ми майже не розмовляли. На підлозі між нами так і валявся паперовий пакет із холодними бургерами. Кава остаточно розлилася, залишивши на картоні темну пляму. Ще пів години тому я був упевнений, що сьогодні буде хороший день. А тепер навіть ця дрібниця — холодна їжа і розлита кава — здавалася гірким нагадуванням про те, як швидко все може полетіти шкереберть

Я полегшено зітхнув, коли нарешті серед високих кипарисів показався мій будинок.

Ніби тільки тепер ми справді втекли від усього того жаху. Я заглушив двигун. Девід не поспішав виходити. Він сидів і мовчки дивився на великий світлий будинок, доглянутий газон і широкі панорамні вікна — так, ніби потрапив у зовсім інший світ.

— Гарний дім, — тихо сказав він.

Я знизав плечима.

— Просто дім.

Він нічого не відповів. Я потягнувся назад і взяв із заднього сидіння паперовий пакет з бургерами.

— Ходімо.

Щойно ми переступили поріг, із кухні почувся знайомий голос Марії:

— Стіве! Якщо ви знову не поснідали.

Вона вийшла до передпокою й раптом замовкла на півслові.

Її погляд ковзнув по мені, потім по Девіду — по його блідому обличчю, по недбало накинутій куртці на плечах. Хоч вона ще нічого не знала, усмішка згасла в ту ж мить.

— Господи… — тихо промовила вона. — Що сталося?