Отруйна спокуса

Тіло містера Мелона забрали родичі до Сієтла. Там його й поховали. Ніхто з нашого курсу на похорон, звісно, не поїхав. Життя вперто рухалося далі.

Непомітно вересень поступився місцем жовтню. Дерева навколо університету вкрилися золотом і багрянцем. Ранки стали холоднішими. У повітрі вже пахло мокрим листям і димом із камінів.

Перші кілька тижнів смерть містера Мелона була чи не єдиною темою для розмов. Хтось переказував нові чутки. Хтось сперечався, чи справді це був нещасний випадок. Але поступово навіть це всім набридло. Люди звикають до всього. Навіть до смерті.

Замість містера Мелона кафедра остаточно залишила Олівера Найта. Здавалося, цьому раділи абсолютно всі.Одного разу після лекції Джулія, закинувши рюкзак на плече, байдуже сказала:

— Якщо чесно... добре, що старий пердун вирішив напитися і розбити собі макітру.

Її подруга лише фиркнула.

— Жорстоко.

— Зате чесно.

І вони, сміючись, пішли коридором. Я ще довго дивився їм услід. Чомусь мені стало не по собі. У голові знову промайнула та дивна порожнеча.

Темна вулиця.

Освітлене вікно.

І більше нічого.

Я відчув укол провини. Ніби зраджував когось уже тим, що не сумував. Але... Хіба Джулія сказала неправду?Ніхто не плакав за містером Мелоном. Ніхто не носив квітів до його фотографії.Ніхто навіть не згадував про нього довше кількох хвилин.

Навпаки.

Університет ніби видихнув. Лекції стали цікавішими. Студенти — спокійнішими. Навіть Девід... Я мимоволі всміхнувся. Він більше не здригався щоразу, коли заходив до аудиторії. Більше не опускав очі, відповідаючи біля дошки.

Здавалося, разом із містером Мелоном з його життя зникла ще одна тінь. Наші стосунки теж змінилися. Непомітно. Ніби самі собою. Поцілунки вже не здавалися випадковістю чи помилкою. Вони стали такими ж природними, як наші щоденні зустрічі.

Я все частіше ловив себе на тому, що шукаю його погляд у натовпі.Що хочу першому розповісти про свій день. Що мені просто добре, коли він поруч. Іноді я думав про те, наскільки дивно влаштоване життя.

Одна смерть — і стільки змін.

Можливо, так думати було неправильно. Можливо, навіть жорстоко. Але від думки, що після смерті містера Мелона світ навколо став хоч трохи добрішим...

Жовтень добігав кінця.

До мого дня народження залишалося всього кілька днів.

Того вечора ми з батьком саме зачиняли бюро. Останні відвідувачі давно розійшлися, а Крістофер уважно переглядав якісь рахунки, сидячи за своїм старим дубовим столом.

Я нерішуче переступив поріг його кабінету.

— Тату...

Він зняв окуляри й усміхнувся.

— Такий серйозний вигляд. Щось накоїв?

— Поки що ні.

Він тихо засміявся.

— Уже легше.

Я сів навпроти.

— Я хотів дещо попросити.

— Слухаю.

— Можна... провести день народження в будинку на озері?

Батько на мить замислився.

Потім відклав ручку.

— Удвох із Девідом?

Я кивнув.

— Так.

Крістофер уважно подивився на мене.

Мені навіть здалося, що він зрозумів значно більше, ніж я хотів показати, але нічого не сказав Лише відкрив шухляду стола, дістав невелику зв'язку ключів і поклав її переді мною.

— Забирай.

Я здивовано кліпнув.

— Справді?

— А чому ні? Вам уже не по п'ятнадцять.

Він усміхнувся трохи ширше.

— Тільки є одна умова.

— Яка?

— Не випийте там усе пиво раніше, ніж приготуєте вечерю.

Я не втримався й розсміявся.

— Обіцяю.

— І ще...

Батько багатозначно підняв палець.

— Не спаліть будинок. Мати мене вб'є швидше, ніж страхова компанія.

— Постараємося.

Він підвівся й поплескав мене по плечу.

— Гарно відпочиньте. Той будинок для цього й існує.

Наступного дня я розповів про все Девідові. Ми саме виходили з університету. Над кампусом кружляло пожовкле листя. Осінь остаточно вступила у свої права.

— У батька є будинок на озері, — сказав я, коли ми повільно йшли до парковки. — Хочу відсвяткувати там день народження. Тільки ми вдвох. Поїдеш зі мною?

Девід не відповів одразу. Він дивився собі під ноги, задумливо штовхаючи носком черевика жовте кленове листя.

— Не знаю, Стів...

— Чому?

Він важко зітхнув.

— Джордж останнім часом знову не в настрої.

Я насупився.

— Через що цього разу?

— Через усе.

Він сумно всміхнувся.

— Каже, що я надто часто десь пропадаю. Що університет не може забирати стільки часу. Що я став нахабним.

Я мовчки стиснув кермо.

— Учора взагалі заявив, що скоро вижене мене з дому.

— Він це серйозно?

— Хто його знає...

Девід знизав плечима, але в його голосі не було байдужості. Лише втома.

— Коли він тверезий — ще можна говорити. А коли вип'є... сам знаєш.

Я добре знав. Перед очима знову постало подвір'я майстерні. Ремінь. Кров на розбитій губі. Тремтячі руки Девіда.

— Тому... — тихо продовжив він. — Якщо я ще й на два дні зникну, нічим хорошим це не закінчиться.

Я зупинився біля машини й повернувся до нього.

— Девіде. — Він підняв голову. — Ти ж не збираєшся все життя жити так, озираючись на кожне його слово?

Він нічого не відповів.

— Це лише два дні. Я сам відвезу тебе назад. Якщо Джордж щось скаже — нехай каже. Ти ж не робиш нічого поганого.

На його обличчі промайнула невпевнена усмішка.

— Ти завжди думаєш, що все можна вирішити.

— Бо часто так і є.

Він тихо засміявся.

— Добре... Поїду. — Потім ледь помітно додав: — Сподіваюся, це не обернеться для мене новими синцями.

Його слова прозвучали майже жартома, але чомусь мені було зовсім не смішно.