Доля чаклунки

– Збираймося. Слід подумати, що робити далі, – скомандувала Леся, як тільки вийшла з душу. Подивилася на фен, але вирішила, що висушитись заклинанням буде швидше. Поворушила пальцями й усміхнулася від того, як легко відгукнулися чари. Коли вир теплого сухого повітря стих, із зітханням подивилась на знищену сукню, проте іншої одежі, на жаль, не було.

Бажан, в штанах та сорочці, стояв біля вікна й роздивлявся краєвиди. Щоб скласти план дій, потрібно було спершу дізнатись, де вони знаходяться, але він не впізнавав цих місць. Навіть якщо й був тут колись, то за більш ніж дві тисячі років ландшафт точно мав змінитися. В кімнату зайшла покоївка, щоб прибрати посуд зі сніданку, і волхв не став марнувати шансу дізнатись хоч щось.

– Що то за річка, на березі якої збудований готель?

– Це Дністер, – трохи здивовано і чомусь ображено відповіла дівчина. – Хіба ви не знаєте, куди приїхали?

Бажан пильніше глянув на дівчину. Щось в її манерах та поведінці видавалося знайомим. А очі такого ж блакитного кольору він точно вже бачив. Перевів погляд на свою кохану, але ні… блакить її очей була темнішою та холоднішою. Привабливішою.

– Над нами друг вирішив пожартувати, – вклинилась Леся, щоб виправдати це дивне запитання. – Закинув в зовсім незнайоме місце просто з вечірки. Знаєш, було б дуже добре якби ти сказала, де тут можна знайти найближчий магазин одягу. Не хочеться в такому вигляді розгулювати містом. Та й прохолодно, чого казати.

– В сусідній будівлі є магазин туристичного спорядження. Там продається дещо зі спортивного одягу, – відповіла дівчина.

– Бажане, якщо ми вже тут, чому б нам не влаштувати собі екскурсію. Сплав по ріці, наприклад?

Волхв мовчки стенув плечима. Не знаючи до чого хилить Леся, він не хотів перешкодити її планам. Покоївка ж взялась розповідати про тутешні принади:

– Ох, тут надзвичайно красиво! На каньйон можна дивитися вічність, і кожного разу знаходиш для себе щось нове. Влітку від готелю пропонують подорож на байдарках, але зараз вода надто холодна для цього. З туризмом взимку тут взагалі важко, але якщо вам справді цікаво… у мого діда є власний катер. Я могла б домовитись щодо оренди.

– Це було б чудово! – зраділа Леся.

Як тільки двері за дівчиною зачинились, пояснила Бажанові:

– Книга десь тут. Велес знову доставив нас прямо під поріг до артефакту.

Бажан скептично підняв брову й запитав:

– Готова до нових випробувань?

– Ще одна пригода. Ура! – сарказму в її голосі не почув би тільки глухий.

В новеньких теплих речах вони вийшли на пристань, що належала готелю. Тая, так звали покоївку, вже чекала на них там. Як і катер – старенький та пошарпаний, але, як запевнила дівчина, дуже надійний.

– Сподіваюся, ви вмієте ним керувати? – про всяк випадок перепитала вона.

Бажан з Лесею переглянулись.

– Уявлення не маємо, – сказали вони разом.

Тая здійняла очі догори, наче питаючи, за що їй така кара, і запропонувала себе як водія та екскурсовода. Дівчина розповіла, що після зміни в готелі мала б допомагати в магазині, але після того, як привела таких щедрих клієнтів, їй дали відгул до кінця дня.

Ріка була спокійною. Плескіт води та шум катера вводили в медитативний стан. Леся розглядала високий берег, шукаючи вхід в печеру, про яку говорила матір, але поки що на це не було навіть натяку. Вона запитала Таю, але дівчина знову якось дивно подивилась і похитала головою:

– Ні, ніяких печер в самому березі немає, – вона задумалась на хвилинку, і продовжила: – але є одна зовсім невелика ущелина. Нічого особливого, насправді. Просто тріщина в скелі.

– Було б цікаво глянути, – відповіла чаклунка.

Маючи ціль, катер пришвидшив хід. Вже невдовзі над ними височіла величезна кам’яна брила. Тріщина, в яку якраз могла б протиснутись людина, розсікала її на двоє. Засохла пожухла трава, що вкривала верхівку, та де-не-де проростала на самому камені, лише додавала контрасту до сірості.

– Ти також бачиш цей червоний відблиск? – тихо спитала Леся Бажана, вказуючи на низ ущелини.

– Магія крові, – припустив він. – Охоронне заклинання пропустить лише членів роду.

– Приглянь за нашим екскурсоводом. Не хочеться повертатись вплав.

– Ти впевнена? – він торкнувся її руки. – Наскільки можу судити, людям давно вже не потрібна магія для виживання. Вони навчились обходитись без неї. Зняття завіси більше потрібно магічним істотам, але й вони справляються. То може не слід нічого міняти? Ми залишимо книгу там, де вона є, тоді жодне з передбачень майбутнього не справдиться.

– Я думала про це. Рано чи пізно старійшини дізнаються де книга. Дізнаються секрет мого роду. Зіставити два і два та примусити мою матір відчинити вхід не складе для них труднощів.

– Вони вже знають, – сказала Тая.

Бажан та Леся здивовано оглянулися на дівчину. Вона сиділа за штурвалом із заплющеними очима, але наче бачила щось, чого їм двом було не роздивитися.

– Вверх по течії пливуть два катери і сидять в них точно не люди. Надто велика концентрація магії.

– Як ти можеш знати? – запитав Бажан знову придивляючись до дівчини й вкотре дивуючись, чому вона виглядає так знайомо. – Хто ти?

– Це моя ріка, – відповіла вона, розплющивши очі. – Я нереїда.

Її зізнання допомогло Бажанові нарешті пригадати, в кого він раніше бачив такий цей погляд. Так само дивилась кохана його кращого друга – ніби й на тебе, але водночас наче перебуваючи в зовсім іншому місці.

– Ти Таїса! Донька Менелаоса і Дерії, – дівчина кивнула, а Бажан розсміявся. – Повірити не можу! Востаннє я тебе бачив у двомісячному віці! При чому, для мене з того часу всього кілька тижнів пройшло!

Лише тепер Бажан зрозумів, де вони знаходяться. Назва ріки йому нічого не сказала, бо в його часи вона називалась інакше – Тірас. Матір Таїси, Дерія, також була нереїдою. Вона не лише мала повну владу над цими водами й усіма істотами, які в ній жили. Вона сама була водою. Зустрівши Менелаоса, німфа пожертвувала безсмертям заради кохання. Схоже, її донька відмовилась від такої можливості.

Бажан повірити не міг, що йому пощастило знайти ту тоненьку ниточку, яка зв’язувала його з минулим. Леся ж спантеличено перепитала:

– То ми, виходить, родички?

Їй завжди було цікаво, чому кожна жінка в її роду могла без проблем керувати водою. Було зрозуміло, що цим можна завдячувати лише комусь з водяних істот, але дівчину завжди цікавило кому саме. Вона дивилась на маленьку та худеньку дівчину, на вигляд якій було менш як двадцять років, і не вірила, що перед нею сидить така могутня безсмертна істота.

– Я б охоче побалакала з вами, серйозно. Дуже б хотіла знати, хто ти в біса такий і звідки знаєш моїх батьків, які вже давно в царстві Аїда, – вона спочатку відповіла Бажану, а тоді, не чекаючи відповіді, звернулася до Лесі. – А з тобою ми справді родички. Дуже далекі. Колись давно в мене була сестра. Її звали Тірія. Вона була могутньою чаклункою, могла керувати водами не лише цієї ріки, як я, а повністю підкорила стихію собі. Разом ми заховали тут книгу, ви ж її шукаєте? Це справді цікава історія, але у скоро катери доберуться сюди, тож тратити час на розмови не слід.

– Скільки у нас часу? – Бажан облишив спогади про минуле та зосередився на справі.

– Близько десяти хвилин. Я пришвидшила течію. Це затримає їх.

– Що мені робити? – запитала Леся.

Вона була готовою до дії. Адреналін розганяв кров, а кінчики пальців поколювало в передчутті небезпеки. Відчуття перегонів й азарту приглушувало страх та паніку перед незвіданим.

– Просто крапни кров’ю на камінь.

– Що там всередині?

– Не знаю, я лише проводжаю до печери. Проте, будь обережна. Багато хто хотів дістати книгу, але нікому не вдалося. Остання жінка, яка зайшла туди, ледве покинула її живою, а згодом ще довго сиділа на березі і плакала.

Слова нереїди дещо похитнули впевненість Лесі. Вона ніколи не бачила сліз матері, і чути від когось про її слабість було дивно й лячно. Що там могло статися такого, що змогло її зламати? Чи переживе вона це ще раз, якщо старійшини її змусять?

– Скажи, та жінка є на одному з човнів, що прямують сюди?

Тая похитала головою.

– Я не бачу, – відповіла, але спробувала зосередитись сильніше. – Стривай. Вони саме розмовляють про когось, на ім’я Чаїра. Розшукують її, чи що? Не можу зрозуміти, їх оточує занадто багато магічних щитів. Краще іди. Я намагатимусь завадити їм добратись сюди.

Вона зістрибнула з катера і злилася з водою. Леся визирнула за борт, але навіть одяг розчинився. Натомість піднялась велетенська хвиля. Зі швидкістю та силою маленького цунамі вона помчала вперед. Придушуючи вагання, дівчина піднялася й хотіла зійти на берег, але Бажан зупинив її:

– В мене є ідея.

Рукою він сягнув задньої кишені штанів зі щільної плащової тканини та дістав розкладий ніж, який раніше придбав у Таї. Натиснув на кнопку, почулося клацання й перед очима в дівчини тепер виблискувало гостре лезо.

– Легше з такими ідеями, – наполовину жартома, наполовину спантеличено відповіла вона. – Ти і ніж… минулого разу все не надто добре закінчилось.

– Досить знущатись. Ідея справді хороша. У скіфських царів був цікавий шлюбний ритуал. Цар та його майбутня дружина змішували свою кров, об’єднуючи тим самим життєві сили. Таке було рідкістю, але тоді дружина ставала рівною царю. Це робило їх майже єдиним цілим. Куди міг потрапити він, могла потрапити і вона. А ще знаєш який бонус? Якщо хтось з подружжя загине, другий відправиться вслід за ним. Так що з мого боку загрози зможеш не боятись.

– Я не боюсь, – впевнено відповіла Леся, а потім зрозуміла до чого він хилить. – Стривай, це ти так мені пропозицію робиш?

Різким рухом Бажан розрізав долоню. Розвернув ніж руків’ям вперед і простягнув його дівчині.

– Звучить зовсім не романтично, знаю, але це допоможе зайти туди з тобою.

Леся взяла ножик і мовчки полоснула по руці.

– Традиційного весілля тобі все одно не уникнути, – усміхнулась вона.

Вони з’єднали руки. Леся повторила за Бажаном слова присяги. Хвиля теплоти пронеслась її тілом та зігріла зсередини, даруючи ейфорію. Більше ніякої пустоти. Тепер він завжди буде поруч. Просто в її серці.

Щоб там не казала Леся, Бажанові було жаль втраченого часу. Скільки б життів вони могли разом прожити? Скільки спільних спогадів було б? Але він радів тому що має. В них ще ціле життя по переду і він не хотів би прожити його без неї.

Вони відчували як пульсувала кров. Як серця бились в унісон. Потягнулись одне до одного, щоб бути ще ближче. Злились в поцілунку, об’єднуючи свідомість. Стільки самопожертви Леся не знаходила нікому. Якби не зустріла Бажана, то гадала б, що таких людей не існує. Відданих. Безкорисних.

Бажан захоплювався її силою. Кмітливістю. Впертістю. Якщо він завжди намагався думати про всіх, то Леся піклувалась в першу чергу про близьких, ставлячи їх інтереси вище своїх, огортаючи їх турботою та піклуванням. Чоловік розірвав поцілунок, щоб сказати дещо важливе. Напевно, саме з цих слів слід було починати:

– Я тебе кохаю. Більше ніж життя. Бо без тебе воно не матиме сенсу.

– Без тебе моє життя було пустим та порожнім. Нестерпним. Я б не змогла знов так жити. Кохаю тебе.

Далекий шум катерів увірвався в їхню ідилію, нагадуючи про небезпеку та незавершену справу. Вони зійшли на берег, підтримуючи одне одного. З’єднаними руками доторкнулись до каменю, й ущелина розширилась, відкриваючи прохід. Не відаючи що на них чекає, вони ступили вперед, все ще тримаючись за руки. Готові до будь-яких несподіванок. Вони зможуть все подолати. Разом.