Доля чаклунки

Старійшина покинув її в коридорі, даючи можливість подумати над його пропозицією. Повільно, розглядаючи картини, вона побрела назад до кабінету. Хотілось порадитися з Бажаном. Вона могла відразу сказати, що він виступить проти старійшини. Потрібно застерегти його, щоб не робив поспішних заяв. Леся мала сумніви, що їхню відмову сприймуть нормально, тож основною задачею зараз було вибратись з цього дому, а згодом вони придумають як відвернути катастрофу.

Коли з бібліотеки почувся приглушений удар, вона злякалась, що запізнилась, і зараз Бажана вбивають, щоб він не став на заваді їхнім планам. Увірвалася в середину, готуючи одне з тих небагатьох бойових заклинань, які знала. Та слова, що вже готові були зірватися з язика, застрягли в горлі, а водяний батіг, який сформувався в руці, стік струмком на підлогу.

Вони стояли прямо навпроти неї, тісно сплітаючись в обіймах. Цілувались, наче та закохана парочка! Бажан притис її колишню подругу до стіни. Його рука заплуталась у волоссі Ніни. Це стерво ж навіть ногу спробувала йому на талію закинути, ніби хотіла повністю розчинитись в ньому.

Поступово шок від побаченого змінювався гнівом. Холодний порив вітру пронісся кімнатою, змушуючи парочку відірватися один від одного. Очі Бажана розширились, як тільки він побачив її. Хотів щось сказати, та Леся не дала, здійнявши нову хвилю буревію такої сили, що не давав нормально дихати. Не хотіла чути фальшивих виправдань.

Вікна розбились, впустивши в кімнату сніжинки, що тепер закружляли в божевільному танку. Книги посипались на підлогу, а відкриті сторінки тріпотіли, створюючи ще більше шуму. Наче хтось на вухо їй шепотів – він завжди буде тебе обманювати!

А Ніна? Як могла її найкраща подруга вчинити так?

– Я говорила, що не хочу цього? Чому ти полізла зі своєю перевіркою? Невже ти не бачила, що він мені справді дорогий?

Дівчина розсміялась та вигукнула:

– О так, споріднені душі! Чому одним все, а іншим нічого? Чому ти зустріла свою долю, а мені ще віка чекати? – підійшла вона ближче, долаючи силу вітру. – Та бачиш, навіть таке кохання не досконале.

Одна з книг, що літали в повітрі, різко змінила свій напрямок та вдарила Ніну в скроню. Дівчина впала, втративши свідомість, а Леся задоволено посміхнулась. Вона завжди вважала життя подруги ідеальним. Хто б міг подумати, що колись Ніна їй заздритиме?

– Тепер ти! – повернулась чаклунка до Бажана.

– Все не так, як виглядало. Ми маємо… – спробував промовити він, коли вітер трохи вщух.

– Ні, все ще не хочу чути жодних виправдань, – вітрина, у якій тепер зберігався смолоскип, з дзвоном розбилась, а сам артефакт здійнявся в повітря. – Візьми його, – наказала Леся.

Її найкраща подруга зрадила її. На Бажана вона також була зла, але бачила його переляканий погляд. Вона була певна, що вся вина за поцілунок лежить на рудій бестії. Але чому той, хто наважився навіть крізь час пройти, щоб знайти її, навіть не опирався цій атаці, не розуміла.

Чаклуни, що повинні вести за собою всіх магічних створінь, хочуть затягнути людей у війну. Орден, який віками полював на магічних створінь, тепер хоче її смерті, щоб не дати здійснитися пророцтву. Світ котиться під три чорти! Хотілось просто бути хоч у чомусь впевненою. В комусь. Але ж ні! Чоловік, який обіцяв, що ніколи її не підведе. Той, в якого вона, здається, все ж закохалась, бо душу пекло від образи, цілується з іншою. Її паніці можна знайти виправдання!

– Візьми факел, Бажане, – вигукнула вона ще раз, – і дай відповідь. Хто мене вбив?

Він стояв і дивився на неї приреченим поглядом. Вже там, в його очах, вона бачила провину, але мусила це почути.

– Дай відповідь! – посилила вона натиск вітру.

– Я тебе вбив, Ілесо, – тихо сказав він, дивлячись на біле світло смолоскипа.

Вітер різко вщух як і її гнів. Тільки сніжинки все ще повільно кружляли. Значить, це все правда. Всередині знову посилилась порожнеча. Темна та холодна.

– Забирайся звідси, – відповіла хрипло. – Не хочу тебе бачити. Шукай своє місце в цьому світі, але без мене. Не думаю, що зможу тебе коли-небудь вибачити.

Він ступив крок вперед, все ще намагаючись щось сказати, але Леся відійшла до старійшини, що вже деякий час за нами спостерігав. На кінчиках пальців охоронців, які стояли за ним, вже світилися напоготові іскри бойових заклинань. П’ятеро добре підготовлених чоловіків вийшли вперед. Бажан ще не відновив свої сили, але не міг не боротися за свою долю. Він обіцяв все виправити й так легко не здасться. Поклав смолоскип і сконцентрувався.

В охоронців полетіло заклинання, що повинно було знерухомити їх, але його з легкістю його відбили. Тепер Бажану довелося ухилятись від власної зброї. Заклинання пролетіло повз нього, змусивши завмерти вихор сніжинок позаду.

Бажан відділив імпровізоване поле бою енергетичною стіною, щоб ненароком не зачепити заклинанням Лесю. Ледь встиг створити свій щит, щоб захиститись від атаки суперників. Охоронці мали велику кількісну перевагу. Їхні постійні удари виснажували. Щит не витримував. Бажан зібрав всю свою злість, щоб вкласти її в наступне заклинання. Так, нехай це може бути небезпечно, але зараз йому як ніколи була потрібна ефективність. Він ударив потужною звуковою хвилею. Коли вона зустрілася зі щитами противників, від грому затремтіла підлога. Та замість того, щоб знищити їх, хвиля відбилася як від дзеркала, влучила в Бажана і збила його з ніг. Він вилаявся про себе. Схоже, за дві тисячі років удосконалилась не лише техніка людей, але й заклинання чаклунів. Маючи менше сили, вони компенсували її нестачу несподіваними формулами заклинань, які Бажану навіть на думку не спадали. На мить йому навіть цікаво стало як можна досягти такого ефекту щита, але лише на мить, бо потім він зловив погляд Лесі.

– Просто іди, – тихо попросила вона.

Глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись та повернулась до старійшини щоб повідомити своє рішення:

– Я з вами.

– Не повторюй цю історію, – тихо попросив Бажан. – Ми можемо все змінити.

Леся похитала головою.

Зрозумівши, що знову не може достукатись до неї, Бажан піднявся і тихо вийшов, залишаючи дівчину одну в оточенні ворогів, що прикидалися друзями. Знав, що принаймні деякий час вона буде в безпеці, а дальше він що-небудь обов’язково придумає.

Як тільки за Бажаном зачинилися двері, старійшина підійшов до доньки та спробував привести її до тями. Його руді брови нахмурились. Подав знак охоронцю, той взяв дівчину на руки та кудись поніс.

Леся закусила губу вкотре розкаюючись у своїй імпульсивності.

– З нею все гаразд? Я не хотіла нашкодити.

Та насправді їй було моторошно від відчуття задоволення, коли Ніна отримала по заслузі. Леся боялась сама себе. Що як у Бажана справді були причини зупинити її? Що як вона і справді суцільне зло?

Старійшина махнув рукою.

– Невеликий струс мозку. Все обійдеться. Сама ж винна. Я просив лише відволікти, а не вішатись волхву на шию, – підійшов ближче та поклав руку їй на плече у співчутливому жесті. – Тобі слід відпочити, дитя. Не висовуватись найближчим часом.

– Тобто, сидіти тихенько в куточку, поки триватиме війна?

– Ми ж про твою безпеку дбаємо.

Старійшина відповів таким тоном, наче вона й справді була нерозумною дитиною. Це її розізлило. Щоб довести, що справді здатна допомогти, вона сказала:

– Все ж можна зробити набагато легше! Без зайвого шуму. Ви знищите лише одне відділення ордену, коли таких безліч по всій планеті. Навіщо нам починати війну зараз, коли підтримка людей все ще належить їм? Я точно знаю де саме знаходиться чаша. Я зможу її дістати.

Леся намагалася не думати про те, що тоді доведеться виконати умову Велеса, а це матиме непередбачувані наслідки. Та, якщо вона зможе відвернути війну…

– Ти впевнена? Ти потрапиш просто до них в руки. Беззахисна.

– Я не беззахисна, а озброєна інформацією. Там, в царстві Наві, я уклала угоду з богом. Він повідомив мені все необхідне для того, щоб дістати чашу. Без зайвого шуму та втрат.

– Я не можу відпустити тебе туди одну. Я знайду когось, кому ти зможеш цілковито довіряти, – старійшина голосно гукнув домового й наказав приготувати гостьову кімнату. – Відпочинь поки. Я все підготую.

Його слова про довіру лише роз’ятрили рану на її душі. Довіряти? Та кому вона тепер взалі зможе довіряти? Точно не чаклуну, який намагається використати її в своїх цілях.

– Що то були за чари? – запитала вона вимогливо, та, не почувши відповіді уточнила: – ті, у використанні яких мене звинуватили?

Старійшина посміхнувся:

– О, ми довго шукали це заклинання. Всі думали, що зняти завісу неможливо, але я знайшов спосіб! Щоб зруйнувати її, потрібно було дізнатись, як вона створилась. У давніх рукописах я знайшов заклинання, яке відкриває вікно в часі. Єдина проблема в тому, що воно вимагає занадто багато енергії. Я пішов на цей злочин заради нашого майбутнього! Ти, напевно, засуджуєш мене? Та результати були цього варті!

Чи виправдовує вища ціль такі методи? Старійшини використали людей як батарейку для заклинання, що допоможе повернути магію. Але чи потрібна їм така магія? Лесю буквально нудило від цих думок. Можливо, в чомусь орден мечоносців все-таки мав рацію, коли полював на чаклунів як на монстрів.

В голові вже паморочилось від перевтоми. Скільки разів мати повторювала їй відмежовувати магію від емоцій, але щоразу, варто тільки їй ось так розізлитись, як настає місцевий апокаліпсис. Пора б уже навчитись справлятись з собою та користуватись закляттями, як і всі нормальні чаклуни.

Леся відговорилася тим, що має провідати батька, та вибігла на вулицю, роздумуючи куди податися. Вона не могла більше знаходитись в тому домі. Було б дуже добре знайти місце, щоб прийти до тями та набратися сил. Подумати.

Вже через пів години вона сиділа в кафе й цідила маленькими ковтками солодку каву. Напій поволі діяв і додавав бадьорості. Спостерігала через широке вікно за входом в редакцію, де все ще працювала журналістом. Начебто все чисто. Жодних підозрілих особистостей, та хтозна? Члени ордену повинні були з’ясувати де вона працює. На їхньому місці Леся залишила б чергувати тут кількох людей.

Зараз вона намагалася ставити перед собою короткочасні цілі, добиватись їх та швидко ставити нові, поки думки про те, що сталося, знову не засіли в голові. Здавалось, тоді нової істерики не уникнути. Глибоко вдихнувши, дівчина знову подивилася у вікно та думала, як непомітно потрапити в середину. Мелодійно дзенькнув дзвінок над дверима, відриваючи її від спостереження. Побіжно глянувши, що то лише кур’єр з доставки їжі, вона повернулась до споглядання, та вже через секунду, проблиск прозріння змусив зірватися з місця.

З великою жовтою термосумкою на плечах та фірмовою шапкою служби доставки вона входила в приміщення редакції. Було шкода кур’єра, який все ще, наче причарований, чекав в кав’ярні, поки вона повернеться та залишить йому свій номер телефону. Хоча, чому наче? Справді ж причарований. Чаклунка вигнула губи в кривій посмішці. Кохання – це зло. Чому вона раніше цього не розуміла?

Офіс редакції розміщувався в старій будівлі, поруч з центром міста. Гомін збуджених голосів та стук клавіш клавіатури міг оглушити не привиклу до такого людину. Для неї ж прийти сюди було наче повернутись додому. Як же вона любила це місце!

Не гаючи часу, вона піднялася по сходах, щоб потрапити у свій кабінет, та їй перегородили дорогу.

– Олександро? – збентежено запитав її начальник. – Я знаю, що в редакції зараз не найкращі часи, але невже робота кур’єра оплачується краще, ніж робота журналіста?

Данило Павлович стояв кількома сходинками вище, стурбовано розглядаючи її маскарад, насупивши густі, вже трохи сиві брови. Його підлегла пропала більш ніж на два тижні, нічого не пояснюючи. Що ще він мав подумати?

З настанням епохи цифрових технологій, для паперових видань справді усе складалось не найкращим чином. Особливо для таких специфічних, як їхнє. Та Павлович не здавався. Можливо, його вік і наближався до пенсійного, але нюх на сенсації він точно не втратив. Навіть якщо ці сенсації вигадані від початку до кінця. Цей чоловік міг придумати історію з будь-чого: теорії змови, невпізнаного літаючого об’єкту чи супергероя, що зійшов просто зі сторінок коміксу. Більш того, міг змусити повірити в цю історію інших. Нічого дивного, що чаклуни, які займались конспірацією, скерували її сюди.

Коли Леся закінчила магічний університет, то довго не знала чим зайнятися дальше. Вона полюбила Ирій. Думала залишитись там, де за роки студентства обросла новими корисними знайомствами та друзями. Підібрала для себе навіть непогане заняття – налагодження зв’язків з водяними створіннями. Її завжди цікавив цей вид магічних істот. Хтось в її роду точно мав воду замість крові жилах. Їй завжди кортіло знати хто саме.

Потім вона дізналась про хворобу батька і довелось шукати можливості залишитись легально поруч з ним. Мирний договір з Орденом Мечоносців забороняв магічним істотам вільно проживати на території звичайних. За винятком особливих виключень. За цим же договором, чаклуни повинні були приховувати своє існування та стирати всі сліди випадкової магії. Так вона і стала однією з тих виключень. Та, можливо, прийшов час змінити правила.

Вона зняла жахливу яскраву синтетичну шапку, зізнавшись, що це всього лише маскування. Наблизилася до редактора і змовницьки прошепотіла:

– Я на порозі великої сенсації!