Межа

Бути старшим сином глави клану – важко. Від тебе постійно щось очікують, а ти маєш цим очікуванням відповідати. Ти постійно під наглядом, ти невпинно вчишся, тренуєшся. Про якісь хоча б натяки на нормальне дитинство взагалі можна не розраховувати. Кіріно Йору знав це чи не найкраще за будь-кого. І певний час він намагався відповідати усім вимогам батька та клану.

У нього був гідний приклад того, яким має бути лідер клану. Але нажаль, прикладом не був його батько. З раннього дитинства хлопець захоплювався Хаґане Якіхіро, шостий стовп демонічного пантеону Японії та лідер одного з наймогутніших кланів йокаїв у Японії, клану Кіцуне. Клан Тенґу завжди був вірним клану Кіцуне, враховуючи перевагу у могутності. Тому Йору з батьком часто навідувалися до маєтку Хаґане, коли він був маленьким.

Малий тенґу завжди із задоволенням слухав білого лиса. Йому подобалась його філософія. Хоча, батько завжди був невдоволений його поведінкою. Він казав, що колись великий Якіхіро був грізним воїном, якби він очолив армію йокаїв, вони б підкорили демонічні пантеони усього світу, а згодом стали б володарями навіть на сонячній стороні світу. Він був небезпечним йокаєм, котрий знищував людські поселення одним помахом пазурів і лишав позаду себе крижані пустелі окуті синім полум’ям. Але у цьому бісовому двадцять першому сторіччі йому зустрілась «ця жінка». І тепер величний воїн ніколи не стане таким, як був. Вона назавжди змінила його і вороття немає.

Йору не розумів батька. Він бісився кожного разу, коли вони поверталися до маєтку тенґу. Але тут завжди був старійшина клану, який осаджував свого сина, нагадуючи, що доки він живий, тенґу будуть віддані Якіхіро. Дід вважав, що «ця жінка» змінила його лише у кращу сторону. І якщо віками він був неприкаяним скаженим звіром, який не міг знайти собі місця у цьому світі і заповнював порожнечу у своєму серці кровопролиттям, то людська жінка подарувала йому сенс життя. Тепер Хаґане Якіхіро був тим, ким мав стати завжди.

Клан Кіцуне був вірний лідеру та підтримав його. Багато дочірніх кланів також виказали повагу до Якіхіро. На його бік стали клани Цуру, Окамі, Інугамі і, як здалося Йору, його рідний клан Тенґу також підтримав того, кому підкорявся віками. А от стовпи не могли цього допустити. У пантеоні почалися конфлікти, піднялось питання позбавити Якіхіро рангу стовпа. І Йору, спровокований батьком, почав думати, що ніщо не варте того, щоб Білий лис перестав бути стовпом. Але… потім він вперше побачив її.

Йому було дев’ять років, коли вони з дідом навідалися до маєтку лиса. Дід полишив Йору у кімнаті для гостей, а сам відправився на переговори до Якіхіро. На той час на маєток було скоєно вже сімнадцять нападів. Як казав дідусь, інші стовпи хочуть позбавити Якіхіро чогось дуже важливого, того, чого їм самим бракує. І вони рано чи пізно це зроблять. Їм не вистачає всього одного хитрого союзника. Тож, мета візиту старого тенґу була у обговоренні плану, як цього можна було б уникнути.

Спочатку Йору просто розглядав сад з вікна. Слива, вишня, гліцинія. Штучні пагорби, ставок, невеличний водоспад. Японські сади естетичні, лаконічні, адже японці вважають, що в природі не існує нічого некрасивого. Традиційні японські сади завжди подобалися Йору, адже в них так ідеально був показаний союз води, рослин та каменю. Такий сад був і у маєтку тенґу. Але він був значно меншим, не таким величним. Неочікувано на стежку викотився невеличкий різнокольоровий м’ячик, а за ним вибігла дівчинка. У неї були маленькі пухнасті вушка, коротенький хвостик і волосся кольору попелу. У своєму розкішному кімоно вона спотикалась та мало не падала на рівному місці. Вона наздогнала м’ячик, підняла його та обернулась. Їх погляди вперше зустрілися. Мала лисиця не була ні йокаєм, ні людиною. Тенґу це відчув одразу ж. Варто йому було лише відкрити рота, щоб заговорити до неї, у садок одразу ж вибігло три няньки-кіцуне.

– Юна пані, – кликали вони, – не тікайте без дозволу! Ваша матуся хвилюється за вас!

– Вибачте, – насупившись, промовила мала.

– Ходімо, Якіхіро-доно чекає!

Йору проводив їх поглядом. В цей час до гостьової кімнати зайшли дві служниці.

– На вас чекають! – промовили вони одночасно і повели хлопця за собою.

Маєток Кіцуне був величезним, набагато більшим, ніж у клану тенґу. Йору вели коридорами. Перед високими білими розсувними дверима на колінах сиділи дві руді кіцуне, вони відчинили двері та пропустили хлопчика у залу. Зала була витримана у класичному японському стилі. Підлога вистелена татамі, на стінах був розпис. У кімнаті були лише декілька довірених слуг Якіхіро та старий тенґу Року. Сам білий лис сидів на підлозі, так як і всі. У білому кімоно, розписаному червоними та чорними візерунками. На руках та обличчі у нього були червоні татуювання. Великі загострені вуха та велетенський лисячий хвіст, на кінчику якого горіло сине полум’я. Поряд із ним сиділа жінка. Йору бачив її вперше. Вона не була небаченою красунею, зовсім ні. У неї було звичайнісіньке русе волосся, котре їй зібрали у традиційну зачіску. Вона була худа, бліда. І пахла зовсім не так, як пахнуть йокаї. Це була людина, жінка, обрана самим Якіхіро. Йору все намагався розгледіти, що ж у ній такого особливого. І сам не зрозумів, як не може відвести від неї погляд. Вона дивилася на малого тенґу ласкаво. У її погляді водночас можна було прочитати ніжність і рішучість, впертість і покору. Вона була немов лисячий вогонь! Обпалювала, але була холодною, вела за собою і не давала подивитися на когось, окрім неї.

– Йору! – кашлянув старий тенґу

– Перепрошую! – малий тенґу вклонився лису.

– Я радий тебе бачити, Йору, – тепло всміхнувся Якіхіро, – ти знаєш, чому ти тут?

– Так, Якіхіро-доно, – не підводячи голови, промовив хлопчик, – Року-доно і Якіхіро-доно обговорювали тактику захисту маєтку Кіцуне від нападників.

– Ти розумний хлопчик, – посміхнувся лис, – я чув, ти найсильніший воїн серед молодого покоління тенґу. Це правда?

– Так, пане, – відповідав Йору, – завдяки тренуванням мого батька та навичкам, що я отримав від Якіхіро-доно, я перемагаю майже в усіх змаганнях нашого та дружніх кланів.

– Ти тренуєшся щодня, хлопче?

– Так.

– А ти знаєш, чому я покликав сюди саме тебе?

– Ні, пане.

– Я хочу, щоб найкращий воїн із вірних мені кланів оберігав найдорожчий скарб цього маєтку, – серйозно промовив лис, – підведися.

Йору встав і його погляд знову пересікся із аметистовими очима малої лисиці. Вона сиділа на колінах своєї матері і з викликом дивилась на Йору. Вона розглядала його крила оцінюючим поглядом. У своєму розкішному та занадто довгому кімоно, вся в дорогоцінних прикрасах, із статурою маленької, але вже такої величної та поважної принцеси, спадкоємиці клану Кіцуне.

– Я хочу аби ти, спадкоємець клану Тенґу, став охоронцем моєї доньки, – промовив Білий лис.

***

Йору оселився у маєтку кіцуне за наказом Якіхіро. Дід тенґу лише посприяв цьому, пояснивши все матері та приструнивши батька, який був категорично проти, але не міг цього висказати Якіхіро. І з тих пір маленький тенґу тренувався з воїнами кіцуне, проводив дні біля малої лисиці, жив у сусідній від неї кімнаті, відвідував ті ж заняття. Рей була цікавою. Вона здавалась тендітною, слабкою та розпещеною. Могла розплакатись від того, що впала, могла перелякатися грому, боялась темряви. Але у малечі був дуже складний характер. Іноді вона й справді вела себе як розбещена принцеса, а іноді розмовляла та поводила себе як справжня імператриця, горда спадкоємиця роду Білого лиса.

Коли Рей виповнилось шість років, її також почали тренувати. Вона перейняла силу батька, Крижана пустеля. Ніхто не очікував, що цю здібність унаслідує ханйо, адже це вважалась здібність чистокровних кіцуне. І Білий лис був єдиним, хто міг використовувати це вміння на повну і навіть більше, виходячи за рамки. У Рей був великий потенціал, тому вона почала навчатися воєнному ремеслу. Її вчили вправлятися із зброєю, єдиноборствам, ховатися та тікати. Вона швидко переймала вміння від майстрів, а кожного вечора приймала участь у спарингах із іншими. Ніхто навіть не смів піддаватися. Не піддавався і Йору, котрий мав щовечора бути останнім супротивником Рей.

Вона ніколи не перемагала у останньому спарингу. Як би запекло вона не боролась, на які б хитрощі вона не йшла, перемогти свого охоронця вона не могла. Рей навіть опанувала той вид зброї, яку використовував Йору – наґінату. Але завжди поступалась йому у силі та майстерності.

Одного разу, після такого спарингу, вони були у садку біля водоспаду, де Рей промивала побиті коліна, ховаючись від няньок-лисиць. Йору стояв поряд із нею, перекинувши свою наґінату через плече.

– Бісиш, – промовила дівчинка, – чому я не можу тебе перемогти?! Ти тенґу! Твоя стихія – повітря! Ти не можеш бути таким сильним на землі, там де паную я, кіцуне!

– Ви не кіцуне, принцесо, – нагадав Йору.

– Не важливо! Нехай так! Я і кіцуне, і людина! Чому ти сильніше?!

– Якби я був слабший за вас, я б не був вам потрібен, принцесо, – м’яко посміхнувся тенґу.

Мала лисиця подивилась на нього, її щоки спалахнули.

– Не скажу, що мені дуже подобається стовбичити тут з малим дівчиськом, – одразу ж додав Йору, – але, що поробиш, якщо ви без мене не можете й кроку ступити!

– Йору! Дурень! – вибухнула дівчина та заколотила його маленькими кулачками по плечу.

То був такий спокійний час…

***

Рей було десять років, Йору виповнилось чотирнадцять. Старійшину Року було вбито. Його вбив старший син, тенґу Сайба. Він зайняв місце свого батька. І тоді, клан Тенґу повстав проти Білого лиса. Разом із кланами пантеону, вони пішли штурмом на маєток Кіцуне. Якіхіро дав команду усім тікати і ховатися. А сам схопив дружину, доньку і зник. Йору захищав Рей до останнього. Але коли у бій вступили воїни тенґу, Якіхіро наказав йому відступити та не воювати зі своїми. І це був перший раз, коли Йору його ослухався.

– Йору! Йди за нами! Тікай зі мною, Йору! – закричала йому в спину Рей.

– Вибачте, принцесо, – посміхнувся хлопець, – але я маю лишитися тут, щоб ви були в безпеці.

– Ти маєш захищати мене!!!

– Принцесо, – тихо сказав тенґу, – ви вже достатньо сильна, щоб не потребувати моєї присутності…

І він лишився. Рей зникла разом зі своїми батьком та матір’ю у спалаху телепортації поза Межею. Йору залишився тягнути час. То був останній раз, коли вони бачились.

***

Минав час. Йору знаходився під вартою у власному домі. Батько зайняв місце Білого лиса у пантеоні. Мати постійно вмовляла сина підкоритися, стати на його бік. Йору був непохитний. Він провів в ув’язненні майже сім років. Весь цей час він спостерігав. Батько навідувався до нього щодня. Він розповідав про звершення клану Тенґу. Про їхні плани, про те як верховний Оні ставиться до нового стовпа у пантеоні, що тенґу Сайбу тепер шанують та поважають. Розповідав, про загнаного у куток Білого лиса. Не лише тіньові відкрили на нього полювання. Альянс ремісників також розшукує кіцуне. А ще через рік він розповів, що Гільдія ювелірів таки зловила Білого лиса та його сім’ю. І з тої пори будь-яка інформація про нього не доходила до Йору.

Йору дозволяли тренуватися. Адже не дивлячись на його погляди, він лишався найсильнішим воїном клану Тенґу. Щодня під наглядом варти він тренувався зі всіма. І інші його побратими ніяк не могли второпати, що ж трапилось між ним та його батьком. Багато хто навіть не здогадувався, чому так раптово помер лідер клану Року, правду знали лише наближені. Тож, відношення побратимів до Йору не змінилось. Вони все так же намагалися перемогти його у спарингу, чесно, як і завжди це було. Ніхто з них навіть не здогадувався, що трапилось того дня, коли зник цілий клан Кіцуне.

Коли минав сьомий рік батько неочікувано заговорив про Рей. Він розповів, що дівчина на ім’я Хаґане Рей приєдналась до Гільдії ювелірів Альянсу ремісників. Вона ханйо, вправно володіє наґінатою та Крижаною пустелею. Сумнівів не було. Це була його Рей. Тоді Йору втік. Але з Рей вони не побачились ще цілих п’ять років.

***

Вересень

Кіото, район Ямашіна

Йору переступив поріг батьківського дому. Мати зойкнула, тенґу-стражники не знали, як реагувати, служниці забігали навколо, не знаючи куди подітись. Батько насупився, погляд його став важким та грізним.

– Отже, ти повернувся, блудний син, – мовив він.

– Прийшов час, батьку, – Йору шанобливо вклонився, але у руках він тримав наґінату з оголеним лезом, – я вимагаю своє право наслідування! Ти вбив мого діда, повноправного лідера цього клану. І зайняв його місце. Я викликаю тебе на поєдинок! Я поверну клан Тенґу на істинний шлях!

– Що? Про що це він? – загомоніла прислуга, глядачів збиралось чимало на задньому дворі маєтку.

Тенґу Сайба встав із–за столу та зробив крок до сина.

– Я приймаю твій виклик. Зараз батько навчить тебе манерам.

***

Рей припаркувала авто край дороги. Як і обіцяла, Олександра вона замкнула в машині, але залишила йому ключі.

– Я не знаю, що там зараз станеться, – сказала вона серйозно, – але відчуття в мене не дуже. Можливо, доведеться тікати. Так що, як почуєш мене, одразу заводь. Як я вчила. Зрозумів?

– Так! – відсалютував хлопець.

Коли тебе просто кидають чекати – це образливо і нудно. А от коли тебе лишають з такою важливою місією, як підготуватися до втечі – це вже щось, тут ти вже відчуваєш свою важливість і цій справі. Олександр вдоволений лишився у авто, а Рей, глибоко вдихнувши, попрямувала до маєтку тенґу.

На шляху дівчини виросла велетенська брама. Рей постукала не ногою, як зазвичай, а дуже обережно. Відповіли їй не одразу, довелось зачекати. Брама зі скрипом відчинилась, на порозі з’явилась сива жінка у чорному стриманому кімоно.

– Чим можу допомогти ювеліру Альянсу? – сухо спитала вона.

– Я прошу аудієнції пана Кіріно, – мовила Рей.

– На жаль, Сайба-доно не приймає гостей сьогодні, – відповіла жінка, додаючи до імені свого господаря традиційний японський суфікс-звернення, – чи можу я йому щось передати?

– Перепрошую, але справа невідкладна, – продовжувала наполягати Рей, – чи можу я зустрітися хоча б з довіреною особою Сайби-доно?

Декілька секунд жінка вагалась. А потім відкрила браму та повела Рей за собою. Вона завела дівчину у гостьову кімнату та наказала чекати, доки вона дізнається чи є хтось, хто говоритиме з представником Альянсу. Рей щиро подякувала. У неї з’явилось декілька хвилин для того, щоб вигадати, про яку «справу» вона прийшла поговорити. Дівчині вкрай потрібно було опинитися на території маєтку Тенґу. Все інше – другорядне. Варто було сивій тенґу зникнути за дверима, дівчина клацнула пальцями. На її долоні з’явилися два крихітних вогники – лисячий вогонь. Вогники прийняли форму маленьких лисичок, саме цих крихіток побачив Олександр, коли доторкнувся до Хаґане.

– Ви знаєте свою роботу, – прошепотіла дівчина.

Лисички переглянулись та зникли. Деякий час вони матимуть змогу непомітно шпигувати за маєтком. Якби вона відправила їх до клану Тенґу з ворожої території, їх у той же час засікли і це б спровокувало конфлікт. Рей озирнулась. За нею ніхто не слідкував, це б вона точно відчула. А от звуки бійки вона почула одразу. Це був не просто спаринг. Люті удари, змахи крил, звук був такий, наче вітром зривало дахи. Не втримавшись вона підскочила і попрямувала до дверей. Але тут на її шляху з’явилась та сама сива пані.

– На жаль, вам доведеться піти, – сказала вона, – ніхто вас не прийме. Завітайте іншим разом.

– Перепрошую, у вас проблеми? – обережно спитала Рей.

– Проблеми клану Тенґу не стосуються псів Альянсу, – з викликом кинула її служниця.

– Оце ви даремно, бабцю, – очі Хаґане спалахнули.

У здоровому глузді ніхто і ніколи б не назвав когось із служителів Альянсу псом. Рей тупнула ногою. Крижана глиба охопила усе тіло старої тенґу, та навіть пискнути не встигла. Лише біснувато витріщалась та намагалась закричати, але все її тіло заклякло.

– Відтанеш навесні, – кинула їй Рей, – не заперечуєте, якщо я пройдусь?

Вона побігла коридором на звук бійки. Лязгання металу доносилось з центрального саду. І саме там було найбільше всього народу. Рей, як могла, пересилила свою цікавість. Вона не хотіла наражати на небезпеку Олександра, що чекав її у машині. Вона вже майже повернулась назад і попрямувала геть, подалі від натовпу тенґу, як хтось пролетів повз неї скрізь паперові стіни традиційного маєтку. Рей завмерла. У діру в стіні заглядало більш десятка тенґу. Служниць, покоївок, охоронців. Але на Рей вони чомусь не дивились. Вони дивились на тих, хто учинив бійку. Ханйо обернулась. На обломках стіни лежав молодий тенґу. Велетенські чорні крила, придушені до землі ногами іншого тенґу, старшого. У блакитних очах палав гнів та безсилля. Молодий тенґу був поранений, у нього було побите все обличчя. Але навіть за подряпинами та синцями Рей впізнала його. І у цей момент старий Сайба відчув на собі чужий погляд і обернувся.

– Ти… – прошепотів він, наче зачарований.

У Хаґане Рей була одна секунда. Одна секунда, щоб пояснити, що вона тут як представник Альянсу ремісників, що вона прийшла з дружнім візитом, лише поговорити, лише бесіда у ході розслідування. Це б позбавило і Альянс, і Гільдію ювелірів, і тринадцяту опергрупу від будь-яких проблем. В неї була лише секунда, щоб виконати цей простий алгоритм, вчинити правильно, як ювелір.

– Крижана пустеля! – гаркнула Рей, вдаривши каблуком по землі.