Межа

Травень

Пилипець, Україна

Україна видалася надзвичайно мальовничою. Рей, Йору, Сем та Бріджит, навіть Єва із захопленням дивилися на пейзажі, що розкинулися за вікном готелю у якому вони зупинилися. Барвистий ліс, свіже повітря, аромат хвої та соковитої зелені. Люди тут були привітні та наче зачаровані, спокійні, приємні у спілкуванні. Рей, яка мала українське коріння, українською спілкувалась вільно, хоч і з доволі кумедним акцентом. Олександр виступав перекладачем для всіх інших.

У готелі компанія мала перепочити до вечора. Зняли лише дві кімнати. В одну заселилися дівчата, в іншу – хлопці. Бріджит одразу ж завалилась на ліжко, Рей вийшла на балкон та сіла у плетене крісло. Пейзаж був дійсно вражаючим. Тут можна було побачити густий ліс, мальовничу галявину перед ним. Було чутно і спів пташок, і віддалено чувся дзвін джерела. Рей глибоко вдихнула, насолоджуючись гірським ароматом. Вона так давно не була тут. Від ностальгії її відволікла Єва, яка опустилася у крісло напроти.

– Хаґане, я хотіла з вами поговорити, – сказала вона.

– Ну, давай поговоримо, – приязно відповіла Рей, – про що?

– Олександр Жар, – почала Єва, – він взагалі не розуміє, що відбувається?

– Думаю, він розуміє, – Рей зітхнула, – але ще не до кінця зміг це прийняти. Якби у нас було трохи більше часу, можливо, було б легше…

– Його потрібно захищати, – сказала Єва серйозно, – він ніколи не жив на Межі, так як ви чи я, він неготовий до того, що трапиться.

– А ти готова?

– Так, – кивнула дівчина, – я з дитинства знала, що рано чи пізно щось трапиться. Адже, погодьтесь, двоє ханйо народжені в один час – це аномально. Наше життя не могло припасти на епоху, у якій нічого не трапиться.

– А ти цікава, – Рей ледь помітно посміхнулась, – тобто, ти готувалась до чогось схожого?

– Ні, звичайно ж ні, – похитала головою Єва, – до такого не можна бути готовим. Просто, неможливо сподіватися на звичайне, спокійне життя, коли твій батько Фенікс.

– Але, ти не жила з батьком, так?

– Я жила з мамою. Батько навідувався раз на півроку і це якщо пощастить, – зізналась дівчина, – проте, я знала все про Межу, про особливості життя на тіньовій стороні. Якщо б мене запитали, яка різниця між мною та Олександром Жаром, я б відповіла так: все своє життя до цього моменту він прожив як людина, а я – як ханйо.

– Он воно як, – Рей задумливо подивилась на крони лісових дерев, – завжди було цікаво, як то воно, жити як ханйо.

– У класичному розумінні – це жити на сонячній стороні світу, але бачити та взаємодіяти із тіньовою. У вас було не так?

– Перші роки мого життя – майже так і було, – зізналась Рей, – а от потім… щось пішло не так.

– Це ви про зраду клану Тенґу?

– Можливо… – неохоче відповіла Рей.

– І після цього ви все рівно довіряєте Кіріно Йору?

Рей різко підвела очі, їх погляди пересіклись. Єва запитувала серйозно. Вона не виглядала розбещеним дівчиськом. Поки вони їхали у автобусі, Рей краєм вуха слухала, як вона розмовляє із Бріджит, Семом, намагається завести діалог з Олександром. Це була не по роках розумна дівчина, яка дуже чітко відчувала чужі емоції, читала людей, наче відкриті книги і зараз вона намагалася прочитати Рей.

– Кіріно Йору залишився у пеклі аби дати мені та моєму кланові втекти, – промовила Рей, – він пожертвував своєю свободою заради нас. І у мене немає приводу йому не довіряти.

– Отже, він і є ваш вибір, – посміхнулась Єва.

– Що? – спантеличено перепитала Рей, – у якому сенсі?

– Він ваш обранець, – просто сказала Єва, – це означає, що Олександр вам не потрібен.

– Дітлахи, – прищурилась Рей, – сьогодні що, якісь магнітні бурі чи просто день дивних запитань?

– Звичайне запитання, – знизала плечами Єва, – просто, здається, я закохалась.

Вона сказала це так просто і майже без емоцій, що Рей аж забула, що хотіла сказати далі.

– Ви знайомі менше доби, – вигукнула вона.

– Ну то й що? Деякі люди закохуються, навіть не бачивши один одного, – сказала Єва, – а Олександр Жар повністю мій типаж. Люди називають це коханням із першого погляду.

– Он воно як, – Рей на секунду заплющила очі, – тобто, ти впевнена, що це кохання.

– Звичайно, – кивнула Єва, – у книжках, серіалах та аніме це звичайно виглядає трохи по іншому. Проте, як інакше пояснити це почуття? Коли я побачила його, мені захотілось, щоб і він побачив мене. Звернув на мене свою увагу і дивився лише на мене. І коли я зрозуміла, що він зовсім не готовий до тієї битви, що на нас чекає, мені захотілося захищати його, адже я можу, мене тренували аби я могла постояти за себе і захистити когось. І мені не подобається, як він дивиться на іншу. Що це, якщо не закоханість?

– Ем… – протягнула Рей, – гадки не маю, мала. Проте маю запитання. Навіщо ти мені це розповідаєш?

– Я хочу, щоб ви пам’ятали про це, коли вам зізнаються у коханні, Хаґане.

– Оу… – Рей дивилась Єві в очі, та не відводила погляду.

– Що ж, – нарешті Єва підвелась, – візьму приклад із Бріджит та трохи подрімаю. Сьогодні буде дуже насичений вечір.

І вона пішла з балкону залишивши Рей один на один з думками.

***

Водоспад Шипіт, Україна

Водоспад насправді був величним. Навіть у сутінках він був надзвичайно гарним, наче дорогоцінне каміння виблискувало на його порогах. Рей із командою мовчки стояли та вичікували поряд, у лісі. Олександр нервував, він ходив зі сторони в сторону. Бріджит та Сем про щось перешіптувалися, Йору та Рей стояли мовчки, Єва уважно спостерігала за Олександром. Вони просто чекали той самий час. Раптом шепіт водоспаду затих, зник будь-який звук, навіть вітер, що ледь чутно вальсував серед гілок, затих. На очах у команди з’явилась жінка, наче зіткалась із повітря. Їй було десь біля тридцяти років, темне довге волосся, зелені, майже смарагдові очі, одягнена у діловий костюм-трійку та на підборах, наче не у лісі знаходилась. Вона окинула поглядом компанію і обрала Рей для звернення.

– Вітаю вас на території Українського пантеону, Крижана дияволиця та її команда, – сказала вона, – мене звати Олена, я буду вашим провідником сьогодні.

– Вітаю, – відповіла Рей, відчуваючи себе відповідальною за інших, – я так розумію, наш стратег вже навідався до вас.

– Так, Бастія Келлер вже чекає на нас по той бік Межі, – сказала Олена, – можемо рушити прямо зараз, якщо немає ніяких запитань.

– Перепрошую, – підняв руку Олександр, – Український пантеон… це зрозуміло. А ви, власне, хто?

– О, дякую за запитання, – посміхнулась жінка, – Солоха.

– Що? Не зрозумів…

– Солоха, – у руці Олени матеріалізувалась здоровенна мітла, – як в казках.

– Але… ви не схожі на Солоху, – невпевнено сказав Сем.

– Скількох ви взагалі бачили, якщо вирішили, що я не схожа?

– Так, годі, – підняла руки Рей, – у нас обмаль часу. Ходімо, так? Всі готові?

Олена замахнулась мітлою по повітрю. Наче лезом простір було розрізано на дві частини. Виглядало як дивовижний портал не з нашого всесвіту. А за ним було зоряне небо і стежка, вимощена мерехтливими уламками якоїсь матерії.

– Йдете чітко за мною по стежці. Ні кроку вправо, ні кроку вліво, – наказала Олена.

Рей увійшла першою, за нею Бріджит, Єва, Олександр та Сем, замикаючим був Йору. Пройшло близько десяти хвилин, коли зоряне небо потьмяніло, мерехтлива стежка перетворилась на звичайну землю. Олександр оглядівся і не одразу зрозумів що відбулось. Вони все ще були поряд із водоспадом Шипіт, це все ще був ліс. Але тепер тут з’явилася велика галявина, на якій розміщалися десятки наметів, горіли десятки вогнів, ходили люди, кобольди, гірські тролі, вервольфи. Тут були і тенґу, і окамі, була ціла група жінок, схожих на Олену, молодих, вродливих та з мітлами. Бастія вибіг їм на зустріч.

– Рей! – він був щиро радий її бачити, – це все, що я зміг зробити!

– Скільки тут всіх? – у Рей просто розбігалися очі.

– Трохи більше п’яти тисяч, – відповів Келлер, – я зумів вмовити приєднатися до нас деякі пантеони лише частково. Тут український, трохи грецького та італійського, німецький, китайський.

– А Нішида?

– Вона також тут. Їй вдалося.

– Це чудово, – полегшено зітхнула Рей.

– Якщо з силами Альянсу, то нас десь близько десяти тисяч.

– Супер, це ж навіть більше ніж в Оні, – долучився до розмови Сем.

– Ні, – похитав головою Бастія, – не все так просто. Розвідка доповіла, що на сьогоднішній день армія Оні налічує близько двадцяти тисяч воїнів.

– Тоді це самогубство, – сказала Бріджит майже пошепки.

– Вибір не багатий, – хмикнув Сем, – або ми всі помремо і Оні захопить світ, або ми всі втечемо і Оні захопить світ.

– Має бути третій варіант! – Рей прикусила нижню губу.

– Він є, – позаду Бастії з’явилась Норіко Нішида, – тринадцяте відділення має знову зробите неможливе.

– Шеф, – Рей була рада її бачити, – як вам вдалося вмовити цих старперів?

– Я б на вашому місці обирав слова, Хаґане, – разом із Нішидою стояв Ліам Келлер.

– О, пане Келлер, – очі дівчини забігали у пошуках підтримки, – як здоров’ячко?

– Старійшино Келлер, – Бастія кивнув йому, – чому ви тут? Я гадав, ви маєте лишатися у головному штабі.

– Сьогодні вперше за декілька десятків років зберуться всі диво-птахи та демонічні змії. Не кожен лідер Альянсу може похвалитися тим, що бачив це не власні очі. До того ж, саме я маю принести свої вибачення Жар-Птиці та Олександру Жару, – старійшина зупинив свій погляд на хлопцеві, – юний Жар, не ховайся за спинами тенґу та кіцуне, вийди до мене.

– Я, власне, ханйо від крові кіцуне, але і так згодиться, – майже пошепки додала Рей та відступила в сторону, щоб старійшина міг роздивитися Олександра.

– Приймаючи рішення, я керувався тим, що на Альянсі лежить велика місія – захищати людство. Я не стану брехати тобі, хлопче. Коли у мене стояв вибір між людством та життям одного хлопчака́ – я обрав людство. І мало хто б мене засудив за це. Але я не врахував дещо. Твоя загибель призвела б до кінця світу набагато швидше, ніж вірус, який породила скверна. Адже смерть Олександра Жара означала б знищення всього Альянсу ремісників однією неконтрольованою, але до чорта сильною ханйо, – старійшина виразно подивився на Рей, – все ж таки, я хочу принести свої вибачення та вибачення всього Альянсу за те, що ми обрали найпростіший варіант порятунку людства, що включав в себе експерименти над тобою та Євою Хан. Якби ми одразу дослухались до кіотського відділення, цього всього можна було б уникнути.

Олександр мовчав, а Ліам Келлер не став чекати від нього якихось слів. Він просто ще раз кивнув Бастії та Рей, щось сказав пошепки Нішиді та пішов геть. Рей проводила його поглядом.

– Він щойно визнав тебе потенційною загрозою та мало не найсильнішим ювеліром Альянсу, – шепнула їй на вухо Бріджит.

– Дурня якась, – відмахнулась Рей, – ми всі знаємо, що в Альянсу є такі ювеліри, поряд із якими я просто кошеня.

– Так, – Нішида підняла руку, звертаючи на себе увагу, – Творці Межі мають з’явитися з хвилини на хвилину, ходімо. Після ради Творців, Рей, Бастія та ти, Кіріно Йору, маєте з’явитися у центральний намет полководців. Ми маємо обговорити наші плани. Нам не можна програвати у цій війні.

Вогнище у центрі галявини палало, язики вогню намагалися облизати небо, тріщали гілки, летіли іскри. До вогнища підтягувалися усі глави пантеонів та їх радники, усі командири бойових загонів, лідери кожного відділення Альянсу. Із старійшин Альянсу тут були присутні лише Ліам Келлер та Суо Тецуо, який дуже невдоволено зиркав на Рей. Усі чекали.

В один момент іскри від костру завмерли у повітрі. Першим з’явився Фенікс. Вогонь, немов оживши, приймав форму. Над багаттям розкрилися велетенські полум’яні крила. Першим з’явився Фенікс, у своїй первородній формі велетенського вогняного птаха із трьома довжелезними хвостами. Він був настільки яскравим, що усі мали прижмурити очі. Він вийшов на галявину та у той же момент прийняв свою людську подобу, Наере. Вслід за ним із іскор зіткалась друга птаха. Витонченіша, жіночна, з довгою тонкою шиєю, червоним вінцем із червоних ягід. Її крила та хвіст були наче мантія, що облягає тіло та волочиться наче шлейф за нею. Жар-Птиця ступила на галявину та також прийняла свою людську подобу. Це була статна жінка з яскравим, майже червоним волоссям, у якому переливалися іскри. Її крила та хвіст дійсно прийняли вигляд довжелезної полум’яної сукні із накидкою, у волоссі та на шиї миготіли прикраси із червоного намиста. Вона стала поряд із Феніксом, погляд її бігав по натовпу, хоча на обличчі майже не було ніяких емоцій.

Наступною прибула Перуниця. Божественна біла птаха. Вона вийшла із спалаху блискавки та прийняла людську форму, русокоса дівиця у білій сукні. Гром–Птах та Ятаґарасу з’явилися одночасно. Гром–Птах був схожий на велетенського орла з двома парами крил та з масивними м’язистими лапами. У нього був міцний дзьоб, велетенські пазурі, яскраве синє оперення, від нього, наче від грозової хмари відлітали спалахи білих блискавок. Ятаґарасу був вороном. Його зовнішній вигляд значно програвав іншим птахам, але все лише до того моменту, коли він прийняв вигляд людини. Гром–Птах був майже велетнем, широкоплечим, з видатними м’язами, густою бородою, волоссям, сплетеним у коси. У свою чергу Ятаґарасу був струнким та високим, із довгим темним волоссям, з витонченими рисами обличчя, наче аристократ. А погляд його карих очей пронизував до кісток, наче він бачив усе єство людини чи будь-кого живого взагалі. Він жахав своїм виглядом. Хоч він і був білим наче сніг, його дзьоб виглядав як паща алігатора, із сотнями зазубрин та тріщин, було видно, що він не раз побував в бою. Його поява супроводжувалась завиванням вітру, землетрусом та щирим переляком майже усіх присутніх. Та неочікувано для всіх, у людській подобі, велетенський, здавалося б, непереможний та найсильніший птах виявився древнім старцем. Не зважаючи на сивину та сітку тонких зморшок на обличчі, він тримався прямо та гідно, аби ні в кого не виникало хоча б трохи сумнівів щодо його сили.

Останньою з’явилася Маюра. Яскравий павич, що мала велетенський різнокольоровий хвіст, у якому перепліталися і золото, і срібло, фіолетові, зелені, сині, жовті та білі пір’їни. Як і у Жар-Птиці у неї був вінець. У людській подобі то була чорноволоса жінка, у яскравому вбранні, посмішка якої просто вражала. Вона викликала симпатію до себе лише подивившись на натовп. Вона підійшла до інших птахів та стала поряд із Ятаґарасу.

Настала черга змій. Вони всі з’явилися одразу. Перед багаттям просто розійшлась земля, наче двері у супермаркеті. І вони вийшли всі одразу ж у людській подобі. Йормунґанд був у центрі, Йору одразу ж його впізнав. По праву руку від нього йшов Левіафан, чоловік із срібним, як і у Рей, волоссям, довгим до поясу, у обладунках із білої луски. По ліву сторону – Уроборос, він виглядав старшим за всіх, обличчя його було вкрите білими шрамами. Далі йшли Апофіс та Гарафена. Усі виглядали владно та небезпечно. Усі вони були в обладунках та зі зброєю. Усі, окрім Левіафану та Гарафени, були чорноволосими. Гарафена мала мідні довгі косі, підняті у високу зачіску. Змії вишикувались у ряд навпроти диво-птахі. Прорізь у землі зникла. Вони зробили крок на зустріч та вклонилися, віддаючи шану один одному.

Усі затамували подих. Адже це була історична подія. Творці зібралися вперше з часів Другої Світової Війни. Ритуал привітання було дотримано. Далі птахи та змії обернулися до двох старійшин Альянсу, що вийшли до них. Вони обмінялися поклонами. Першим заговорив Йормунґанд.

– Отже, – сказав він серйозно, – малому тенґу все ж таки вдалося до вас достукатися.

– Ні, – чесно відповів Келлер, – але він знайшов того, хто зміг пояснити правильність цих дій.

– Не має значення, – відмахнувся Йормунґанд, – демонічні змії та диво-птахи тут, разом із вами. І це вже не аби яке досягнення.

– Та перш ніж ми почнемо, – заговорила Жар-Птиця, – я б хотіла почути, яке виправдання у старійшин Альянсу, за наказом яких катували невинне дитя?! Врахуйте, що в залежності від вашої відповіді, я вирішуватиму, стати на ваш бік чи перетворитися на вашого ворога.

Вперед вийшов Ліам Келлер.

– Леді Жара, – вклонився він шанобливо, – мене звати Ліам Келлер. Я не стану прикрашати свої вибачення улесливими словами. Я скажу вам те ж саме, що сказав і вашому сину. Якби мені ще раз довелося обирати чим пожертвувати, життям однієї дитини або ж мільйонами людських життів по всьому світу, я не вагаючись знову обрав би одне життя. І я гадаю, якби справа не стосувалася особисто вашої дитини, ви б вчинили так само, як і я. Єдине, за що я маю вибачитися, так це за поспіх у своєму рішенні. Але завдяки тенґу Кіріно Йору, ханйо Хаґане Рей та Нішиді Норіко, ми тепер тут і ми можемо врятувати світ. А можемо всі переваритися і повбивати одне одного. Тоді це коло зла ніколи не буде розірване.

– Жара, – звернувся до Жар-Птиці Левіафан, – він має рацію. Творці Межі мають бути неупереджені. Ми маємо ставити інтереси світу вище за все інше. Кожен з нас вчинив би так само, як і старійшина Келлер.

– Тихше, Левіафане, – промовив Фенікс, – легко говорити, коли на жертвенному вівтарі не твоя дитина.

– А вам би взагалі мовчати, величний полум’яний птах, – промовив Ятаґарасу, – ханйо від крові Творців Межі – це табу! І ти, Феніксе, і Жар-Птиця, ви порушили наш закон. Один із трьох фундаментальних законів Творців. Те, що ваших дітей лишили живими – це великий подарунок долі.

– Ятаґарасу, – Гарафена звернулась до нього, – ми усі не безгрішні. Ханйо від крові Творців вершили історію, змінювали плин часу, вони створювали людство таким, яким воно є зараз.

– І розв’язували війни, і провокували чуму… – продовжив замість неї Йормунґанд, – так, так. Усі ми косячили, брати та сестри. Саме через ці косяки, це третє фундаментальне правило і з’явилося.

– Але Жара та Фенікс просто перевершили всі очікування, – похитала головою Маюра, два ханйо від крові творців в одній епосі. Просто аплодисменти.

– Заціпся, Маюра, – прошипіла Жар-Птиця.

– Заспокойтесь, – гаркнув мовчазний до цього Гром-Птах, – ви Творці Межі, а не сварливі баби! Яка вже різниця?! Діти живі та здорові, вони живуть своє життя. Гідно живуть, ще ніхто з них не зганьбив імені своїх батьків. І ми маємо піклуватися про те аби це й залишалося так надалі. Та зараз ми взагалі не про те говоримо! Невже в нас немає більше нагальних справ?! Ви дійсно вважаєте, що це доцільно зараз, сваритися через те, що вже не можна виправити?! Чи можливо, спробуємо змінити те, що ще піддається змінам?!

Птахи та змії затихли. На галявині мовчали всі, лише потріскували поліна у багатті. Рей та Йору переглянулися. Всі чекали.

– Добре, – видихнула Жар-Птиця, – ми рятуватимемо цей світ разом.