Межа

Кіото

Розділ 1

Дівчина із нагінатою

Серпень

Кіото, район Накаґьо.

День, коли він мало не помер, був спекотним. Незважаючи на те, що літо майже скінчилося, повітря було гарячим та сухим. Розпечений асфальт повільно остигав. Фестиваль Даймондзі вже розпочався. На п’яти північних кіотських вершинах, що були обрані для запалювання багать, вже горіли три ієрогліфи та два зображення. Фестиваль ще мав іншу назву – Гозан-но Окурібі, що дослівно означало «Вітальне полум’я для тих хто пішов на П’яти горах». Інакше кажучи, свято вшанування мертвих. Історія фестивалю – таємниця. Та вірогідніше за все, він настільки древній, що вже майже ніхто й не може згадати історію його виникнення.

Відомо, що є декілька кіотських сімей, на яких покладено обов’язок підтримувати цю традицію та щороку запалювати костри. Найкраще полум’я багать видно з району Накаґьо. У день фестивалю Даймондзі усі ресторани, особливо ті, що мають зали на верхніх поверхах, зайняті. Деякі ресторації бронюють столики за рік, і навіть за два. Тобто ви розумієте? Рядовому туристу навряд пощастить опинитися за одним із столиків. Але, навіть деякі місцеві ентузіасти не здаються. І забираються у гори! Це, звичайно, не найкраща ідея. Але якщо хочеш хоч щось побачити – не найгірша.

– Не відстаємо! Рухаємось обережно! – провідник із місцевих йшов попереду і вів за собою групу.

Туристична група складалася з п'ятнадцяти людей. Серед них японську знали лише екскурсовод та ледь помітний хлопчина, який тримався позаду. Екскурсія мала завершитися ще годину тому, але хтось запропонував доплатити комусь із місцевих провідників, щоб подивитися на фестивальне вогнище. І нічого дивного у цьому не було. О-Бон – це відголосок старояпонського свята початку осені, яке відмічалося в першу ніч повного місяця. Якщо вже ти поціновувач східної культури і опинився у Японії у дні проведення фестивалю Даймондзі, ти маєш його побачити.

Коли ти все своє життя проводиш у місті, ліс здаватиметься тобі хижим і таємничим. А ліс чужої країни, де ти навіть мови не знаєш – це взагалі пригода усього твого життя. Напевно так гадав чи не кожен із туристичної групи. Сонце вже давно сховалося за обрієм. Ліс остигав трошки швидше, ніж місто. Повітря тут було свіже та вологе. Темрява була наповнена звуками: хрустом маленьких гілочок під ногами, затихаючим стрекотом цикад, шелестом листя, ледь чутним подихом вітру. Віддалено вже було чутно ритм ритуальних барабанів, а за гілками дерев вже виднілися яскраві спалахи багаття. Але щось було не так.

Хлопчина, який плентався позаду групи, з обережністю озирався навкруги. Щось у цьому теплому світлі посеред ночі було дуже непривітним. І чим ближче вони підходили, тим більш хлопцеві ставало не по собі. Поміж ритму барабанів стало чутно й ритуальну пісню. Слова її було важко розібрати, але інтонація співу була якась недобра, ворожа. Від голосів аж мороз по шкірі. І від цього неприємного відчуття було ніяк не здихатися. Коли до запланованої місцини лишалось йти хвилин 10, хлопець, обігнавши інших, обережно смикнув екскурсовода за рукав футболки.

– Я перепрошую, пане Маеда, – пошепки промовив він, – а хіба зараз у Кіото під час ритуалу співають?

– Про що ти, хлопче? – м’яко посміхнувся екскурсовод, – звичайно ж ні. Під час запалювання вогнища ніхто не співає.

– Але ж зараз… – хлопець запнувся.

– Що? – пан Маеда дивився на нього нерозуміючими очима.

Хлопець зрозумів – Маеда не чує. Ніхто із присутніх тут цієї жахливої пісні не чує. А це означає лише одне – співають на Межі. І нічого хорошого цей спів групі туристів не несе. Юнак відчув, що має щось зробити. Але що? І як? Він тут єдиний, хто зрозумів, що їх ведуть до пастки. Вже занадто люб’язно місцевий вирішив їм допомогти знайти дорогу через ліс, та ще й від грошей відмовився. «Я був настільки захоплений Кіото, що одразу і не збагнув… а зараз вже запізно! Мене ніхто не послухає! Втекти! Я маю тікати! Покликати на допомогу! Точно! Але кого я покличу у цій ситуації? Який же я ідіот…» – картав себе хлопець. «Ні! Я маю щось зробити!»

– Стійте! – вигукнув він, але ніхто не відреагував.

Хлопець хотів було крикнути голосніше, але запнувся. Ніхто не реагував не тому, що його не почули. Всі просто завмерли. Вони не рухались. Ні екскурсовод, ні молода парочка, що трималась усю подорож за руки, ні літнє подружжя, що весь шлях щось фотографували на старенький фотоапарат. Всі стояли, наче нефритові статуї при храмі. Обернувся лише місцевий. Очі його виблискували у пітьмі яскраво жовтими вогнями.

– А все так добре починалося… – зітхнувши, проговорив чоловік, – от і скажи мені, хлопче, чому так важно було просто піти дивитися на вогники?

Чоловік пішов на зустріч хлопцю і той із жахом усвідомив, що не може поворухнутися. Чим ближче той підходив, тим краще юнак міг розгледіти вертикальні зіниці у яскраво жовтих очах, хижу посмішку. Волосся чоловіка раптово подовшало, на обличчі з’явилась шерсть, а на голові – невеличкі гоструваті вуха.

– Бакенеко… – прошепотів хлопець.

– А ти хто? – чоловік, наблизившись майже впритул, понюхав хлопця, – пахнеш особливо, таких тут ще не було.

– З яких пір бакенеко виходить у місто? – намагаючись оволодіти тремтячим голосом, спитав юнак.

– З тих самих, як люди перестали подорожувати нашими лісами, – хижо облизнувся демон, – а нам також потрібно щось їсти. До того ж, ти лише подивись, як я вдало прогулявся! Ціла купка ласих шматочків… і ти. Десерт.

Бакенеко. Демонічний кіт-перевертень японського міфологічного пантеону. Кіт може стати бакенеко лише за особливих умов. Перша з умов – кота потрібно годувати 13 років на одному і тому ж самому місці. Друга – кіт має важити 3,75 кілограми. Третя – у кота має бути дуже довгий хвіст. Колись у Японії продаж та купівля котів була незаконною, тому багато цих тварин безпритульно тинялись містами, тікали у ліси, вчилися виживати. Але хтось же годував деяких… 13 років поспіль, на одному й тому ж місці.

– То… – хлопець намагався потягнути час, сам не розуміючи навіщо, – виходить, під час Даймондзі у бакенеко також святкова вечеря?

– Так, хлопче, ти правий, – кивнув перевертень, – зазвичай, наші жертви нічого не відчувають. Йдуть собі на бій барабанів, наче у вісні. Так і помирають, не отямившись. Чи це не благодійність?

– Жерти людей? Така собі благодійність.

– Ну, вибачай, – знизав плечами перевертень, – тебе мені все одно шкода. Майже ніхто не в змозі почути нашу пісню. А ти взяв і почув. Прокинувся. І от навіщо? Тепер, все відчуєш, все побачиш. А воно тобі потрібно? Ні, хлопче, можеш мені повірити на слово. Тож не чини опір, дай мені тебе приспати.

Перевертень простягнув руку до хлопця.

– Так… зачекай! – той намагався відсахнутися, але ворушитись було нереально, – бакенеко… не завжди ж були бакенеко! Ви ж просто коти! Можливо, якщо ти зазирнеш глибоко у своє серце…

«І що я верзу?! Я тут і помру? Тут усі ці люди помруть!»

– Так, так, – кивнув чоловік, – заспокойся, малий, я навіть зараз відчуваю, як у твоїх грудях калатає серце. Я краще туди зазирну.

«Ні… він мене зараз вб’є? Рятуйте… Хто-небудь!»

Рука с довгими заокругленими пазурами простягнулась до обличчя хлопця. Він затамував подих та заплющив очі. В ту ж мить одночасно він почув три звуки: щось металеве розсікло повітря, вереск перевертня і чиєсь презирливе цокання. Обличчя опекло чимось гарячим. Юнак розплющив очі. Монстр відскочив від нього, лівою рукою він притискав до тулуба те, що лишилося від правої, шкірив гострі ікла, стогнав та шипів прокляття. Рука перевертня лежала під ногами хлопця, сам він був забризканий кров’ю. Між ним та монстром стояла дівчина. Однією рукою вона тримала зброю, що за формою нагадувала довге, розширене на кінці лезо меча, насаджене на ще довше ратище. Незнайомка замахнулась ним з такою легкістю, наче танцівниця шовковою стрічкою.

– То що ти там казав про благодійність? – голос дівчини лунав дзвінко та зухвало, – іди-но до мене благодійник. Зараз я покажу тобі милосердя.

– Це бакенеко! – викрикнув хлопець, відчувши що монстр більше не утримує його, – потрібно срібло!

– Що? – дівчина обернулась до нього і юнак відсахнувся. У неї були такі ж сяючі очі, як і у монстра, – не знаю, що за коміксів ти начитався, малий, але срібло тут до самої дупи. Та й взагалі, це не бакенеко. Це некомата!

– Що? – хлопець ще раз уважніше подивився на перевертня, – два хвости… у бакенеко лише один…

Дівчина тим часом вже не слухала. Вона нападала. І замахи її були настільки грізними, що лезо наґінати зносило навіть ті кілки, до яких ледь торкалось. Монстр відскакував все далі і далі, вів її за собою. Наче тягнув час, очікуючи на підмогу. Так і сталося. Через гілки до дівчини вилетіло ще два монстри. Такі ж самі, але тепер це точно були бакенеко, однохвості. Вони нападали рішуче, прикриваючи свого лідера. Один з однохвостих стрибнув на дівчину і повалив її на землю. Лише ратище наґінати не дозволяло щелепам йокая зімкнутися на горлі незнайомки. Один чіткий удар ногою, кіт відскочив і не встигнувши навіть оговтатись, отримав лезом під ребра. Другий зашипів і кинувся на дівчину з випущеними пазурами. Він виявився швидшим та спритнішим за першого, тож йому навіть вдалося дотягнутися до плеча дівчини та подряпати. Наступний удар пройшов повз. Одна помилка і лезо полоснуло кота по обличчю. Коли обидва бакенеко лежали під ногами воїтельки, вона смикнулась було туди, де до цього стояв некомата. Але його вже не було. Стихла і жахлива пісня, і бій барабанів. Зникло і оціпеніння, що сковувало туристів. Усі вони попадали на землю, наче занурились у глибокий сон. Лише світловолосий юнак стояв і ошелешено дивився на два мертвих тіла.

Зараз, коли все затихло і небезпеки більше не відчувалось, юнак міг розгледіти свою рятівницю. Вона було середнього зросту, струнка. В одиноких спалахах можна було розгледіти сильні руки, напружені м’язи. У неї були довгі коси кольору срібла, заплетені в тугу косу. Коли вона підійшла ближче, хлопець про себе відмітив, що вона має дуже витончені та жіночні риси обличчя, довгі вії, пишні губи. І судячи із розрізу очей, вона була азіаткою лише на половину. Незнайомка наблизилась до юнака та безцеремонно торкнулась долонею його щоки.

– Ти диви, – пробурмотіла вона, – живий, здоровий. І при тямі. Дивно.

– Послухайте, я… ви мене… ви нас усіх… – запинаючись почав хлопець, – я ж шукав! Я тут…

– Так, стоп, – перебила його дівчина, – видихни! Коли прибуде група єгерів для зачистки периметру, вони проведуть із тобою невеличку співбесіду. А потім ти все забудеш. Так що, прибережи ці емоційні розповіді для них, добре?

– Та ні, зачекайте, – хлопець вчепився у зап’ястя дівчини, – я ж тут не просто так опинився! Я шукав вас!

– Це навряд, хлопче, – погляд дівчини був холодним та непривітним, – а тепер відпусти мою руку, поки не відрубала.

Лезо наґінати вороже блиснуло у місячному сяйві. Хлопцеві довелось поступитися.

– Будь ласка, дайте хоч хвилину! Я покажу! – він кинувся до свого рюкзака, діставши звідти білий конверт.

Але коли обернувся, дівчини вже не було. Натомість позаду почулися голоси декількох чоловіків та замиготіли ліхтарі. Хлопець покірно очікував прибуття єгерів. На конверті було коротко написано «Групі №13 Альянсу ремісників. Рекомендаційний лист».