Межа

Грудень

Кіото, район Укьо

На Різдво у штабі завжди було тихо. А після того, як до Токійського штабу забрали Олександра, стало ще тихіше. Юнлань сама з собою бісилась через те, що у неї забрали можливість першій дослідити кров ханйо від крові диво-птаха, хоча, вона все ще вірила у обіцянку Олександра допустити її до досліджень першу. Бріджит та Сем періодично на кухні зітхали між собою, хлопця їм бракувало. Брідж частенько згадувала, як він смішно сприймав її кулінарні здібності. Дівчина не те щоб не вміла готувати, але усі її страви зазвичай зводились до яєшні зі смаженими ковбасками чи сирних тостів.

Коли тільки було заявлено, що Олександра Жара переводять, дибки встав весь відділ №13. Проти були усі і, зізнатися чесно, мало не дійшло до бійки. Тринадцяті були готові захищати свого нового товариша. Але у той момент, коли бійка вже майже почалась, з’явився Бастія і зупинив це неподобство так, як він робив завжди: крижаним тоном нагадав, що накази зверху не обговорюються. Тож, бійку було відкладено і розпочато підготовку до прощальної вечірки для хлопця.

Рей на вечірку не з’явилась, що дуже засмутило Олександра. І щоб хоч якось розвіяти його, Сем не придумав нічого розумнішого, ніж додати у його колу трохи віскі. Незвиклого до алкоголю хлопця швидко розвезло, Олександр одразу ж повеселішав, а Сем отримав підсрачника від Бастії і запотиличника від Юнлань. Хоча, завдяки цьому, уся тринадцята група почула те, що не мала чути.

– Сприймає мене як дитину! – бубонів хлопець, – а самій-то скільки років?

– Емм… хлопче, їй 25, взагалі-то, – сказав Бастія.

– І щооо? – протягнув Олександр, – це взагалі не аргумент! У цьому віці що, не можна покохати?

– Що?! – в один голос вигукнули всі, навіть Нішида поперхнулась своїм вином.

– М… я… н-не дитина! – Олександр гикнув, окинув всіх своїм найепічнішим поглядом. Та відключився.

У кімнаті повисла напружена тиша. Усі мовчки переглядалися, доки першим не заговорив Бастія.

– Ми нічого не чули, – тихо промовив він.

– Нічого! – підтримав Сем.

– Нічогісінько, – кивнула Юнлань.

На ранок Олександр ледь оговтався, склав речі та поїхав разом із Хару та Міямурою. Хаґане Рей так і не з’явилася. І до кінця листопада у штаб вона приходила лише для того, щоб здати звіт з патрулювання. Це не могло не хвилювати інших. Рей наче відкотилась у часі на той період, коли ще не знала Жара. Цю її поведінку пам’ятали всі. Так вона поводила себе ще тоді, коли тільки-но перевелась до тринадцятих. Вона не з ким не спілкувалась окрім Бастії, з яким була знайома ще з часів Лондонського інциденту. На питання відповідала односкладно чи взагалі кивками. Потім вона почала спілкуватися з Хару, але інших все ще не сприймала. Могла бути грубою чи уїдливою, а іноді була занадто прямолінійною. Але зараз вона майже ні з ким не розмовляла. Коли до неї звертались – відповідала, але так, наче подумки була десь не тут. І вона зовсім не виглядала засмученою. Скоріш, задумливою. Наче вона складала якийсь складний пазл у себе у голові.

І от напередодні Різдва до штабу тринадцятих завітав кур’єр із токійського відділення. Рей у той час спокійно пила каву на кухні з Юнлань. Та щойно завершила зашивати поріз на її руці, що залишив якийсь дикий цутігумо, коли вона патрулювала вулиці. Коли робота кур’єра була завершена і секретарка проводила його до виходу, у холі їх наздогнала Бріджит із невеличкою коробочкою у блискучій обгортці.

– Стривай, Наокі! – вона вхопила його за плече, – можеш дещо передати Олександру? Від нього ніяких вістей, а я не хочу, щоб він думав, що ми про нього забули! Тому я підготувала до нього подарунок на Різдво!

Кур’єр декілька хвилин дивився на нею очима, повними нерозуміння. А потім, наче щось згадав, відвів погляд у бік.

– Я перепрошую, пані Вульф, але це неможливо.

– Що? Чому? – вигукнула Брідж.

– Ну… – кур’єр зам'явся.

– Так, мені теж цікаво, чому? – поряд стояла Рей, котра наче ожила.

– Хаґане-сама… я… я не можу сказати! Ця інформація конфіденційна!

– Відповідай! – Хаґане безцеремонно піднесла випущені пазурі до горла кур’єра.

– Мене звільнять!

– Чи вб’ють, – прошипіла дівчина.

– Якби ти був розумніше, – уїдливо додала Брідж, – мовчки взяв пакунка та викинув би десь по дорозі. Ми б дізнались у будь-якому випадку, але хоч час потягнув!

– Я рахую до ста, – пазурі Рей торкнулися шкіри чоловіка, – дев’яносто дев’ять вже було!

– Його перевезли! Три дні тому! Ханйо від крові диво-птаха більше немає у Токіо! – майже викрикнув Наокі.

– Куди?!

– Я не знаю! Присягаюся, я не знаю!

На крики збіглися усі, хто був в штабі. Сем і Юнлань, навіть Бастія, декілька рядових єгерів, секретарка.

– Хаґане! – з другого поверху почувся голос Нішиди, – зайди до мене! НЕГАЙНО!

– Щасливчик, – вдарила кур’єра в плече Бріджит, – можеш повертатися до Токіо. Думаю, вона тебе наздожене.

Рей піднялась до кабінету Нішиди. Німе питання застигло у її очах.

– Наокі завжди трохи підтуплював, – похитала головою Нішида.

– Що це все означає?! – Рей оживилась.

– Виглядаєш жваво, набагато краще, ніж увесь цей час, що ти ходила наче тінь. Мені подобається.

– Шеф, що відбувається? – з напором запитала Рей.

– Хаґане, хлопець від самого початку не мав потрапити до Кіото. Але то було особисте прохання самої Жар-Птиці. Старійшини не могли їй відмовити, але уклали угоду так, що при найменшій загрозі для хлопця, його переведуть.

– Куди?!

– Це вирішуватимуть самі старійшини.

– Отже, ви не знаєте де він?

– Ні. Нажаль, я знаю лише те, що ця політика мені не подобається. Хлопець важливий. Він має силу, яка може допомогти у боротьбі зі скверною. Але, він не вміє нею користуватися. Можливо, вони планують навчати його у якомусь із кадетських таборів.

– Ви знали із самого початку?! Але не сказали мені?! Він мій учень! Це офіційно!

– Хаґане, я також підконтрольна людина! В мене є начальство і воно віддає мені накази!

– Чому тоді зараз?

– А я тобі нічого і не розповідала. Про все пробовкався кур’єр із Токіо.

– Я скористаюсь коридором.

– На цей раз, я не зможу тебе прикрити. Я маю піклуватися про тринадцяте відділення. А ти у ньому не одна.

– Я не підставлю їх під загрозу.

Тут потрібно трохи пояснити. Коридор – феномен, що був створений на Межі і якому немає пояснення. Якщо ти опиняєшся на Межі, то можеш дістатись будь-якого місця за лічені хвилини, варто відчинити правильний розлом. Коридор зазвичай з’єднував різні штаб-квартири Альянсу, а ще «місця сили» такі як святилища, храми, джерела. І якщо від Кіото до Токіо приблизно п’ять годин шляху, то через коридор можна потрапити за хвилини три. За три хвилини Токійське відділення атакує ханйо від крові верховного кіцуне.

***

Токійське відділення виглядало презентабельно, які-ніяк, а все ж таки головне відділення Японії. Це був багатоповерховий будинок зі скла, бетону та металу. Кожен кабінет був оснащений за останнім словом техніки, а техніка у лабораторіях навіть трохи випереджувала свій час. Усі штатські метушилися наче у мурашнику. Усі при формі, серйозні та зайняті своєю справою. Тремтів лише один кур’єр, який повернувся 10 хвилин тому коридором.

– Хей, Наокі! – одна із секретарок покликала чоловіка і той весь здригнувся, – ти чого? Погано себе почуваєш?

– Май, – тремтячим голосом промовив він, – ні, я в нормі, ось документи. Нішида-сама все підписала, все з печатками і… Май, ти сьогодні до котрої працюєш?

– Та я вже майже завершила, зараз буду збиратися. А що? – кокетливо відповіла секретарка.

– Просто… може йди додому прямо зараз?

– Ти чого, Наокі? Зараз віднесу звіти та збиратимусь.

– Давай я віднесу!

– Та що з тобою? – дівчина із подивом дивилась на колегу, – блідий зовсім. Захворів чи що? Тц… трясця! І як тут не захворіти? Кондиціонер зламався чи що? Звідки так холодом тягне?!

– Запізно… – приречено промовив Наокі, дивлячись собі під ноги, де на підлозі вже з’явився тонкий шар інію.

Двері, що вели з коридору вилетіли, наше корок із пляшки шампанського. А на порозі в усій своїй красі стояла Крижана дияволиця. Її білосніжний лисячий хвіст метався зі стороні в сторону, вуха нервово посмикувались, очі просто палали аметистовим полум’ям. Червоні татуювання на її обличчі наче змінились. Замість однієї тонкої смужки під очима їх було дві. Наґінату вона тримала в опущеній руці. Від неї віяло лютим холодом, під ногами розповзалась крига. Спантеличені штатські токійського відділення дивилися на неї перелякано, не знаючи яких вжити заходів. Адже з одного боку перед ними стояла одна з найсильніших ювелірів Альянсу. А з другого – вона вломилась у дружнє відділення зі зброєю і точно не для того, щоб поспілкуватися.

Лід сковував приміщення, Рей крокувала вперед, ігноруючи будь-які звернення до себе. Хтось кинувся кликати ювелірів, хтось намагався докричатися до лисиці. Піднявся крик, паніка. Першою, хто вилетів на Рей була Міямура Юме. Наче очікуючи саме цього шансу, дівчина скористалась своєю зброєю навіть не чекаючи пояснень. Але куля її пістолету врізалась у миттєво підняту крижану стіну, а сама Юме була окута кригою, наче у коконі. У цей момент з’явився і Хару.

– Рей! – закричав він на дівчину, – ти здуріла?!

Хаґане зупинилась та змірила хлопця поглядом.

– Де малий?! – прогарчала вона.

– Ти що влаштувала?! Рей, це майже зрада Альянсу! – не переставав кричати Хару, – ти не могла подзвонити?!

Навколо Рей крига почала тріскатися.

– Де. Малий?! – повторила вона своє запитання.

– Хаґане!!! – у коридорі з’явився Ісао Нобу, – в кабінет. Негайно!

Немов спрацював перемикач. Лід тріснув та розлетівся ледь помітними іскрами. Зникли усі лисячі «атрибути», татуювання. Крижаний кокон навколо Юме розсіявся і дівчина впала на підлогу. А Рей спокійно, наче нічого не сталось, закинула наґінату на плече та попрямувала за шефом першого відділення. Хару проводив її поглядом. Та перш ніж зникнути у кабінеті, Рей обернулась та через плече кинула:

– Наступного разу – подзвоню.

У кабінеті Ісао Нобу дивився на Рей тим поглядом, як завжди дивиться Нішида, тільки його погляд був набагато важчим, холоднішим, жорсткішим. Ісао Нобу і Рей Хаґане ніколи не могли знайти спільну мову. Шеф першого токійського був одним із тих, хто вимагав усунення Хаґане після Лондонського інциденту. І Рей це чудово знала.

– То що це за вистава, Хаґане? – запитав Ісао.

– Ви сказали, що хлопець переходить під вашу опіку.

– Це так. І що?

– Тоді чому він не тут?

– Тебе це не стосується!

– Він мій учень! Мені довірили його! Ще й як стосується!

– Ти більше не його майстер, Хаґане. Змирися із цим.

– Де Олександр Жар?! Куди ви його поділи?!

– Лейтенант Хаґане! – гаркнув Ісао, – ви забуваєте про субординацію!

Вперше за довгий час хтось звернуся до Рей відповідно до її звання. Дівчину сіпнуло. Тіло, наче по команді, витягнулось по команді «струнко», напружився кожен мʼяз.

– Прошу пробачення, генерале! – по-солдафонські відчеканила дівчина.

Ісао був задоволений результатом.

– Сядь, – скомандував він.

Рей сіла.

– Хлопця переведено до головного штабу Гільдії медиків у Пекін.

– Якого?..

– Такого, що Китай стрімко заповнює скверна, а звичайні люди стають жертвами незнаної раніше у нашому світі хвороби. І от до рук Альянсу потрапляє хлопець, у чиїх венах тече кров диво-птахи, яка може повертати померлих до життя! Отже, у хлопця є надзвичайні здібності цілителя, але ми не користуємося цим і виховуємо із нього ще одного головоріза, як ти?!

– Він не вміє користуватися своїми здібностями!

– Тому ми й доправили його до Пекіну! Там він навчиться!

– Але він цього не хотів! Ви ж знаєте що таке «насильне пробудження»!

– Вже не має значення, хотів він цього чи ні, лейтенанте! Він частина Альянсу. А отже, якщо його здібності можуть допомогти нам врятувати ситуацію – ми скористаємося цим.

– Він просто спостерігач! Ви не мали права!

– О, ні… – посмішка на обличчі Ісао стала хижою та кровожерливою, – підписавши документи, що визнають його вашим учнем, ви підтвердили його належність до тринадцятого відділення у Кіото, і як результат – частиною Альянсу. Тим самим – ви розв’язали нам руки. За це старійшини виказують вам подяку, а Токійське відділення закриє очі на ваше безцеремонне вторгнення. Все завдяки вам, лейтенант Хаґане.

– Ти… – очі Рей знову спалахнули.

– Обережно, дівчинко, – тихо промовив Ісао, його очі загорілися червоними вогнями, – ти вломилась на територію Токійського відділення, покалічила одного із наших ювелірів, порушуєш субординацію. Тхне трибуналом.

– Це погроза, генерале? – очі Рей миттєво згасли, але погляд лишився все таким же серйозним.

– Це нагадування, Хаґане, – сказав Ісао Нобу, – ти надзвичайна. Видатний ювелір, за всю історію Альянсу – ти виняткова. Лише це зупиняє старійшин від повної ліквідації такого небезпечного елементу, як ти. Але, навіть на тебе є управа. Не забувай про це. Я закрию очі на твій сьогоднішній вчинок. Можеш іти.

Рей повернулась до дверей. У грудях все закипало від ярості. Вона ледь стримувалась від того, щоб розпочати бійку у кабінеті. Але навіть вона розуміла, що генерал не просто так отримав це звання. Усі лідери штабів мали ранг Майстра і потрібно бути ідіотом, щоб не розуміти наскільки сила Майстра перевершує силу рангу Алмаз. Це був би бій в одні ворота. Рей могла бути покалічена або вбита, у той час як сама максимум змогла б подряпати Нобу. Коли дівчина вже відкрила двері кабінету, генерал гукнув її.

– Ходять чутки, що ти прихистила йокая.

Рей завмерла у дверях. А потім обернулась до генерала та посміхнулась.

– Навіть не уявляю про що ви, генерале.

Двері за Рей зачинились. У кутку кабінету виникла тінь.

– Вона небезпечна, – промовив Ісао.

– Ліквідувати? – обізвалась тінь.

– Ні, старійшини не дозволять втратити її, але… вона може все зіпсувати.

– Що накажете?

– Настав час повернути принцесу до казки… «Спляча красуня» згодиться.

***

Рей повернулась коридором до Кіото. Біля дверей її чекала вся опергрупа.

– Що там?! – вчепилась у неї Бріджит.

– Ти щось дізналась? – допитувала Юнлань.

– Наш Сашко в безпеці!? – перше питання від Сема.

– Ти нікого не покалічила?! – намагався перекричати інших Бастія.

Нішида мовчки дивилась на неї зі сходів. Рей мовчала. Обережно знявши руки Брідж зі своїх плечей, вона мовчки пройшла повз них до дверей. І перед виходом лише промовила:

– Він в Пекіні.

Рей повернулась додому. Вона впала на диван та прикрила очі рукою. З балкону вона почула помах велетенських крил і в кімнату зайшов Йору.

– Як все пройшло? – запитав він тихо.

– Жахливо.

– Що сталось?

– У Токійському знають, що ти тут. Тобі потрібно тікати.

– Ти просто підлатала мої рани. Вони вже й про це знають?

– Знають, – відповіла Рей, не дивлячись на хлопця, – ти ж знаєш, скрізь є вуха та очі.

– Рей, – Йору схилився над нею, його крила розсипались напівпрозорими пір’їнами, – а якщо я не хочу йти?

– Це вже не тобі вирішувати. Я сказала, що ти можеш лишатися доти, доки зростуться твої ребра. Впевнена, ти вже чудово себе почуваєш.

– І як я можу лишити тебе у такому стані?

– Бувало й гірше, – губи дівчини вигнулись у сумній усмішці, – але тебе не було поряд.

Йору сів біля дивану, спершись на нього спиною.

– Хлопець був таким важливим?

– Мені здається, – тихо промовила Рей, – що я його зрадила. Ненавиджу Різдво.

– Чому?

– Я знову втратила друга напередодні Різдва. Дивно, так? Може… це доля в мене така?

– Рей! – Йору підскочив та вхопив її за плечі.

– Що?! – це було так несподівано, що дівчина перелякалась.

– Не кажи так! – випалив Йору, – якщо… якщо і є якась там доля… я знищу її! Знищу заради тебе! І на цих руїнах… ми побудуємо таке життя, яке самі забажаємо! Тільки не кажи так…

– Йору… – Рей дивилась у його холодні очі і вперше не могла відвести від них погляд.

В цей момент вікно гостьової кімнати дзвінко розбилось. Йору миттєво розпустив свої крила і прикрив ними Рей. Кімната швидко наповнювалась білим димом. Йору вскочив на ноги і розправив крила з такою силою, що розкидав усіх, хто вломився у квартиру. Але це дало лише декілька секунд.

– Хаґане Рей, – людина, екіпірована з голови до ніг наставила зброю на Йору, – виходь і здавайся! Інакше, я зроблю декілька дірок в макітрі твого приятеля!

– Не недооцінюй мене! – гаркнув Йору.

Загриміли постріли, дзвеніло бите скло, тріскалися меблі. Рей спробували знайти у диму наґінату, але чиясь рука перехопила її за плече та кинула на підлогу. У диму щось було, він мав дивний запах. В очах все плило. Рей побачила, як троє чоловіків одночасно намагаються покласти на підлогу Йору, він агресивно пручається. Але навіть його, чистокровного тенґу, отруював дивний дим. Чиясь сильна рука вхопила Рей за шию, чоловічий голос скомандував:

– Ціль захоплено!

– І все?! Це і є надзвичайна Крижана дияволиця?

– Стули свого рота! Якби не цей газ, вона б тебе на шмаття порвала, – голос був суворим, жорстким.

– Хто ви в біса такі? – прошипіла Рей з останніх сил.

– Рей! – голос Йору ставав дедалі тихішим.

– Заспокойся, красуне, ми свої. Просто, час трохи відпочити, – рука стисла шию дівчини, – солодких снів.

Рей наче тонула у темряві. Дихати було важко, голосу Йору вона вже майже не чула. Голоси нападників змішались у однорідний, бридкий шум. Дівчина більше не усвідомлювала себе. Це була плата. Плата за те, що їй дозволили доторкнутися до правди.