Межа

Вересень

Кіото, район Хіґашіяма

Осінь приходила у Кіото непомітно. У якийсь момент зникали усі атрибути літа, знімали декорації останніх літніх фестивалів. Японські клени червоніли. Ночі ставали все прохолоднішими. У метро було все більше і більше школярів та студентів. Навіть у подиху вітру відчувалась осінь. Вона мала особливий запах.

Час йшов. Олександр Жар обжився у штаб-квартирі кіотської опергрупи. Поступово до нього звикли усі. А він все ще звикав до інших. З Бріджит та Семом було просто. Обоє були відкриті, позитивні, шумні. Вони завжди радо вітали хлопця, з ними було про що поговорити, спілкування що з німкою, що з американцем приносило лише задоволення. До того ж, для юнака це був чудовий шанс тренувати свою німецьку та англійську. З Юн спілкуватися було трохи важче. По-перше, китайська давалась хлопцю важче за всі інші мови, що він вивчав. Юн вільно спілкувалась англійською та японською, але Жар наполягав на тому, щоб вона розмовляла з ним рідною мовою. По-друге, завжди спокійна та сонна Юнлань перетворювалась на маніячку, коли мова заходила про її дослідження. Вона все ще не полишала надії отримати кров Олександра. Шеф Нішида, як правило, постійно була зайнята. Зранку її забирало авто, ввечері вона поверталась аби вислухати доповідь єгерів, перевдягнутися та повернутися до себе додому. Вона була одною з небагатьох, хто мав своє житло у Кіото. Тож поспілкуватися із Нішидою було не так вже й просто. Та й про що розмовляти шістнадцятирічному хлопцю із сорока восьмирічною жінкою? Поговорити не вдавалось також і з Бастією. Та й не дуже хотілось. Той персонаж також приїзжав зранку та їхав додому ввечері. За словами Брідж, у нього був свій особливий вечірній променад, якому він беззаперечно слідував.

Додому на ніч поверталась і Хаґане. Точніше, могла б повертатися. Але вона витрачала усю ніч на патрулювання, а зранку завалювалася на диван у холі штаб-квартири і спала декілька годин. Потів тренувалась. Потім зникала. Певно, все ж таки їздила додому. Перевдягатися чи щось ще. А ввечері поверталася до штабу, забирала Олександра і вони разом патрулювали різні райони. Як саме Рей обирала район, який вони патрулюватимуть, Олександр поки що не розумів. Перший час він просто намагався зав’язати хоч якусь бесіду. Хаґане відповідала неохоче і односкладно. Згодом вона трохи звикла до того, що поряд із нею завжди знаходиться надокучливий юнак і почала відповідати на питання трохи розгорнутіше. А згодом і сама почала задавати якісь питання хлопцеві.

Сьогодні Рей та Олександр патрулювали в околицях Монастиря Кійомідзу. Дівчина тримала одну руку на рукояті наґінати, але навіть не озиралась. Просто йшла собі по вимощеній плиткою стежці, наче це була звичайна прогулянка. Олександр же навпаки постійно озирався, очікуючи нападу з будь-якої сторони. Після першого свого патрулювання він ніяк не міг заспокоїтися. Все навкруги вважалося йому хижим та ворожим. У якийсь момент ця його смиканість набридла Рей і вона штурхнула його в плече.

– Заспокойся! – сказала воно сердито, – виглядаєш як параноїк.

– Пробач, – винувато промовив хлопець, – просто… як ти можеш бути такою спокійною після того, що трапилось?

– Ну трапилось і чорт із ним, – знизала плечами дівчина, – чого тепер смикатись без приводу?

– Ну… а якщо це повториться?

– Курча, з такою витримкою ти ювеліром точно не станеш, – зітхнула Рей, – ти так чи інакше ним не станеш, але з витримкою все рівно потрібно щось робити.

– Чому ти так впевнена, що мені не стати ювеліром?! – спалахнув хлопець.

– Хоча б тому що ювелірів навчають мало не з пелюшок, – задумливо відповіла Рей, – майже всі ювеліри мають батьків-ювелірів. Тобто, це клани. Або ханйо.

– Але ж ти не належиш до жодного з кланів! Але все одно – еліта Гільдії ювелірів!

– Я – інша справа, – гордовито промовила дівчина, – я все ж таки ханйо від крові одного із стовпів японського пантеону. До того ж, сила, що передалась мені від батька ідеально поєднується з бойовими навичками. Ідеально для бійки. Та й виховували мене змалку. Батько з 5 років вчив використовувати силу, а з 11 років мене навчали на Хоккайдо у тренувальному таборі Гільдії ювелірів.

– Інакше кажучи, ти ідеальній солдат, – підсумував Олександр.

– Якщо враховувати лише бойові навички – то так, – кивнула Рей, – а от якщо додати до цього інші якості, якими має володіти солдат – то ні. Солдат, що не виконує накази беззаперечно – це поганий солдат.

– Тобто, ти це визнаєш, але все одно робиш завжди по своєму?

– Сказано, звичайно, гарно, – Рей зітхнула, – але у Гільдії навіть на мене є управа.

– Он воно як… – Олександр на секунду задумався, – але ж ти можеш мене навчити! Я міг би…

– Не міг, – відрізала дівчина, – перша причина – тебе не навчали з дитинства. Друга причина… який дар дістався тобі від матері?

– Я можу зцілювати, – скромно відповів Олександр, – навіть смертельно хворих. Найтяжчі рани за секунду.

– От тобі і друга причина. Пряма дорога тобі у медики! – посміхнулась дівчина.

– Але ж це просто ідеальна здібність для воїна! Я б був майже непереможним, якби ти тренувала мене! Воїн, який сам себе зцілює…

– Як егоїстично та не героїчно, – хмикнула дівчина, – своєю силою ти міг би зцілювати десятки людей, навіть сотні. А ти що? Лише себе хочеш лікувати.

– Та я ж просто… я не те мав на увазі. Просто, я б міг робити так, щоб ніхто не постраждав… – почав виправдовуватися хлопець.

– Курча, – зупинила його Рей, – ти хоч знаєш, чому Гільдію назвали Гільдією ювелірів? Не Гільдією воїнів чи героїв. А саме ювелірів?

– Ні, – чесно зізнався хлопець.

– Тоді слухай, зараз я розіб’ю твої ілюзії, – хижо посміхнулась Хаґане, – Гільдія ювелірів – це гільдія вбивць. Наша робота – ліквідувати небезпеку. А як ти вже знаєш, якщо нечисть вже й налаштована проти сонячної сторони світу, переговори тут даремні. Лише час втратиш. І ліквідувати потрібно так, щоб не порушити той баланс, що утримує Межа. Інакше кажучи – це ювелірна робота.

Рей зробила паузу.

– Я це все тобі сказала аби ти мав про що подумати у вільний час. Але твоя основна проблема має зовсім інший характер.

Олександр подивився на дівчину із подивом.

– Я не достатньо талановитий? – спитав він.

– Справа не в таланті, – похитала головою Хаґане, – ти не відчуваєш.

У розмові Олександр навіть не помітив, як вони вийшли до Воріт Ніо, від яких пролягала дорога до основної будівлі храму. Повітря ставало дедалі прохолоднішим, сонце поблискувало своїми променями з-за обрію. Хаґане вийшла трохи вперед, обігнавши хлопця і стала під Воротами. Вона глибоко вдихнула, прикрила очі. Олександр зловив себе на тому, що не може відвести від неї погляд. А коли вона подивилась на нього, він смикнувся у сторону, намагаючись зробити вигляд, що зовсім не на неї заглядівся.

– Ти не відчуваєш, – повторила дівчина.

– Я не зовсім розумію про що ти.

– В тому-то й справа, – Хаґане поманила його рукою до себе, – ось тут. Опиши свої відчуття детально! Що зараз відбувається?

Олександр трохи зніяковів. Він дійсно не розумів, що дівчина хоче почути. А це, скажу я вам, дуже важливо. Знати і розуміти «правильну» відповідь, коли запитує вродлива дівчина, до якої юнак відчуває симпатію. А Олександру Хаґане Рей подобалась. І виглядати у її очах ідіотом він ніяк не хотів. Тож хлопець напружено думав. Що ж він відчуває? Повторюючи за дівчиною, він глибоко вдихнув та закрив очі.

– Я відчуваю… відчуваю запах розпеченої літнім сонцем землі, що повільно остигає, відчуваю, як вітер стає трохи сильнішим та холоднішим, а ще, чую, як прокидаються усі нічні птахи, поступово стихають цикади…

– Що й потрібно було довести, – Рей простягнула йому руку, – ти відчуваєш все, що відчуває звичайна людина. Це – норма.

– Тоді що не так?

– Не так те, що ти – не звичайна людина, ти – ханйо. І маєш відчувати як ханйо. Як я, – Рей вхопила його за руку та поклала собі на груди в області серця.

У цей момент хлопця наче блискавкою уразило. По-перше, від такого жесту дівчини. Якщо Рей сприймала його лише як дитину, яку їй нав’язали, то Олександр у свою героїню був закоханий, хоч і не визнавав це. По-друге, від того, що варто було йому доторкнутися до неї, він наче побачив світ не своїми очима. Це був не той, звичайний, людський світ.

– Ти – істота, народжена на Межі. Між двома світами. Ти живеш на Межі все своє життя, але так вправно її ігноруєш, що майже перестав відчувати іншу сторону, – промовила дівчина.

Олександр мало не зомлів. Вона стояла перед ним зовсім інша. Не так Рей, що вийшла з ним на патрулювання у простих світлих джинсах та білій футболці, із зібраним у високий хвіст волоссям. Це була Рей Хаґане із тілом, вкритим червоними татуюваннями, з яскравими аметистовими очима хижака, довгими загостреними пазурами, пухнастими білими вухами та довжелезним розкішним хвостом лисиці. Повітря навкруги було наповнене іскрами, сяючими нитками, наче Чумацький шлях у мініатюрі. Все мерехтіло. А Ворота Ніо усі були обліплені маленькими, ледь помітними, напівпрозорими істотами.

Істоти мали дивну форму і всі вони були різні. Наче хтось пролив фарбу на каміння і вона розтіклась на дивовижні крапельки з маленькими чорними очима. Рота у істот не було, лише очі, маленькі ручки та тоненькі ніжки. Вони всі зацікавлено роздивлялися Олександра та Рей. На плечі дівчини хлопець помітив невеличку, розміром із долоню, лисичку. У неї були три хвости, такі ж яскраво аметистові очі, загострені пухнасті вушка. Така ж лисичка, тільки побільше, сиділа у ніг дівчини. Світ був наповнений силуетами. В небі де-інде пропливали невеличкі зграї сяючих рибок із довгими кольоровими хвостами.

Але було у цьому феєричному видовищі щось, що лякало. Хлопець відчував все, що відчувала Хаґане Рей. Він відчував, як пульсує тривога у її венах, вона бачить набагато більше ніж він. Не лише іскри. Це було щось, що відлякувало. І Олександр зміг побачити це не одразу. Тонкі, ледь помітні, чорні цятки, що формували невеличкі стежки під ногами. Наче мурахі, вони виписували тонкі спіралі, тягнулися до рослин, до маленьких напівпрозорих істот. І хоч ці чорні стежки були маленькі, майже непомітні, від них віяло злом, чимось ворожим та небезпечним.

Олександр похитнувся та висмикнув свою руку із хватки Хаґане. Все разом зникло, наче хтось вимкнув лампочки. Хаґане стояла перед ним така, яку він бачив з самого ранку. Без пазурів та татуювань. Дивилась вона на нього поблажливо, але у її погляді була доля іронії.

– Що це… Що це було?! – мало не задихнувшись, запитав хлопець.

– Це, курча, Межа, – відповіла Рей, – а ти настільки звик до людського життя, що ігноруєш той факт, що ти живеш на Межі так як і я. От тобі і відповідь. Ювелір має бачити і відчувати все, що відбувається навкруги. Кожне коливання Межі, кожну зміну.

– Що то було? Чорне? – Олександр був під враженням.

– Скверна, – промовила Хаґане, – субстанція з тіньової частини світу, від якої захищає Межа.

– Вона небезпечна?

– Як тобі сказати… у малій кількості – не більше, ніж звичайна застуда. А от коли її багато… Спробую пояснити. Скверна має здатність впливати на сонячну сторону світу. Це наче вірус. І чим її більше, тим більше шкоди вона завдає людям.

– Скверна має здатність впливати на людську свідомість, – несподівано почувся чужий голос, – найсвітлішу душу скверна здатна обернути у зло. І кожен викид скверни у сонячний світ – це нова проблема на сонячному боці. Теракт, епідемія, війна…

Рей і Олександр обернулись на голос. На Воротах Ніо сидів хлопець. Скуйовджене чорне волосся, блакитні, наче шматочки льоду, очі, жорсткі риси обличчя. Його легко можна було б сплутати із звичайним хлопцем. Проста сіра футболка, поверх неї чорний кардиган, сині джинси. Звичайнісінький хлопець. Якби не два чорних крила за спиною.

– Привіт, принцесо, – наче дражнячи, звернувся хлопець до Рей.

Зіниці дівчини миттєво звузилися. Одним рухом вона відштовхнула Олександра у сторону. Та в ту ж секунду Хаґане прийняла свою бойову форму ханйо: червоні татуювання, пазурі, ікла, хвіст та вуха. Лезо наґінати спалахнуло.

– Знову ти, – прошипіла дівчина.

– Хаґане, що відбувається?! – підскочив Олександр.

– Стій позаду і не сіпайся, – гаркнула дівчина.

Крилатий одним помахом крил спустився з воріт. Він підняв руки до гори та зробив пару кроків на зустріч дівчині. Рей стояла нерухома, але Олександр бачив, що все її тіло було напружене та готове до стрибка.

– Найбільший викид скверни через розкол у Межі призвів до Другої Світової, – промовив хлопець, – тоді Межа мало не була зруйнована через війну кланів у тіньовому.

– Якого біса ти тут робиш? – Рей уважно спостерігала за кожним рухом крилатого.

– Опусти залізяку, – тихо промовив він, – я прийшов попередити!

– Авжеж, – із викликом сказала Рей, – вже опустила.

– Послухай, татова донечка, – крилатий підходив все ближче, – у Межі знову є розкол. Поки що маленький, але він ставатиме дедалі більшим! Вислухай мене!

– Хаґане, може послухаємо? – обережно запропонував Олександр.

Але дівчина його не чула. Одним стрибком вона досягла крилатого та нанесла перший удар. Хлопець захистився крилами, наче щитом. Одним змахом він зніс Рей у сторону, але вона встояла на ногах. Очі хлопця спалахнули.

– Чому ж ти така вперта?!

– Я не веду діалоги з йокаями!

– Твій батько також йокай!

– Стули дзьоба, тенґу!

– Я ж казав! Таткова донечка!

Наґіната знов вдарила по крилу, але не нанесла ніяких пошкоджень. Тенґу і ханйо закрутилися у небезпечному танці. У якусь мить Олександру здалося, що вони знають кожен рух один одного. Бійка їх була занадто експресивна, швидка. Але вони наче передбачували удари одне одного і блокували їх. У якийсь момент удари Рей стали занадто агресивні, вона не давала хлопцеві контратакувати, змусивши його відступати назад.

– Та послухай мене! – викрикнув тенґу, – навіжена! Дай хоч слово сказати!

Хаґане не реагувала. Від її тіла почав йти пар, під ногами з’являлась і одразу ж тріскалася крига. Все навколо Рей почало замерзати. Лід тягнуся і до її супротивника. Тоді тенґу відскочив назад і зі всієї сили махнув своїми крилам.

– Рей! – гаркнув він. Змах крил був настільки сильним, що збив її з ніг.

Хаґане втратила рівновагу. Вона хотіла була вскочити, але тенґу кинуся на неї та усім своїм тілом придавив дівчину до землі. Їх погляд вперше зустрівся. І у цей момент, Олександр, який хотів вискочити зі свого укриття і за будь якої ціни врятувати дівчину, побачив те, чого не сподівався побачити навіть у найсміливіших своїх фантазіях. Рей швидко відвела погляд від очей тенґу, на блідих щоках дівчини з’явився рум’янець. Тенґу накривав її своїми велетенськими крилами та притискав її зап’ястя своїми руками. А Рей не виривалась, а просто дивилась в сторону. Олександр завмер, не знаючи, як йому зараз вчинити. Вперше у серці юнака щось кольнуло. І це були ревнощі. Неприємні, наче липке павутиння. Ревнощі, яких він не міг пояснити. Але цей йокай торкався її так, як ніхто інший. Його пальці торкалися її шкіри, очі дивилися в очі. Він називав її на ім’я. Їх важке дихання лунало в такт.

– Будь ласка, вислухай… – нарешті порушив тишу тенґу, – скверни стане набагато більше! Гряде щось масштабне, щось дуже погане! Скористайся своєю силою, попередь Альянс! Японський пантеон готується до війни. У небезпеці всі… навіть Творці Межі!

– Йди до біса… – тихо промовила дівчина.

– Я також сумував, Рей, – легко всміхнувся хлопець.

А потім відійшов у сторону, змахнув крилами та зник у темряві ночі, наче його тут і не було. На згадку про бійку лишилася лише витоптана земля, скуйовджене волосся Рей та ледь помітні червоні сліди на її зап’ястках.