Межа

Листопад

Кіото, район Укьо

Норни народились у витоків нашого світу. Вони були до тіні, до сонця, до міфології, релігій та богів. Вони були до Межі. Норни були древні, як сам світ. Три сестри, що визначали саму долю сидячи у коріння Іґґдрасілю. Урд тлумачила минуле, Верданді пояснювала теперішнє, Скульд – пророчила майбутнє. Невідомо як, але наразі три сестри-пророчиці знаходились у головному німецькому штабі Альянсу. І іноді від них можна було отримати корисну інформацію. У вересні Скульд передрікала «пандемію, що охопить весь світ та змінить звичний хід речей». І нажаль, ні в кого не було приводу їй недовіряти.

Одразу ж після цієї заяви, до штаб-квартири тринадцятої опергрупи надійшов запит від токійського штабу. Вимагали переведення Олександра Жара до Токіо. Начебто, для того, щоб надати хлопцю більш надійний захист. І одразу ж запит було відхиллено, аргументуючи це тим, що у Японії немає ювеліра сильніше, за Рей Хаґане. Після цього відбулась неприємна телефонна розмова між шефом Нішидою та шефом токійського відділення Ісао Нобу, під час якої Рей вихопила телефон та викинула його у вікно. Та навіть після цього спроби перевести Олександра до Токіо не припинились.

І тоді, неочікувано для всіх, Рей підписала усі документи, що свідчили про те, що вона взялась тренувати хлопця. Олександр мало не пищав від радості, усі інші були шоковані. І тільки Нішида розуміла, шо цими паперами вона відтягує час. Тепер, для відкликання хлопця від майстра потрібен офіційний запит із головного штабу Альянсу. А тим часом, поки вони цей запит організують, Рей дійсно почала тренувати Олександра.

– Ми вляпались у якусь дуже неприємну історію, – говорила вона, – ти маєш вміти хоча б захистити себе. А якщо не захистити, то хоч час потягнути, доки тобі хтось прийде на допомогу.

Перший тиждень хлопець був схожий на один великий синець. Хаґане була безжальна, не давала йому й шансу. Звісно, вона вважала, що має поводити себе як ворог. А ворог не буде чекати. Вони починали з рукопашного бою. Продовжували бій на тренувальних мечах для кендо, синаях. Олександр був побитий. Але за тиждень тренувань він не зміг навіть торкнутися дівчини. Це сильно било по його гордості. Будемо відверті, весь світ йде у напрямку толерантності та рівноправ’я, у деяких країнах на чоловіка можуть подати до суду, якщо він запропонує піднести важкі речі жінці, його можуть звинуватити у сексизмі. Але в Україні фемінізм хоч і існує та жінки у більшості своїй все одно сприймаються як ніжні та тендітні створіння, котрі просто на генному рівні мають бути слабшими за чоловіків. А Олександра тричі на день гамселила до синього кольору дівчина, яка важила менше за нього.

Так продовжувалось до листопада. Десь на початку місяця хлопець все ще не міг торкнутися до Хаґане, але вже міг заблокувати майже половину її ударів. Синців на ньому ставало все менше, погляд його ставав більш впевненим. А у штаб-квартирі тринадцятих всі почали помічати, як змінювався погляд Хаґане. Вона старалась. Дівчина, що віддавалась на сто відсотків лише у бійках проти тіньових, тепер була зацікавлена в успіхах хлопця. Вона не просто знущалась, Рей навчала. Демонструвала все наочно, змушувала хлопця до сьомого поту повторювати всі її рухи, удари, позиції. Тепер, коли вони відправлялись на патрулювання, Рей дозволяла хлопцю брати із собою зброю. І якщо мечем він все ще не був достатньо вправний, то у стрільбі досяг чималих успіхів за короткий проміжок часу. Адже стрільбі він почав тренуватися ще у вересні разом із Семом, а коли до цих тренувань долучилась і Рей, справа пішла значно швидше.

Здавалось, що відносини між майстром та учнем ставали дедалі кращими. Хаґане більше не намагалась здихатись хлопця при найменшій нагоді, вона проводила з ним багато часу, розповідала йому цікаві випадки зі своїх завдань, відповідала на його запитання, на будь-які, навіть на самі дурнуваті. Під впливом Олександра Жара, Рей почала затримуватися у штабі. У вільні від патрулювання дні, вона сідала у гостьовій кімнаті чи на кухні зі всіма, випивала у компанії всіх тринадцятих. І хоч у цій компанії вона була мовчазна, але уважно слухала всі розповіді Сема чи Бріджит, відповідала на запитання Юнлань. Більше всіх спілкувалась вона з Бастією. Олександр помітив, що між цими двома якісь особливі відносини. Лише до Бастії Рей ставилась як до «свого». До інших – все ще з обережністю. Це не могло не хвилювати хлопця, а його хвилювання не пройшли повз Бріджит.

– Це нормально, Жар, – прошепотіла німка, – ми всі знаємо історію Рей. Ближче ніж Бастія ніхто не доторкався до її переживань, адже він був там. Те, що вона стала ближче до нас, це взагалі диво. І цього поки достатньо.

Олександр спостерігав. Якщо Рей пила алкоголь, то це було або сливове вино або світле пиво. У Японії вважається, що у розпиті алкоголю в компаніях народжується дружба. Тому вона не відмовлялась, коли тринадцяті пропонували їй приєднатися до них і пропустити келих-другий. А коли вони з Олександром патрулювали, вона ніколи не могла пройти повз вуличну кухню, де подають якісобу, завжди просила подвійну порцію соусу. Їла вона з таким смаком, що навіть прикривала очі від задоволення, облизувала губи. Коли вона про щось серйозно замислювалась, вона підпирала щоку долонею. Коли її щось дратувало, вона трохи прикушувала нижню губу. А коли була зла, то брала метальні кинджали, спускалась у тренувальний бункер під штаб-квартирою та метала їх у цілі з такою силою, що іноді пробивала мішені наскрізь. А ще, коли вона відчувала небезпеку та була готова до бою, поряд із нею ставало дуже холодно.

З початку жовтня вони патрулювали вулиці з конкретною метою: знайти хоч якийсь натяк на розкол. Рей вчила не лише битися. Вона вчила відчувати Межу так, як має відчувати ханйо. І Олександр потроху починав бачити. Сяючих рибок, що пропливали у повітрі, маленьких напівпрозорих духів, крихітних та слабких тіньових, які тремтіли поряд із Хаґане. Він бачив і слід тіньових, який відшукувала Рей. Наче хижак, вона нападала на необережних тіньових, намагалась вивідати хоч якусь інформацію, але марно. Її червоні татуювання більше не лякали хлопця, не лякав і хвіст з вухами. Навіть те, якою вона ставала у бою з тіньовими не викликало страху. Одного разу він навіть наважився попросити доторкнутися до її вух. Рей сказала, що безглуздішого прохання ще не отримувала, але дозволила. Коли він торкнувся лисячих вух, вона ледь помітно здригнулась. Вони були теплі та приємні на дотик, м’які, пухнасті. Не дивлячись на свою крижану силу, Рей вся була тепла.

Погляд її дійсно змінився, вона дивилась на Олександра тепло. Але не так. Той погляд, якого він так жадав, хлопець бачив всього один раз. І той був не для нього. Погляд Рей на Олександра був схожий на погляд старшої сестри, не інакше. Юнак це розумів. Але той факт, що тенґу все ще знаходиться у квартирі Рей, його дратував і з цим відчуттям він нічого не міг зробити. До речі, з боку клану Тенґу все було тихо. Занадто тихо. Ніхто не нападав, навіть заяв не надходило. Немов тенґу зробили вигляд, що нічого не трапилось. І це було дивно.

***

День тільки почався. Олександр спустився на перший поверх. Він планував поснідати, але у холі була якась метушня. Він зупинився на сходах. Усі мешканці та співробітники тринадцятої штаб-квартири були у формі, так би мовити – при параді. На жінках були вузькі спідниці до коліна. Білі сорочки, чорні піджаки із срібними ґудзиками, як на військових шинелях. Хлопець вже бачив цю форму у київському відділенні, але на відміну від українських сил Альянсу, японські офіцери носили картузи. Жінки схиляли козирок на правий бік, а ще на жіночих картузах була червона стрічка. Чоловіки носили козирок строго по центру і мали білу стрічку. Всі тримали при собі лише табельну вогнепальну зброю. І лише Нішида Норіко, як голова штабу тримала на поясі катану.

Серед метушні Олександр помітив Рей. Було видно, що все це її дратує. Але, варто зізнатися, у формі вона виглядала неперевершено. Її довжелезне волосся було сплетене в тугу косу–колосок, але з під картузу все одно виглядало декілька срібних пасм. Їх погляди пересіклися і вона очима вказала хлопцеві на другий поверх, мовляв, тікай звідсіля. Але тут на нього поглянула Нішида і жестом руки підкликала до себе.

– Хлопче, у тебе хвилина, – сказала вона, – Бастія! Видай йому форму за розміром!

– Шеф, – Рей спробувала втрутитись, але погляд Нішиди змусив ї відступитись.

– Не порушуй статут, Хаґане, – сказала вона і повернулась до Олександра, – Жар, бігом. За Бастією. Хвилина в тебе.

Бастія швидко провів його до гардеробної, допоміг застібнути усі ґудзики, повернув картуз козирком рівно по центру. Наостанок ляснув по спині так, що Олександр відчув, як під його долонею запекла шкіра. Бастія всміхнувся. Це можна було розцінити як те, що він його приймає і так бажає успіху. Олександр разом із стратегом вийшли у хол. Усі вишукувались у шеренгу перед вхідними дверима, Нішида стояла попереду, спиною до всіх. По праву сторону від неї стояла Рей Хаґане, її учень Олександр Жар та Бастія Келлер. По ліву сторону стояли медик Юнлань Яо, лідер єгерів Семюел Хьюз та зброяр, Бріджит Вульф. Під стінкою вишикувались усі штатські співробітники та підлеглі єгері. Олександр хвилювався, він не розумів що відбувається. І в цей момент вхідні двері штаб-квартири відчинились.

– Тринадцяті! Струнко! – гаркнула Нішида.

У штаб увійшла група людей, одягнутих у таку ж чорну форму Альянсу. Їх було троє. Чоловік років п’ятдесят. Високий, широкоплечий, поміж чорного волосся де-не-де виднілися сиві пасма. У нього був суровий погляд, а ще від нього відчувалась така енергія, що не виникало і найменших сумнівів – він серед них найсильніший, найнебезпечніший. Чоловіка, що йшов позаду нього, Олександр знав. Побачивши його знову, хлопець здригнувся. Це був Такано Хару, який з порогу підморгнув Рей. Жінка, що була з ними, чорнява, з темними пронизливими очима, була йому незнайома. Але вона також дивилася лише на Рей і погляд її був недобрим.

– Лідер тринадцятої опергрупи, Нішида Норіко! Вітаємо у Кіотському відділенні Альянсу ремісників! – відсалютувала Нішида, а за нею і всі інші.

– Лідер першої опергрупи, Ісао Нобу! Найщиріші вітання від Токійського відділення! – гучно промовив сивий, він і його супутники також відсалютували.

– Чим зобов’язані такому візиту, панове? – одразу ж запитала Нішида, натягнувши на обличчя посмішку.

– Одразу до справи? – прищурився Ісао, – а як же запропонувати кави?

– Каву зараз приготують, – спокійно відповіла Норіко, – але, наскільки я знаю, Токійське відділення просто так у гості не навідується. І якщо ви вже тут, то маєте конкретну ціль. То чого ходити довкола? Пройдемо у мій кабінет, панове, поспілкуємось.

– Звичайно, – кивнув шеф токійського першого, – ходімо. Такано, Міямура, можете лишитись тут. Я покличу вас.

Обидва шефи направились до сходів. Проходячи повз шеренгу тринадцятих, Ісао зупинився поряд із Рей, яка вперто навіть не дивилась на нього.

– Хаґане, – звернувся він до неї.

– Генерале, – відповіла Рей, продовжуючи дивитись попереду себе.

– Давно мене так вже не називали, – посміхнувся чоловік, – ти не змінюєшся.

– Це на краще, – крижаним тоном промовила дівчина і вперше поглянула на нього.

Ісао Нобу дивився спокійно, а потім зазирнув за її плече.

– А це, я так розумію, Олександр Жар?

– Так, – різко відповіла Рей, на давши хлопцю навіть рота відкрити, – Олександр Жар, член тринадцятого відділення та мій учень.

– Хмм… – всього-то пролунало від Ісао.

Він розвернувся та попрямував вслід за Нішидою, що вже чекала на нього поверхом вище. Секретарка Норіко поспішила приготувати їм каву. Єгері швидку розійшлись. А тринадцяті лишились разом із парочкою з першого відділення. Хару одразу ж попрямував до Рей, але шлях йому перегородив Сем.

– Давно не бачилися, Хару! – весело хлопнув він його по плечу, – як тобі працювати у першому?

– Якщо відверто, – почав Хару, посміхаючись – мені подобається. Але вас, тринадцятих, мені не вистачає!

– Цікавенько, – Бріджит із розбігу повисла на його шиї, – між іншим, я сумувала за тобою! Навіть Юнлань сумувала!

– Брідж, – червоніючи, ухопив її за руку Хару, – ну що ж ти! Твоя форма помнеться!

– Серйозно? Це все, що тебе хвилює, коли тебе обіймає дівчина?! Хару, ти сухар! – глузливо вигукнула німка.

– Ну ти ж не Хаґане, – тихо позаду обізвалась Юнлань, яка завжди говорила все, що думала.

У холі на мить повисла важка тиша. Сем та Бріджит метнули у Юн такі погляди, якими могли б вбити. Дівчина, що стояла позаду Хару почервоніла і з-під лоба подивилась на Рей, котра не приймала участі у цьому діалозі. Вона мовчки дивилась на закриті двері кабінету шефа. Їй не подобалось, лишатися у невіданні. Хару підійшов до неї.

– Привіт, Рей, давно не бачились, – посміхнувся він привітно.

– Так, давненько, – вона відповіла йому такою ж привітною посмішкою, – і що вас сюди привело? Не просто ж кави випити?

– Ну, можна й так сказати, – він кивнув на Олександра, – причина в ньому.

– Он воно як, – у Рей смикнулась брова, – цікаво. Курча, тут тобою цікавляться.

– Я не курча! – насупився Олександр.

– Твоя мати диво-птаха?

– Так.

– Отже курча.

У тринадцятому відділенні до цієї їх перепалки вже звикли. А от Хару чув цей діалог вперше, того стримати сміх не зміг.

– Чого ржеш? – з викликом запитав Олександр, – на бійку нариваєшся?!

– Циц, малий, – Рей притримала його за плече, – він тебе зашибе, навіть не помітить.

– Я не малий… – голос Олександра ледь помітно затремтів.

– Так, так, – кивнула Рей і повернулась до Хару, – то що, представиш нам свою супутницю чи вона і далі буде стовбичити за тобою і спопеляти мене поглядом?

– О, так, звичайно, – Хару згадав про неї, – Міямура Юме, моя напарниця, другий ювелір першого токійського.

– А чого вона на мене так дивиться? – Рей поглянула на дівчину.

– Тому що вважаю вас скверною в організмі нашого Альянсу, – зухвало промовила та.

– Та ти що… – Рей присвиснула, – це коли ж я тобі у капці напісяла?

– Знущаєшся?! – дівчина густо почервоніла.

– Ні в якому разі, – знизала плечами Рей, – то, Міямура, де я тобі напаскудила?

– Такі як ти – небезпечні! Ти порушуєш усі правила! Ти неконтрольована! І егоїстична! Безпринципна… Лисиця!

– А ти расистка, – прищурилась Рей.

Дівчина завмерла, підбираючи слова. Рей із цікавістю дивилась на ці безглузді спроби зачепити її, усі інші спостерігали за Рей, чекали того моменту, коли вона спалахне. Але Рей була безпристрасна, на диво спокійна та байдужа, наче на зло Міямурі. Було очевидно, що причина цієї неприязні була куди прозаїчніша, ніж переживання за репутацію Альянсу. Рей уважно розглядала дівчину, а потім перевела погляд на Хару.

– Таких як ти потрібно ізолювати! – прошипіла Міямура, – ти хоч уявляєш, чого Такано коштували твої вибрики?! Шеф мало не сказився! А він мав тебе вигороджувати!

– Міямура, досить? – втрутився Хару, але запізно, у Рей заблищали очі.

– Отже – Хару, – хижо посміхнулась вона.

– Що? – заклякла Міямура.

– Ти просто бісишся через Хару, – повторила Рей трохи голосніше.

– Що ти таке верзеш?!

– Ти ж йому і не сказала нічого, – стукнула себе по лобі Рей, – тц… ну, вибач, я не одразу зрозуміла.

– Припини! – у Міямури затремтіли руки, здавалось, ще трохи і вона накинеться на Рей.

– Рей, будь ласка… – попросив Хару.

– А що я? Краще б тобі зізналась у почуттях, ніж на мені тут зривати злість. Дивна вона…

– Ти!.. – Міямура стисла кулаки та зробила крок до Рей.

У цю мить відбулось дещо, чого не очікувала навіть сама Хаґане. Варто було Міямурі лише зробити крок, як Бріджит і Сем миттєво вихопили зброю, Юнлань і Бастія закрили Рей собою. Міямура відсахнулась.

– Ювелір Міямура Юме, – суворо почав Бастія, – на спаринг із другим ювеліром на території дружньої штаб-квартири потрібно отримати офіційний дозвіл обох лідерів груп.

– Тримайте себе у руках, Міямура, – холодно промовила Бріджит, – ви не школярка.

– Міямура, – Хару обережно торкнувся її плеча, – не починай. Ти знаєш, що не права.

– Я перепрошую, – крізь зуби процідила дівчина, повернулась на каблуках та вийшла з приміщення.

Хару та всі інші видихнули. Рей мовчки втупилась собі під ноги.

– Хей, Хаґане, – Бріджит наблизилась до неї та зазирнула у обличчя, – ти чого? Я ні за що не повірю, що ти злякалась.

– Та ні, – тихо сказала дівчина, – просто, я б могла сама…

Бастія поклав руку їй на плече. Хару, наче зачарований, дивився на них.

– А ти змінилась, – сказав він, посміхнувшись, – хоча, все така ж гостра на язик. Піду, заспокою Міямуру.

– Так, – відповіла Рей, – а то зараз буде істерика і я знову буду в усьому винна.

Хару направився до виходу, коли на сходах з’явилась секретарка Нішиди та голосно покликала:

– Хаґане Рей, Такано Хару, зайдіть до шефа.

***

– Хаґане, – голос Ісао звучав рівно та безбарвно, – я маю до тебе декілька запитань.

Рей насторожилась. Ісао Нобу був людиною врівноваженою та суворою. І якщо він щось запитував, це означало лише те, що відповідь він вже має.

– Ти в курсі, на яких умовах Олександра Жара перевели з Києва до Кіото?

– На умовах спостерігача за роботою ювеліра.

– Але ти почала його тренувати.

– Так.

– Цього в умовах не було. Чому?

– В умовах було чітко вказано, що Олександр перебуватиме під моїм наглядом рівно до тих пір, поки не зрозуміє, де його місце. І я роблю все для того аби прискорити цей процес.

– Добре, з цим зрозуміло. Він патрулює разом із тобою?

– Так.

– Ти наражаєш його на небезпеку. Нам доповіли про інцидент з некомата. Ви мало не загинули.

– Але ж не загинули.

– Хаґане.

– Прошу пробачення. Ця ситуація була форс-мажорною.

– Як вам вдалося врятуватися?

– Я писала про це у своєму звіті.

– І все ж таки.

– Я вбила некомата, але втратила свідомість через поранення. Олександр дотяг мене до авто та викликав допомогу.

– Вас було лише двоє?

– Лише двоє.

– Останнє питання. Щодо ситуації у маєтку клану Тенґу.

Кожен м’яз у тілі Рей напружився. Цього питання вона боялась найбільше.

– Ти проникла туди із ціллю розвідати інформацію про розкол у Межі та потік скверни. Що трапилось у маєтку? Ходять чутки, що під час твого візиту вкрито кригою було частину саду, декілька слуг, охорона та хазяїн зі своєю дружиною. А ще… кажуть, зник спадкоємець тенґу Сайби, Кіріно Йору.

– Вірите чуткам?

– Хаґане.

– Так, я була у маєтку. Я планувала просто поговорити. Але стала випадковим свідком бійки між главою клану та його сином. Звісно, мене помітили і в мене не було часу виправдовуватися. Я була сама, їх зо двадцять. Я запанікувала.

– Ювелір рангу Алмаз Хаґане Рей – запанікувала?

– Я хоч і наполовину, але також людина. Маю я право на хвилинну слабкість?

– Саме у такий момент?

– У будь-який!

Ісао Нобу дивився на дівчину із недовірою, Рей відчувала це. Але він продовжив.

– Я почув тебе, Хаґане. Тепер до справи. Ми прибули з інспекцією, я мав провести допит. Але це не основна наша ціль. Ти знаєш, що скверна шириться у Китаї?

Рей кивнула.

– Все більше людей уражено хворобою, на яку не діють наші ліки. Ми виділили цілу групу медиків із Гільдії в Ухані, але вони гадки не мають, з чим ми зіштовхнулися. Найгірше те, що тепер ця зараза вийшла за межі лабораторії і якщо ми не знайдемо джерело, розкол з витоком скверни, це загрожує не лише Уханю, а й всьому Китаю. І відповідно – всьому світу. Ми маємо інформацію, що це пов’язано із тим, що демонічний пантеон Японії активізувався, ми очікуємо, що зовсім скоро вони перейдуть до активних дій.

– В ж до чогось конкретного хилите?

– Так. Враховуючи ситуацію, Кіотське відділення більше не безпечне місце. Ти вломилась до маєтку тенґу, вбила некомата, а від пантеону ми очікуємо удар. Тому, ми забираємо хлопця до Токіо.

– Ви не посмієте!

– Хаґане, це наказ!

– До біса такі накази! Ви не можете!

– Дозволь нагадати тобі, Хаґане, що я можу. І старійшини Альянсу можуть. Наказ прийшов із головного штабу, отже він не обговорюється!

– Шеф! Та хоч щось скажіть!

– Хаґане, це наказ зверху. Олександр Жар переводиться до Токійського відділення, а його наставником тепер призначено Такано Хару.

Хару, що стояв позаду весь цей час, мало не підстрибнув.

– Шеф! – вигукнув він, – це з якого дива? Я не нянька для цієї дитини!

– Такано, у першому відділенні накази не обговорюються! – промовив Ісао, – до того ж, це все тимчасово. Доки головний штаб не вирішить, що ситуація врегульована.

– Що!? Він для вас якийсь багаж!? – Рей підскочила із крісла, – я з цим не згодна!

– Рей! – гаркнула на неї Нішида, – заспокойся! Інакше, я повинна буду відсторонити тебе!

Хаґане сіла на місце. Всередині все закипало, бурлило. Нішида та Ісао ще про щось говорили, але вона їх більше не слухала. Їй це не подобалось. Її лисяче нутро підказувало, що це добром не скінчиться. Хлопця забирають не просто так. Їм щось потрібно. Але що? Нішида відрядила секретарку сказати Олександру, щоб той збирав речі. Першим з кабінету вийшов Хару, за ним Ісао. Рей встала вслід за ними. У дверях її гукнула Нішида.

– Я не можу на це впливати, Хаґане, – сказала вона тихо.

Рей нічого не відповіла. У коридорі її спіймав Олександр.

– Хаґане! Що відбувається? Вони кажуть, що я маю їхати з ними! Хаґане, поясни…

– Вибач, малий, – лише і змогла вимовити дівчина, – але, пакуй валізи.

Олександр наче онімів. Він дивився у спину Рей, що віддалялась. Вона ні разу навіть не обернулась. Просто спустилась по сходах, вийшла із штабу. Через декілька хвилин, він почув, як за межі території виїжджає її байк. Олександр запам’ятав її такою, мовчазною. Але у той момент він відчував, що у її мовчанні більше емоцій, ніж у будь-яких словах, що вона коли-небудь говорила йому.