Я БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ ТЕБЕ

Біла кобилиця, запряжена у воза, на якому сиділа купа дітлахів, просто вигулькнула на дорогу з лісу. Поганяв кобилицю кремезний неголений чолов'яга, судячи з усього батько всього цього сімейства. Він почергово лаявся то на кобилицю, то на когось із дітей. Старший син сидів поруч з батьком і підстьобував коняку, щораз відважуючи «смачне» слівце у дусі свого сердитого тата. Двоє поменше, хлопець і дівчина, спустилися з воза, коли кінь підіймався на дорогу, а потім спритно застрибнули. Ще двоє хлоп'ят з різницею певно в рік чи два гралися на возі, перетрушуючи сіно і отримуючи від батька і брата весь час лозини, яка обачно лежала неподалік, під рукою. Неголений сердитий глава сімейства помітив Кіру, що уповільнила свій крок, розглядаючи неохайно вдягнених, але дуже гарних дітей з блакитними великими очима.

- Що, на автобус спізнилася, краля? – безцеремонно спитав чоловік. Кіра аж смикнулася, настільки грубим і неприємним був голос цього чолов'яги. А ще гнилі жовті зуби і брудні руді вуса додавали дядьку такої непрезентабельності, що навіть подоба посмішки, яку він з себе вичавив, не зменшувала відрази.

- Ні. Просто вирішила пройтись, - коротко відповіла Кіра.

- Правильно, нічого платити в тій довбаній маршрутці аж п'ять гривень, щоб проїхати півметра, давлячись, як мойва у шкарабанці консервній, - чоловік ще раз неприємно усміхнувся, продемонструвавши гнилі зуби. Кіра нічого не відповіла на таке живописне порівняння. Вона могла безпомилково встановити, що чоловік п'є і багато палить. Від нього за версту несло свіжим тютюном. От і зараз він тримав самокрутку в своїх жовто-брудних зубах і неприємно шкірився.

- А я ось вивіз своїх спиногризів на базар. Може недорого купимо якого шмотья.

Кіра тепер вже ближче огледіла дітей. Дійсно, те, в що вони були одягнені, можна було назвати лище словом «шмоття».

- А дружина вдома лишилася? – поцікавилася Кіра, просто щоб підтримати розмову. Мала ж бути у всіх цих дітей мати.

- Вдома. Її на базар пусти - грошей не вистачить. А ми оце швидко зматаємось - і додому. Роботи повно.

Кіра уявила собі цю жінку і їй стало її чомусь жалко. Не через те, що дітей багато і всіх їх цій жінці довелося спочатку народжувати, а потім виховувати. Через цього чоловіка, який нещасну бідолагу нагородив оравою дітей, а тепер ще й на базар не брав, докоряючи копійками.

- Тату, вона все одно поперлася за нами! – дикий крик пролунав з возу від дівчини років дванадцяти, як тільки з-за пагорба вибігло шестирічне дівча. Розпатлана, у полатаній суконьці, у завеликих черевичках, видно доношувала всіхні, дівчинка швидко мчала асфальтованою дорогою, настирно наздоганяючи воза. Добігла - і зразу ж отримала стусанів від сестри. Не плакала, навпаки – сміялася і весь час тицяла сестричці невеличкого обгризеного олівця. Кіра просто прикипіла поглядом до дитини: худюща і замурзана, з розпущеним довгим закудланим білявим волоссям, дівчинка мала великі очі, які робили її схожою на ляльку із смітника.

- Твою ***, знову зі своїми олівцями? Ага. Буду без штанів, але олівці тобі неодмінно куплю. Ти оце якого біса бігла? Тобі то точно одяг не потрібен – вистачає Таньчиних речей і Ваньки штани та светрик згодяться, - запевняв чоловік. – Чого біля Ірини не сидиться? Марш додому!

Дівчинка не слухалася, наполегливо дерлася на воза, міцно тримаючи олівчика у своїх лялькових брудних пальчиках. Нарешті її впертість перемогла – дівчинку посадили на воза і рушили швидше.

- Батя, а тьотку не підвезем? – почула Кіра на відстані голос старшого хлопця. Чолов'яга повернув голову в бік гордо крокуючої Кіри, сплюнув на асфальт і, припустивши кобилицю, розчаровано відповів: - Вона сама не схоче. Для неї чистої і напахченої наш віз надто брудний.

Кіра уважно спостерігала за возом, доки той повільно віддалився, а потім зовсім зник за поворотом. Оченята замурзаної дівчинки цупко вдерлися в її душу. Спробувала передбачити долю цієї дитини, інших дітей на возі. У цього чоловіка їх багато, а чи зможе він дати їм раду? І знову думала про життєву несправедливість – у одних багато і не потрібно, а у інших – немає навіть одного -однісінького. Нерівномірний розподіл. І чи справедливий?

На вокзалі швиденько купила квиток до Києва і вирішила заскочити на невеличкий базарчик, щоб придбати чи то книжечку почитати ( все ж годину їхати, звикла час використовувати з максимальною користю), чи то журнальчика якого. Ледве знайшла лоток з канцелярськими приладами, де окремою купкою лежали потримані книжечки.

- А чому вони у вас такі брудні? – спитала Кіра у продавчині, тітки років сорока з яскравим макіяжем і автоматиком з фіолетовим бантиком у кучерявій корпні фарбованого декілька разів волосся. Про себе подумала, що провінційні жінки надто захоплюються косметикою, вважаючи, що чим яскравіше, тим краще.

- Шо непонятного? – продавчиня просканувала Кірину поставу, одяг і макіяж, чихнула, вловивши аромат дорогого парфюму, і налаштувалася на пояснення. - Бо читають! А потім за десять гривень міняють. Можна і назовсім за двадцять гривень купити, якщо грошей не жалко і книжка ну дуже понравилася. Вибирайте, дамочка. Там всі гарні, про любов. Яка найбрудніша – то сама інтересна, бо її багато читали.

Кіра уявила, як гортатиме такі засмальцьовані книжки і купувати перехотілося. Інформаційно пусті зарекламизовані глянцеві журнали теж не було бажання купувати. «Краще подрімаю годину чи просто у вікно подивлюсь», - подумала про себе, але щоб виду не подати, перегорнула пару журнальчиків.

- Олівці почім, Натахо? – аж здригнулася, бо біля вуха рявкнув сильний бас. Кіра упізнала в чолов'язі того, що їхав з дітьми на возі.

- Двадцять. Це гарні олівці, шістнадцять штук, - так само гримнула у відповідь Натаха.

- А дешевше? Два чи три можеш продати? – наполягав чолов'яга.

- Здурів, Іван чи що? Пачкою продаються. По одному тільки прості карандаші можу продати.

- Ну ти розумієш, що мені не треба стільки. Це Надьці. Не говорить же бестія, тільки пише і малює.

- То купи за гривню простого, чого ще? Ручкою хай пише, малювальниця твоя.

- Та десь на дорозі знайшла кольорового і тепер клянчить. І в кого воно таке аристократичне вродилося? Давай простого, - чоловік простяг заяложену гривню і схопив олівця. Кіра перевела погляд на маленьке дівча, що стояло поруч з батьком і очікувально дивилося на купленого простого олівця. Вона не плакала, але в очах стояли сльози. Кіру обпік жаль і якась внутрішня образа. Вона купила дві пачки, кожна на шістнадцять кольорових олівців, наздогнала чоловіка і простягла йому ці злощасні олівці.

- Оба-на. Ви? – він згадав Кіру. – Мала, дивись, тітка тобі цяцьку купила. Грошей нікуди дівати, - чоловік передав олівці доньці й та притисла їх до себе, як щось вельми дорогоцінне.

- Просто дитина так хотіла... - почала виправдовуватися Кіра.

- Вона б вам сказала «дякую», але... - чоловік не встиг договорити, як в цей момент дитина підійшла до Кіри, обхопила її коліна своїми тоненькими рученятами і притулилася усім своїм кволим тільцем. Немов електричний струм прогнали спочатку по ногах Кіри, а потім і по всьому тілу.

- Оце так вона у нас дякує. Не говорить. Болячка якась чи переляк. Танька забери Надьку, бо людей туманить. Я зараз пива і цигарок куплю і поїдемо.

Дванадцятирічна дівчина відтягла Надю від Кіри, стусонула по її крихітному тільцю й погнала сестру до воза, що стояв обіч дороги, немов неслухняне козенятко.

- Скільки їй років? – тільки й спитала Кіра у чоловіка.

- Надьці чи Таньці? – перепитав чоловік.

- Меншій, - уточнила Кіра.

- Сім. То вона така дрібна у нас, а так вже велика. Виглядає просто меншою. І не їсть майже нічого. Кволе одним словом.

- А у школу ходить? - спитала Кіра. Чоловік змінився на обличчі, зіщулив очі й швидко зазбирався йти геть.

- Ніколи мені тут з вами говорити. Потім виявиться, що з СОБЕЗУ і розбирайся. Яка може бути школа, весь час хворіє? На її ліках можна по миру піти.

Як тільки чоловік зник, Кіру до себе підкликала продавчиня канцтоварів:

- Не ходить вона до школи. І не буде ходити. По – перше, не говорить дівчинка. А по-друге, ніхто досі не може второпати, як вона на сьогодні ще жива. Якась там у неї дивна хвороба. Мала б ще при народженні померти. То вони чекають, коли її не стане. Лікарі сказали, що не довго чекати лишилося. Сильно не витрачаються. А взагалі то дике сімейство, я вам скажу. Іван, як померла його дружина Сонька, через рік, як Надька народилася, дурним і диким став. Живе, між іншим, з сестрою Соньки – Іркою. Лупить її безбожно, а вона, як рабиня. Діточки усі гарні, на Соньку схожі. Старша Любка у них взагалі на трасі стоїть. Красивенна дівка, але непутяща.

- Чимось торгує? – не зрозуміла Кіра.

- Ага, торгує. Собою. У них дівчата гарні. Не дивіться, що замазюркані. На матір схожі, то вродливі і стрункі. Іван грозився, що й Таньку на дорогу відправить. Якщо сама не втіче раніше.

- Як втіче? – сьогодні, певно, був день дивувань для Кіри.

- А так. Зойка, на два роки менша за Любку, втікла. Досі знайти не можуть. Іван її одлупцював сильно, то й втікла. Іван, він же ж як вип'є, дуже буйний мужик. Сонька, жінка його, з дому майже не виходила. Та й коли їй було: то вагітна, то годує. Ревнував до кожного стовпа, як намальована була. Ірка теж гарна. Але регулярно з мордякою товченою. Отак!

- І часто товче? - Кіра просто не йняла віри, що така дикість може існувати.

- Та буває. Але я вам цього не казала. Ніде свідчити не буду, бо Іван він такий, ще приб'є. Мені проблем не нада. Іван кабанів та свиней людям коле. Я думаю, і людину зарізати йому проблеми не стане.

- А працює де? – ніяк не виходило у Кіри уявити, ким міг працювати цей дикий чоловік.

- У монастирі комірником і прибиральником. Його отець Василь узяв по блату, дружили здавна. Іван не тільки дітей робити уміє, у нього й руки золоті. Як не п'є. А як нахлищеться оковитої – гірше скаженого собацюри.

Прагматичний мозок Кіри опрацював отриману інформацію і вибудував цілісну картинку ситуації, що склалася. Певно, отець Василь знав, що Іван з дітьми поїдуть в місто, і саме в цей час, тому й організував їй зустріч. У неї повно грошей, у цієї родини серйозні проблеми і купа дітей. Стати для них меценаткою? Про зв'язок з Іваном Кіра навіть і думати не хотіла. За що його так любила Софія? Жінка з янгольськими очима, що передалися генетично дітям? Кіра вкотре згадала свого покійного Мішу. Він, певно, теж багатьом здавався великим диким монстром, але тільки не їй. Любов – складне загадкове почуття, одних ми любимо, інших – ні...