Я БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ ТЕБЕ

Де живе Іван Зозуленко, у якого восьмеро дітей і німа найменша донька, знали всі в окрузі, тому до будинку на краю села дорогу вказали. Кіра вблагала брата Пашу (як той не рвався з ними) залишитися в машині, а сама разом з Ясею рушили до ґанку, на якому сиділо двоє хлопчаків трохи схожих між собою.

- А папки нема вдома! – заволали діти в один голос, побачивши двох чужих тіток.

- Прекрасно! – зразу ж відповіла Яся, яка чомусь з розповідей Кіри уявляла Івана не вельми привабливим співрозмовником. – Сподіваюсь мамка на місці чи теж сховалася? – пожартувала Яся. Її жарт не зрозуміли.

- Мамки у нас нема. Тітка Іра є. А чо нада? – задерикуватий старший скочив на ноги, затуляючи прохід до хати, як би це зробив вірний пес.

- Поговорити нада, юначе. Веди до тітки Іри, - Яся завжди вміла тиснути усією палітрою своєї безмежної харизми.

- З СОБЕЗу на днях були. Іра без баті не говоритиме, - запевнив той, що трохи старше, смачно колупнувся брудними пальцями у носі, потім смарканувся і витерся рукавом.

- Ми не з СОБЕЗу. Фонд допомоги сім'ям, що потребують соціального втручання. Гроші дамо, якщо вам треба, - знайшлася Яся і владно увійшла до коридору, пройшла декілька метрів, опинилася у вітальні й зразу ж заклякла – всі стіни були розмальовані чудернацькими орнаментами, квітами і дивовижними птахами. Хлопець помітив подив Ясі й поспішив пояснити:

- Це баба ще витворяла. Так батя каже. Робити було нічого. Ірка в крайній кімнаті, ходімте, - і хлопець повів непроханих гостей ще через одну кімнату. Тут і колір був інший, і розпис був яскравіший. З бічної кімнатки вибігла Надійка, обхопила ноги Кіри як тоді, коли дякувала за олівці, й простягла три малюнки, судячи з усього виконані все тими ж олівцями. Потім взяла Кіру за руку і провела до ліжка тітки Ірини. Жінка лежала в купі різнокольорових ковдр і тихо стогнала. Коли Надія доторкнулася до її руки, жінка зойкнула і повернулася. Пильно дивилася на Кіру, потім на Ясю, далі закрила очі й заплакала. Надія притулилася до тітки та погладила її волосся.

- Я чула, ви з фонду якогось там, - нарешті заговорила жінка. – Не давайте Івану грошей. Хочете допомогти, дітям можете щось привезти. Скільки б не дали грошей, усе забере і нічого не дасть, - вона витерла свої небесно-блакитні очі, сперлася на лікоть і трохи сіла.

- Ми не з фонду, - пересилила нарешті себе Кіра. - Скажу чесно і відверто – мене цікавить Надя. Хочу допомогти вилікувати її, дати освіту і достойне життя.

- Іван пожалівся? Хоче дитини спекатися. Двох вже спекався, зараза! Надю, ану йди, сонечко моє, погодуй кроликів. Іди, іди, дитино....

Дівчинка слухняно злізла з ліжка й пішла з кімнати, зачинивши за собою двері.

- Її не можна ображати, вона Боже дитя. Вона, як моя мати. Бачите, як малювала? Вона б краще могла, так не давали. Робота тяжка і п'яниця батько в могилу дочасно поклали. Є у місцевих чоловіків серйозна проблема – пиятика. З найкращих звірюк робить.

- Це вас так Іван побив? – спитала Кіра. Досі вона тільки дивилася навкруги, оцінюючи ступінь убозтва такого життя.

- Нажереться і або б'ється, або над дітьми збиткується, - не приховувала жінка. На вид їй було років сорок, а скільки насправді – піди розбери.

- Чому терпите? – спитала Яся.

- Заради дітей. Сестра благала за дітьми пригледіти. Мені перепадає, дітям менше дістається. Як вип'є, то вельми буйний, вчасно з хати треба втекти і дітей забрати, - відверто розповідала жінка.

- Треба розуміти, ви оце не встигли? – скептично огледіла синці на щоці Яся.

- У нас тут усі чоловіки своїх дружин б'ють. Іван дуже ревнивий, але не найгірший.

- Слов'янська народна забавка: знайти нікчему і ліпити з нього божка, - прокоментувала Яся. – Коли ваш цар додому прийде? Чи його возять? Може носять?

- Увечері. Сьогодні пізно. День получки, напевно, пізно. І навряд чи тверезий. Вам краще в інший день говорити з ним, - вирішила застерегти Ірина.

- Надя німа від народження? – спитала Кіра те, що хвилювало найбільше. – Сподіваюсь, не таткова злість причина?

- Не від народження. Переляк. Собаки сусідського чорного злякалася. В три рочки вже казала багацько, а потім – лише малює.

- Харе лапшать, Ірка! Не собаки вона злякалася, а баті з сокирою. Порубав, дибіл, того пса на очах у малої. У кого хоч мову відібрало б, – у дверях з'явилася вульгарно вдягнена, з надто яскравим макіяжем красуня. – Шо за гості незвані? - Кіра згадала, що продавчиня на вокзалі розповідала про старшу Іванову доньку Любку, яка подалася у повії.

- Надюшу хочуть забрати у столицю, щоб лікувати, - пояснила Ірина.

- З якого переляку? Нічого так не буває. Нє-є-є-є, досліди над малою не дам ставити, - категорично заявила дівчина. – Жрачку мені лишили чи все захом'ячили? – і полізла перевіряти каструлі, ляскаючи кришками. Знайшла трохи супа, не стала гріти, насипала у миску і всілася їсти прямо посеред кімнати. – Чо зирите? Голодна я.

- Ви маєте розуміти, що дівчинці не місце тут. Чим вона хворіє? – спокійно спитала Кіра. Яся все ходила по кімнаті, розглядаючи шедеври на стінах.

- Лікарі кажуть, що серцева недостатність. Клапан там якось не так працює. У Івана ціла папка з медичними висновками. Можна операцію зробити, але такі гроші сумні, що крий Боже. І найголовніше – ніхто не гарантує, що витримає її кволий організм цю операцію. Надя, вона ж хворіє часто, важко, ледве видужує. Тиждень тільки як одужала, а то лежала і малювала. Кожен раз як нездужає, боїмося, що не оклигає, - розказувала далі Ірина.

- Ось тут мій номер телефону, - Кіра простягла свою візитівку жінці. – Прийде чоловік, поговорите, порадитеся. Якщо вирішите – подзвоните. Я заплачу скільки скажете. Дитині потрібні й операція, й інше життя. Її ж ви не відправите на шлях заробляти? У неї талант.

- А як Іван не згоден буде? – спитала раптом жінка. Чомусь Ірина перейнялася довірою до Кіри.

- Скажіть про те, що дам багато грошей – погодиться! – впевнено мовила Кіра і швиденько зазбиралася йти.

У дворі наштовхнулася на маленьку Надю, яка тримала в руках пухнасте кроленя. Дівчинка просто вклала сіре створіння в долоні Кірі й посміхнулася. Кіра на хвилину втратила відчуття реальності, час зупинився. Гладити пухнастий теплий комочок хотілося довго. А ще Кірі до болю схотілося відмити Надю й одягти в чисте гарне платтячко, щоб це дитя перетворилося на живу ляльку. Усвідомлення того, що дівчинка обов'язково стане її названою донечкою зростало з шаленою швидкістю, вкорінювалося і міцніло.

Тільки коли опинилася в автівці, попросила у Ясі чогось від серця. Та дала валідолу і навіть не пробувала коментувати. Всю дорогу до Києва Кіра мовчала, а Яся розважала Пашу, щоб не заснув за кермом, бо напередодні не виспався.

- А чо ви туди дівчата хоч їздили? – нарешті на під'їзді до Києва спитав Паша.

- Клієнтка у мене там, - почала було брехати Яся, як домовлялися, але Кіра заперечила:

- Я тобі вдома розповім, гаразд?

- Розробляємо з Кіркою нову програму по зеленому туризму, - знайшла що вигадати Яся.

- По чому? - що стосується боксу, Пашка знав все, а в туристичній галузі йому можна було вішати локшину на його великі вуха чимало, що Яся й збиралася робити найближчим часом.

- Зелений туризм – це коли міський мешканець, якому набридли сморід міста, гамір, пробки, суєта, захотів деякий час пожити в селі без проблем. Правда, потім розчаровується у сільській романтиці без зручностей і з великим задоволенням повертається в місто, щоб знову мріяти про село, сидячи на теплому унітазі. Чомусь завжди людина марить тим, чого не має, - захопилася філософією Ярослава.