Я БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ ТЕБЕ

Кірі наснилося море. Саме таке з бірюзовим прибоєм, яке вона частенько показувала з проспектів своїм клієнтам. Мозок вирішив подарувати їй тимчасове щастя, бо вздовж пляжної коси Кіра йшла не сама, а тримаючись за руку з Михайлом. Як тоді, в їхній медовий місяць. Та яке там місяць, це був усього тиждень, але організм запам'ятав цю картинку як найбажанішу, тому періодично дарував спогади уві сні. Будильник заторохтів так противно, що не піднятися під цю дику трель міг тільки мазохіст. Але Кіра швидко натиснула на кнопку і повернулася під ковдру – хотіла продовжити солодкі миті. Свідомість відновила інформацію, серед якої найважливішою виявилася та, що в її пустому житті з'явилася нарешті дитина. Надя... Надюша... Янгол з ляльковими блакитними очима. І лягали спати вони з нею разом. Але Наді в ліжку не було. Відчуття тривоги заповзло в душу прудкою змійкою і отруїло ранковий спокій. Кіра підхопилася й помчала шукати по кімнатах дівчинку. Знайшла у дитячій. Надя сиділа на підлозі й малювала на альбомному листочку. Малювала схід сонця. Вид з вікна. Штори були відсунені, тому панорама ранкового шосе, над яким палав диск гарячого сонця, вражала своєю масштабністю. Як так природа добирає фарби, щоб подих перехоплювало? Як Надя змогла одними олівцями передати велич на невеличкому альбомному аркушику? Кіра раніше не помічала, наскільки потужний енергетично схід сонця. Рано прокидалася, але не до сонця було – весь час суєта, клопоти, дзвінки, вправи, сніданок нашвидкуруч. І коли це вона так роззяплювала штори? Ніколи! Навпаки – щільніше закривалася від ясного сонця, від людей, від світу. Навколо Наді було розкладено багато олівців, витягнених з упаковок і посортованих за кольором. Побачивши Кіру, дівчинка швидко підвелася і принесла свого малюнка. В оченятах – захват від творчості. Вона нарешті могла робити те, до чого прагнула її мистецька душа.

- Божечко, це ж коли ти прокинулася, якщо бачила схід сонця і встигла його зобразити? – питання адресувалося скоріше самій собі. – Так, ти тут домальовуй, а я швидко щось нам приготую їстівного, чого тобі можна. Лікарка казала супчик... Це довго. Кашка... Англійці їдять вівсянку. Десь у мене там були пластівці... - і Кіра попрямувала на кухню.

Швидко не вийшло. Перша спроба зварити вівсяні пластівці завершилася повним фіаско. Вода википіла раніше, ніж Кіра вирішила нагальне питання з бухгалтером Катею по телефону. Запах підгорілого примусив повернутися до плитки і почати весь процес спочатку. Сама б вона їла й підгорілу кашу, але Наді не можна було давати зіпсуте.

- Так, Кіра, яйця курку не вчать, але до біса класно дисциплінують, - любила говорити сама з собою. Раніше побоювалася, що наздогнали перші ознаки шизофренії, але потім Яся підсунула розумну статтю і заспокоїла:

- З собою можуть говорити лише генії, бо тільки вони сприймають себе цікавим співрозмовником.

Цього разу Кіра не відходила від плитки, проігнорувала дві есемески, але момент, коли варто було зняти кашу з плитки, вловила. Насипала в миску, щоб охолоджувалося, приправила маслом і повернулася, щоб поставити на стіл, як раптом наштовхнулася на перепону, зачепилася і миска впала на підлогу. Каша вивернулася. Перепоною виявилася Надя, яка нечутно підійшла, бо ходила переважно босоніж. Дівчинка несла Кірі на показ завершений малюнок, який при зіткненні вислизнув у неї з рук і відлетів майже в куток. Кіра зойкнула, а Надя по-рабськи присіла навшпиньки й швидко почала згрібати ручками гарячу кашу з підлоги, вкидати її до миски, демонструючи принцип: « швидко підняте» можна сміливо вважати таким, що не падало взагалі.

- Надюша, не треба. То ми кицькам на вулиці викинемо. Облиш, - Кіра хотіла було погладити дитину по голівці, але Надя сіпнулася й прикрилася ручками, немов боячись, що її будуть бити. Давлючий комок підступив Кірі до горла, не даючи можливості щось сказати. Та й що тут говорити? Видно, за кожну необережність дівчинці перепадало, тому й розвинулася лякливість.

Більше того, Надя цілком серйозно почала демонструвати повну готовність їсти кашу, що впала на підлогу. Кірі довелося відібрати у дитини ту злощасну миску і викинути її вміст у пластикову коробку. Частку каші, що лишилася у каструльці на плитці, Кіра віддала малій, а сама поснідала традиційно йогуртом. Надя їла кашу, приправлену полуничним джемом швидко, весь час облизуючи ложку і винувато поглядаючи на Кіру, яка вертіла в руках дитячий малюнок і міркувала, яку рамочку для нього купити – пластикову чи дерев'яну? Яка краще пасуватиме?

Коли подзвонили у двері, Кіра чомусь подумала, що то Яся вирішила навідатися з самого ранку. Ні, на порозі стояв головний менеджер однієї з її турфірм «Оаза» - Вадим Панов. Щоб цей заявився так рано, потрібен був серйозний привід.

- Я сподіваюсь, ти вже зібралася? У мене вільних сьогодні усього дві години. Який у мене дорогий час, ти й так знаєш, - він увірвався до квартири, оцінив ступінь незібраності господині, тому скривив свою фірмову гримасу незадоволення і уп'явся питальним поглядом у Кірині розгублені очі.

- Нагадай мені, що мало сьогодні відбутися? – спантеличено питала Кіра. Начебто ні про що не домовлялася, усі повноваження разом з печаткою перекинула на нього і попередила, що зайнята принаймні декілька днів.

- Я послав три месенджери півгодини тому. Ти їх бачила?

Так, останній рік Кіра просто не випускала з рук смартфон, оперативно переглядаючи повідомлення, і якими б вони не були, весь час відповідала. Правила мобільного етикету передбачали посил навіть елементарного «ок» або першого в списку смайлика. Тепер же вона поняття не мала, де і коли кинула свій мобільний.

- А тепер коротко, що було у тих повідомленнях? І подзвони мені, щоб я швидко віднайшла свій смартик, - Кіра не звикла витрачати час на те, на що можна було його не витрачати. Навіщо ускладнювати життя, коли воно й так складне?

- Подружжя Романенків успішно долетіло у Домінікану, але о третій ночі я вислухав дикий ор Лесі. Ліжко у номері для молодят виявилося на десять сантиметрів коротше, ніж треба...

- І-і-і? – Кіра ніяк не могла збагнути масштаби проблеми. – Зв'яжися з менеджером того готелю, попроси, щоб поставили довше ліжко. В чому прикол? Протокол дій тобі відомий.

- Прикол в тому, що Романенко Кирил має зріст два метри п'ять сантиметрів. У них там нема такого ліжка. Ти коли заявку відсилала, відповідь отримала?

- Не пам'ятаю. Можна в ноуті подивитися. Зараз не суть важливо. Романенки з претензіями збираються повертатися?

- Нам буде дупа, якщо вони повернуться. Виплати, неслава і ..., ти сама знаєш. На всяк випадок, депутатські діточки, мажорчики, що не влізли в ліжко. Готуй свій талант красномовства. Леся обіцяла тобі зателефонувати. Вибач, але вона хоче не зі мною, а з тобою особисто говорити. Мене вона вже тричі послала збирати сморчки в лісі.

- А їхати ми з тобою куди мали? – на звук мелодії Вакарчука «Така, як ти, буває раз на все життя і то із неба...» Кіра прийшла на кухню, де й знайшла свій смартфон.

- Нікуди, - спантеличено протіг Вадим.

- Тоді чого ти примчався? Сам? Так рано? Привід з Романенками паршивий, не ведусь на такі дешеві спектаклі, - попередила Кіра.

- Що відбувається? Тільки чесно. Я коли не розумію чогось, страшенно злий і нервуюсь. Все місто поставлене на вуха – шукають найкращого кардіолога. Ти мені віддала усі повноваження. УСІ! Завжди носилася з тією печаткою, з рук не випускала. А тут... Ти хвора? – так в лоб міг питати лише Вадим. Кірі було приємно, що він турбується.

- Ні, я не хвора і заповіт не писала, фірми на тебе не переписувала, - іронічно заявила жінка. В цей час з кімнати визирнула Надійка і Вадим її помітив. – Лікар потрібен їй. Знайомся, моя донечка – Надя.

- Ти завела дитину? Ну слава Богу! А то я думав, що все печальніше, - чоловік сів на пуфик і вся його поза підтвердила – таки полегшало. – Як поговориш з Романенками, даси знати, як там, що, до чого договорилися. Я помчав, треба ще проплатити на наступний місяць рекламу. Точно білборди не будемо орендувати?

- Ні, пуста трата. Соцмережі – ото варте вкладень. Нормальні водії на дорогу дивляться, а не на білборди. Ти на своїй машині? Підвезеш нас з Надею до «Аладіна». Мені її одягнути треба. Надюш, ти наїлася, не голодна? – дівчинка замотала головою, помітила, що Кіра взувається, то й сама сандалики на ніжки стала нап'ялювати.

- Слухай, а з якого Бухенвальда ти її витягла? – Вадим не особливо проявляв дипломатію, розглядаючи тоненькі ніжки дівчинки.

- Вадя! Говорити, звичайно, треба вголос, але не настільки ж прямо! Дитина не говорить, але прекрасно чує, що ти отут верзеш, - присікла подальші прямі питання Кіра.

- Гаразд, будемо про квіточки і погоду говорити. Парасольку візьми, якщо тачку не береш. Обіцяли дощ. Назад, я так розумію, на таксі? Чекати, поки ти скупишся, не маю часу і бажання. Я – на роботі. І працюю менеджером, а не водієм.

- А я начальник тієї роботи, Вадя, якщо ти ще не забув, - нагадала Кіра. – Довезеш туди і можеш бути вільним.

В супермаркеті на всю розвернувся шкільний ярмарок, нагадуючи, що скоро перше вересня і дітям треба купити все необхідне для навчання. Кіра з завзяттям приміряла на дитину яскраві речі й все, що Наді подобалося, купувала. Дівчинці навіть кивати головою не треба було, Кіра й так по блиску в очах бачила – припало до душі. В мол Надя зайшла у благенькому запраному до сірого сарафанчику, у відділенні з футболками її милі дівчата-консультантки одягли у яскраву футболку і джинсові шортики, з відділу «сукні» Надя вийшла у рожевій шовковій сукні з бантиком, у взуттєвому відділі було придбано кросівки, лаковані сандалики і гумові шльопки для ванної кімнати. Для того, щоб дістатися на третій поверх, де розташовувалася канцелярія, можна було прямувати на екскалатор або скористатися прозорим ліфтом. Кіра здивувалася, коли дівчинка спокійно зайшла до ліфта і з блаженною усмішкою подивилася, як ліфт піднімається угору. Не боялася, не тягла за руку чи одяг, спокійно, як ні в чому не бувало, увійшла і роздивлялася навкруги.

У кожної жінки обов'язково є в магазині відділ, мимо якого вона не може пройти спокійно, щоб серце не почало пришвидшено битися, сповіщаючи, що тут продається мрія. Одні так реагують на взуття, інші – на сумочки, треті – на шубки, четвертим за цукерку – нова книжечка на шістсот сторіночок від улюбленого автора. Кіра фанатіла від щіток, заколок, зав'язок, усього, що стосувалося і могло прикрашати волосся. У Кіри з дитинства було густе гарне волосся, але його весь час спочатку бабуся, а потім мама наполегливо стригли. А Кірі так хотілося відростити шевелюру хоча б до поясу, заплести кіску і прикрасити її пишним бантиком чи то блискучою дивовижною зав'язкою. Але черговий візит до перукарні завжди розвіював міф про можливе щастя. Коли виросла і стала вести самостійне життя, Кіра першим ділом відростила волосся, але блискучі заколки, банти і обручі вже одягати було пізно. У Наді було довге волосся і його обрізати Кіра точно не збиралася. Поки жінка надивлялася заколки та зав'язки, трошки захопилася, обернулася – Наді не було поруч. Серце зразу бухнуло в п'ятки. Кіра кинулася шукати, питати, нервово бігати по молу, поки очі не спотикнулися об знайомий силует дівчинки - Надя заворожено дивилася на величезну залізну коробку з товстими різнокольоровими олівцями. 36 кольорів. Для Наді це був скарб, з якого вона не зводила очей. Дівчинка легко торкалася коробки, гладила олівці, немов перевіряючи, чи вони справжні. Кіра кинулася обіймати дитину, щаслива від того, що мала знайшлася. Надя, було схоже, навіть не помітила, що загубилася. Проте, помітивши перелякані очі Кіри, готові зірватися з вій сльози, Надя притулилася до своєї благодійниці і заплющила очі.

- Надя, сонечко, ніколи не відходь від мене. Тут багато людей, ми можемо загубитися.

Надя повисла у Кіри на шиї. Кращого намиста Кіра і придумати не могла. Надя не просила, але Кіра накупляла олівців, альбомів і навіть фарб, адже вирішила показати дитині можливості фарб.

- Ой, які у нас в парадному лялечки живуть, - майже в дверях перестріла Кіру з Надею пенсіонерка Лідія Макарівна. Жінка все життя пропрацювала у дитсадочку, мала своїх двох онуків дошкільного віку, тому жодну малу дитину не випускала з виду. А ще обов'язково хотіла знати усе про всіх мешканців парадного. Надя упереджено заховалася за спиною Кіри і лише визирала, побоюючись незнайомої тітки. – Вам так пасує дитинка, Кірочка. Певно, племінниця? До школи вже ходить?

- Не ходить. Ми поспішаємо, Лідія Макарівна, ще не обідали, а вже майже третя година. У дитини має бути режим, - спробувала необразливо відкараскатися від нав'язливої сусідки Кіра. Мало того, що в молі на неї всі чортом дивилися, коли вона Надю одягала, а потім шукала, то тепер ще й цікаві бабці почнуть діставати. А раніше вона хибно вважала, що до її життя нікому діла немає у багатолюдному місті.

Машинально натиснула на сріблясту кнопку ліфта і зразу ж відчула, як Надійка легенько смикнула за рукав блузки. Дівчинка наполегливо мотала головою і тягла Кіру до сходів.

- Так, зовсім забула, ми ходимо з тобою сходами, - прокоментувала вголос. Кірі було дивно, що в молі Надя не боялася ліфта, а тут... Кіра списала на те, що в супермаркеті ліфт був прозорий.

- Сьогодні усі ходять сходами. Щось там зламалося. Вчора люди застрягли, то ледве витягли, - ділилася інформацією Лідія Макарівна, весь час розглядаючи Надю. – Он бачиш, Кірочко, оголошення повісили, що ліфт не працює.

Дійсно, на дверях ліфту висіла незграбна табличка, яку Кіра не помітила одразу. Не так образливо було підійматися на восьмий поверх, знаючи, що вибору все одно не було.