Я БУДУ ЖИТИ ЗАРАДИ ТЕБЕ

Кіра з полегкістю зітхнула, коли сіла в електричку і та рушила, залишивши перон вокзалу позаду. Жінка втікала якомога далі від цього страшного світу людської бездуховності, від бідності не стільки матеріальної, скільки духовної. Назад, у свій світ комфорту і затишку, де на неї чекає дорога квартира, ще дорожча дача, її власна мережа туристичних фірм, авто і водій Толік.

Толік дійсно чекав на вокзалі. Він галантно відкрив дверцята білого джипа, увімкнув легку музику, бо помітив – бос розстроєна не на жарт.

- Додому чи зразу на фірму? – спитав коротко і чітко. Молодий чоловік вивчив усі тонкощі характеру начальниці, тому знав, що трудоголізм Кіри Павлівни може іноді зашкалювати. Зараз відповідь здивувала:

- На Борисоглібську, 5, - цю адресу Толік знав також чудово, бо не одноразово відвозив Кіру туди. На Борисоглібській був кабінет Ярослави Іванівни Корейської, або просто Ясі - подруги Кіри.

- Толік – прекрасний водій, показний мужик, я б з ним навіть замутила на твоєму місці, але пора, люба моя, вже самій їздити, - зустріла Кіру низенького зросту з короткою стрижкою рудоволоса красуня-психолог Яся прямо перед дверима салону краси «Маргарита» з дамською довгою цигаркою в руках.

- А тобі б не завадило кинути палити, - різко відповіла Кіра, владно висмикнувши з рота подруги цигарку і кинувши недопалок у смітник, що стояв неподалік. – Треба поговорити.

- Я зрозуміла, що не пиріжки пекти ми з тобою будемо. Терміново дуже? А то я голодна трохи, - з Кірою Яся могла бути відвертою, не складалася у реверанси, не корчила спокійну і врівноважену, як перед віп-клієнтками.

- Натяк зрозуміла, ходім у твою улюблену забігайлівку. Тільки я не їстиму. Будеш умовляти – укушу.

- А чо? Худнеш? Дієта? Тобі негарно буде, якщо дуже схуднеш. На кістки зараз мужики не кидаються. В моді – пишні форми.

- При чому тут дієта? Ще менше тема мужиків колише. Просто не хочеться. Нічого в рота не лізе.

- Ага, як справжня українська жінка нажираєшся увечері. Молодець. Всі ми так уміємо. До речі, ми з тобою вже пів року в басейн збираємося ходити.

- Увечері я тільки насіння лузаю. Ти ж і порадила. Космос, феншуй, для молодості... Відвертає увагу від лихих думок, - іронізувала Кіра. – А щодо басейну, то ж у тебе як не Марат, так Артур, як не Артур, то Денис. А потім бац – критичні дні. Зиму дочекаємося і тоді точно в басейн припремося. Я ж нас з тобою знаю. А насіння теж нічого...

- Це, моя люба, коли мужика немає під рукою. Тоді можна і насіння. Ти коли збираєшся завести? – Яся лукаво зазирнула в очі подруги, намагаючись там прочитати відповідь. – Чи вже є, а я не в курсах?

- Ти ж знаєш, що я збираюсь завести дитину, а не мужика, - зупинила подругу Кіра. – Я тобі тут таке розкажу. Тільки до кінця вислухай, а потім свої поради давай.

Коли вмостилися за екстравагантним столиком в улюбленому куточку ресторанчика «Фенікс» і Яся назамовляла безліч смачних страв, Кіра швидко переповіла все, що було пов'язане з її візитом у Микитську слободу: чого приїхала, про що з отцем Василем говорила, його поради дивні, особливо детально живописала історію родини на возі. Яся тільки очі круглила і все дивувалася. А коли Кіра озвучила своє бажання забрати у родини цю німу дівчинку і виховувати як доньку, то ледве не вдавилася лимонним тістечком.

- Все чудесатіше і чудесатіше твої ідеї. Шо за блаж? Тобі пригод мало? Нормальні діти перевелися? – почала свою психологічну обробку Яся.

- Я просто відчула, що потрібна їй. Вона помре. Вони чекають, коли вона помре. Це страшно!

- А так вона помре у тебе і тебе ще за це й посадять. Пришелепкувата. Ти документи подала на всиновлення?

- Так.

- Тобі що сказали?

- Як з'явиться немовля, від якого відмовилися, так і оформлять.

- Ну то чекай свого маленького гарненького рожевенького бутуса. Здорового, що дуже важливо! Дитину треба брати малюсінькою, щоб не знала, що вона не твоя рідна. І тобі легше, і у дитини не буде по життю стресу.

- Якби ти бачила її очі, ти б мене зрозуміла, - наполягала на своєму Кіра.

- Всім знедоленим ти все одно не зможеш допомогти. Не всі ж мами Терези, - доїдаючи салат «Цезар», бовкнула Яся, явно не у захваті від планів подруги. – На лихий кінець дай їм грошей, профінансуй операцію, допомагай, хто тобі заважає? Реклама перед виборами, дивись, ще й в депутати потрапиш. Нащо всиновлювати?

- А якщо вона мені потрібна? Саме вона. Розумієш, як тільки я її побачила, так і влізла ця дитина мені в серце. Я не можу пояснити ці відчуття. Якщо Бог мені підказує?

- А якщо диявол спокушає? – вміла опустити на грішну землю подруга. - Але я бачу, що не зможу тебе відмовити від цієї дикої авантюри. Очі горять, ідеєю заразилася, амбець! Чого питаєш, коли все давно вирішила?

- Яся, я чого до тебе приїхала... Ти можеш зі мною туди з'їздити? До тих людей? Я хочу з ними поговорити. Якщо дитина їм такий тягар, то вони мені віддадуть дівчинку. Чи продадуть. Я б її хоч би спробувала вилікувати. А раптом...

- А я тобі як група підтримки?

- Ні, ти мені як психолог там потрібна. Для групи підтримки я б брата Пашку прихопила. Подивишся на все своїми очима. Незалежний експерт.

- До речі, а Пашка в курсі про твій новий план подолання самотності з дитиною – мауглі? спробувала останній важіль Яся.

- Ні. Я тобі лише розповіла. Думаю, що заїду ще до Вадіка. Він адвокат, порадить як краще провести документи. Якщо батьки дитини погодяться. Я думаю, що проблем не буде...

- А я думаю, що вони в тебе тільки починаються. Ти хоч знаєш, чим дівчинка хвора?

- Я знаю, що поки що вона жива. І я хочу, щоб вона жила. Не існувала, розумієш, а жила. Ні одягу, ні навіть олівців у дитини немає. Найменша, хто хоче, той і штурляє. Пекло земне! Якщо у мене є можливості, а головне бажання, то чому б не використати це? Я розумію, що всім не допоможу, але якщо навіть їй одній, вже щось, - запевняла скоріше себе, ніж Ясю.

- Вона не малесенька. Знатиме, що ти не мати. А якщо мати буде проти? – намагалася відмовити Яся подругу.

- Матері немає. Померла, коли малій був усього рік. Не знала вона матері. З ними тітка живе, але яка та тітка – біс її знає. Тому я й прошу тебе поїхати зі мною. Я буду сильно мучитися, якщо не спробую.

- А якщо все скінчиться плачевно, то з депресняка мені тебе знову доведеться витягати. І так хреново, і так – не краще. Поїхали, покажеш мужика – деспота з купою дітей. Мені чисто з професійної точки зору цікаво. Тільки Пашу, напевно, все ж доведеться прихопити. Для перестраховки. Наче він нас відвезе, типу водій, а коли що – заїде в пику пару разів тому дауну сільському. О, і битку нехай захопить, на всяк випадок. А що? Ти знаєш, які ті сільські чоловіки дикі та не керовані? Пашка начебто боксом займався. Який пояс?

- Я не розбираюсь. То йому доведеться все розповісти? – Кіра не була певна, що старший брат Паша зможе її зрозуміти у цій справі. Але захищав він її завжди, тому в допомозі ніколи не відмовляв.

- І чому ти така наївна. Поки що нічого не треба нікому розповідати. Скажеш, що це мені треба по роботі. А коли що, тоді вже обговориш з ним деталі. Якщо він нормальний мужик, то звичайно буде проти. Будь до цього готова, подруго. Але з іншого боку він знає, як тобі хреново самій, тому... Одним словом, завтра у мене якраз вільний день. Щоб не відкладати до нових віників. Туди далеко?

- Годину на електричці.

- Значить, я зможу навіть виспатися. Раніше десятої мене не будити. Окей?

- Гаразд. Яся, ти гарна подруга, - вперше за весь вечір посміхнулася Кіра.

- А психолог не ахті. Втрачаю кваліфікацію.

- Чому це?

- Бо не змогла тебе відмовити від такої авантюри. Ще й сама допомагаю. Може, мені до тебе на фірму гідом влаштуватися. В Єгипет з'їздили б, а?

- Минулого ж року була. Піраміди там і досі на тому ж місці стоять. І спека точно така ж, і обжираловка один до одного, - нагадала враження подруги від поїздки в Хургаду.

- Точно. Кориду в Іспанію треба поїхати подивитися. Такий тур є?

- Для тебе оформимо, Яся. Тільки сумніваюсь, що ти ту кориду будеш дивитися. Там над тваринами знущаються. А ти ледве пережила, як твоя кішка кошенят навела. Якщо ти сьогодні вільна, ну, в плані, не намічається який гарний молодий коханець, давай якесь кіно подивимося? – в голосі зазвичай сильної та впевненої Кіри Павлівни вчувалося благання. Яся знала, що це маячок до початку депресивного стану. Після смерті Міші Ясі довелося майже перебратися в Кірину квартиру - подруга боялася вночі лишатися сама вдома. З часом минулося, але періодично кодова фраза «подивимося фільм» означала, що їй вкрай необхідна компанія.

- Після Артурчика я зла на все чоловіче плем'я. Поки що феміністично налаштована. Може, твого Толіка звабити?

- Ти вже цей номер репетирувала декілька разів, - нагадала Кіра.

- Так. Я й забула, що він твій пажик. Тоді – вільна! З мене насіння, з тебе – щось попити смачне. Кіно обираєш ти. Тільки не «Титанік» і йому подібні. Як ми з тобою тоді ревли. Як дві пришелепкуваті істерички. Одна, між іншим, психолог, - попередила Яся.