Розділ 10. Нарада

Ми в’їжджали в доглянуте подвір’я Влада. Свинцеві хмари, набряклі дощовими краплями, нависали низько, посилювали й так важкі думки.

Притулившись чолом до скла, я намагалася заспокоїтися. Проковтнула, у спробі позбутися колючої грудки в горлі.

Згадала вчорашній вечір, серйозні обличчя Пилипа та Гліба, довгу розмову на кухні. Ми мали більшість: три наші голоси, плюс голоси Олі та Кирила. У Влада залишилися лише Лара та Рита. Розказати свою історію сестрі в мене язик не повернувся — похована під уламками особистості совість чинила опір. Думаю, Рита незабаром сама зробить висновки, а я зачекаю.

Підсвідомо я готувалася до поразки, попри позитивні прогнози. Пилип, навпаки, виглядав натхненним.

Господар не зустрічав нас на порозі, але двері були відчинені навстіж. Я вийшла з машини, поклала руки на капот. Вдих. Ще один. Зберися, Поліно!

— Ти в порядку?

Підвела очі — на мене дивився Гліб. Стурбовано, майже дбайливо.

Я кивнула.

— Скоро все закінчиться, — запевнив він. — Якщо Пилип стане вождем, Влада Вермунда судитимуть, обіцяю.

Я знову кивнула і зробила крок до дверей. Швидше б з усім покінчити…

Увійшла до хати слідом за Пилипом, Гліб прямував ззаду, ніби страхуючи, а може, боявся, що втечу. Втекти, і справді, хотілося.

Серце стукало гулко й часто, дихання збилося. Бог мій, як же душно! Я вся змокла чи то від спеки, чи то від хвилювання.

Кирило сидів на дивані, а поряд із ним — Лара. Захисниця сміялася, але коли ми увійшли, відразу посерйознішала і відвернулася. Так, з Ларою ми точно не потоваришуємо. Начхати! Якщо все скінчиться погано… Ні, поки не треба про це думати, я достатньо розмірковувала вчора. Спортивна сумка Матвія з моїми речами стояла біля порога квартири Пилипа, поруч пакет із совами. Якщо все піде не за планом, поїду відразу. Однаково куди. Не пропаду.

Влад спустився за кілька хвилин у супроводі Рити. Сестра мала кращий вигляд, відразу перетворившись зі зляканого дівчиська на елегантну жінку. Без зайвих слів підійшла та обійняла мене. У грудях розлилося тепло, і зародилося незнайоме почуття. Я гадала, у мене не залишилося кровних родичів, й ось зʼявилася вона. А ще атлі.

Влад подивився пронизливо, глибоко, посилюючи тепло в районі шлунка, і я відвернулася. Ні до чого зайві емоції — треба зберегти розум холодним.

Невдовзі з’явилася Оля, привіталася, обійняла мене. Вони що, усі мене обійматимуть? Чи це жалість? Сподіваюся, воно того варте, інакше я даремно пожертвувала гордістю.

— Сьогодні великий день, — доброзичливо усміхаючись, промовив Влад. Я не помітила на його обличчі ні хвилювання, ні тривоги — чи добре маскувався, чи був упевнений, що переможе. — Сьогодні біля джерела ми возз’єднаємо атлі.

Світ потьмянів. Шарудіння і перешіптування одночасно стихли, і вітальня поринула в напружене мовчання. Швидше за все це тривало кілька секунд, але мені здалося — вічність.

— Перш ніж хвилювати предків своєю присутністю, потрібно вирішити деякі розбіжності. — Голос Гліба увірвався у свідомість, і навколишній світ хлинув з усіх боків звуками, яскравим світлом ламп та задушливим запахом дорогих жіночих парфумів.

Влад посміхнувся, кивнув.

— Так, ваші… хм… претензії. Що ж, я готовий скликати нараду.

— Чудово! — войовничо прошипів Гліб.

— Ох, Ізмайлове, заради бога! Залиште свою ворожнечу, помиріться і не морочте нам голову! — вигукнула Лара й театрально скривилася. — Усі вже давно забули ту історію, і тобі час.

— Я не питав твоєї думки, Домбровська! — гаркнув Гліб і стиснув кулаки. Дивився прямо на Влада, ніби готувався вдарити.

— Грубіян, — сказала вона і відвернулася. — Ти підмовив Пилипа та дівчисько?

— Не бачу приводу відмовляти їм, люба, — спокійно промовив Влад. — Зараз усі так славлять демократію. Голосуємо і швидше. Хотілося б встигнути до джерела до темряви. Ну, хто проти того, щоб вклонитися сьогодні вождеві та возз’єднати плем’я атлі?

Гліб підняв руку і глянув на мене. Боявся, що передумаю? Хотів підтримати, підбадьорити? Сам шукав підтримки? Я повторила його жест. На Влада більше не дивилась. Рахувала секунди до того моменту, коли зможу піти із цього будинку.

— Ти намагався, Глібе, — тихо сказав Влад.

Я озирнулася. Пилип, блідий з опущеними очима. На обличчі — смуток і лють. Гліб із шумом видихнув, очі зблиснули злістю.

— Кирило!

Кирило не підняв руки. Сидів, похмуро дивлячись на нас, з кам’яним виразом обличчя.

— Вибач, друже, але я справді вважаю, що плем’я має шанувати закон крові.

Оля, навпаки, не дивилася на наш бік. І не треба було — я все зрозуміла й так… Образа защипала сльозами, але я змусила себе стримати їх — сама винна! Використовувати особисте з політичною метою завжди неприємно, і я готувалася до наслідків. Ще один урок життя: жалість ніколи не приносить поваги.

Гліб мовчав. Дивився в підлогу, хмурився.

У моїй голові поступово прояснялося, і все, що відбувалося, здалося безглуздим, безрозсудним дійством.

Піти. Постукатися до Вікі, плакати в неї на плечі, напитися до нестями.

— Дякую, — сказав Гліб. — За те, що дотримала слова.

Я звела на нього очі.

— Це мало допомогло.

Голова все ще крутилася, але я наказала собі не розкисати. Потрібно на свіже повітря, зібратися, наважитися.

На що? Ти серйозно це зробиш?

— Поліно!

Різкий оклик полоснув, як ножем. Я зупинилася біля самих дверей, повернула голову. Влад дивився на мене. Колючий, холодний погляд, ніби ми зовсім не знайомі.

— Ти не можеш піти.

— Ось як?

Голос — тремтячий, невпевнений. Тільки б не розплакатися перед ним, тільки не розплакатися… Вони всі дивляться… Втекти звідси, та швидше!

— Ти — атлі, і маєш присягнути мені сьогодні, разом з усіма.

— Я нічого тобі не винна! — майже вигукнула я.

— Вона піде, Вермунде, — спокійно сказав Гліб і підійшов до мене. — Адже ти не армію рабів створюєш. Не можна змусити людину прийняти тебе у своє життя.

Влад опустив очі, задумався, але за секунду знову підняв їх.

— Вона залишиться. Я не маю наміру бігати за кожним із вас. Сьогодні ми возз’єднаємо атлі.

— Вибач, але доведеться робити це без неї. — Гліб виглядав спокійним, навіть розслабленим у той час, коли мене всю трясло від напруги. Ось вони — двері. Від волі відокремлює кілька кроків.

— Відійди, Ізмайлове! Я втомився від твоїх спроб уколоти мене. Сьогодні не той день, і я не в тому настрої…

— Мені начхати на те, у якому ти настрої! — гаркнув Гліб. — Вона піде.

— Глібе, будь ласка, — Пилип підійшов і поклав руку йому на плече. — Ми спробували. Треба прийняти поразку.

Гліб навіть не глянув на нього. Стояв прямо й залишався єдиною перепоною, яка розділяла мене та Влада. Його волю та мою ненависть.

— Відійди, Ізмайлове! Це останнє попередження! — прогарчав Влад.

— Ні.

Влад різко змахнув рукою, і Гліба, наче безвольну ляльку, попри всі закони фізики, підняло над землею і гепнуло об одвірок.

Я схлипнула. Подивилася на Влада — його обличчя буквально дихало злістю, а в тиші, що запанувала після магічного удару, виглядало зловісним.

Мої підошви немовби прилипли до підлоги. Боковим зором я побачила, як Кирило обережно підійшов до Гліба й допоміг підвестися.

— Ніхто більше не плестиме змови в племені атлі, — сказав Влад, дивлячись прямо мені в очі. — Ніхто й ніколи. Це зрозуміло?!

Я мовчала. Мовчали всі, але було зрозуміло, що саме я маю відповісти. Влад зробив кілька кроків назустріч, і за мить уже стояв так близько, що я відчувала запах його парфумованої води.

— Я питаю, чи це зрозуміло?!

Сльози практично неможливо було стримати, і я відвернулася. Не хотілося, щоб він їх бачив. Мною заволоділа пекуча образа, обпалила потилицю, спустилася в легені, заважаючи дихати. Вдих-видих. Я як миша, загнана в кут. Неприємне почуття.

Я звела очі. Хай нижче падати вже нема куди, але один козир у мене ще захований у рукаві.

— Зречуся, — прошепотіла тремтячим від сліз голосом. — Прямо тут, перед твоїм племʼям. І так, я пам’ятаю твої погрози, але слова зречення вивчила назубок. То що, перевіримо, Владе?

Він опустив очі. Декілька секунд про щось думав, потім кивнув.

Що? Я перемогла?

Невпевнено позадкувала до дверей, усвідомивши раптову свободу, вийшла. Спустилася сходами ґанку.

Свинцеві хмари були майже зовсім чорними, зрідка зривалися великі теплі краплі. Десь далеко, біля самого обрію небо розірвав яскравий спалах блискавки. Розкот грому запізнився на секунду.

Я підняла обличчя до неба. Більше не стримувала сльози — навіщо? Повільно пішла до воріт, не думаючи, що робитиму далі. Хотілося просто втекти, забути весь цей кошмар. Різко почалася злива. Я все ще плакала, але сльози приносили полегшення, навіть спокій. Немов разом із ними з мене виходив біль. Напевно, Пилип мав рацію: зв’язок між нами дуже сильний. Мій захисник. Як дивно…

Майже біля самої брами на плече лягла рука, а через мить я опинилася в міцних обіймах. Знайомий запах ударив у ніздрі, і я вперлася долонями в широкі чоловічі груди.

— Пусти! — вигукнула несамовито. — Ненавиджу! Пусти!

— Тихіше, — прошепотів Влад мені у волосся. — Я знаю, знаю…

Я знову закричала. Гучно. Захлинулася риданнями, а він просто гладив по спині, щось казав. Одяг намок та прилип до тіла, повітря навколо просочилося ванільним запахом. І звідки він узявся?

— Ненавиджу тебе… — прошепотіла я, вчепившись пальцями в мокру тканину його сірої сорочки. Голос майже зник від ридання.

— Знаю. — Його голос — хрипкий, рідний. Як же так? Чому? Здавалося, якщо не дізнаюся зараз, то просто помру! — Так було потрібно…

— Кому? — схлипнула я. — Кому було потрібно?

Він трохи відсторонився. Підняв моє підборіддя, зазирнув у вічі. Я справді ненавиджу його. Адже маю ненавидіти… Як він міг — рідна, близька людина — так вчинити зі мною? Адже я любила. Люблю…

Губи обпалило поцілунком. У голові закрутилося.

Влад ще міцніше стиснув мене в обіймах. Плакати більше не хотілося, рухатися теж. Завмерти б у цій миті, не ступати в майбутнє. Там — розчарування, образа, докори совісті.

А тут щастя. Нехай хвилинне, розбавлене болем. Нехай викликане лише прокляттям. Але моє.

Я втомилася страждати.

Мабуть, прийшла пора себе зневажати.

Я з останніх сил відштовхнула Влада, відступила на крок.

— Геть від мене! Це все магія, прокляття.

— Ніякого прокляття не існує, Поліно! Це все маячня, — повторив він слова Гліба. Дивно, вони навіть говорять одними фразами…

У голові шуміли плутані думки, заважаючи зосередитись. Дощ лупив по спині, стікав із долонь униз, позбавляв розуму.

— Не знаю, що це, — сказала я, нарешті. — І не хочу перевіряти.

— Зречешся — не побачиш сестру.

Коротка фраза — як підніжка.

Чому ця думка не спадала мені на думку раніше? Адже я думала про зречення, серйозно думала. Прораховувала, розмірковувала. А тепер що?

Ця думка позбавила сил. Адже він має рацію… Не побачу Риту, не дізнаюся більше про маму. Адже коли сестра говорила про неї, мама ніби оживала. Ні, я не можу це втратити! У мене так мало лишилося…

Плечі безвольно опустилися, я заплющила очі.

Деякі програють завжди. Потрібно навчитися жити із цим чи стати сильнішою. Навчитися перемагати.

Я схлипнула й запитала:

— Як ти це зробив із Глібом?

— Одне з моїх умінь, — відповів Влад. — Ти багато чого маєш дізнатися.

Я замотала головою.

— Пилип казав: ми маємо допомагати. Що ж накажеш зробити з тобою після того, як…

— Полю…

— Я не зможу. Збожеволію.

— Дай руку.

Його долоня знайшла мою. Тепла. Знайомо стиснула. А потім щось сталося. Наче мені влили світло у вени. Ванільний запах став насиченішим, ваніль була в мені.

— Що… це… — видихнула я, намагаючись перевести подих, п’яна новими відчуттями, поглинута запахом, емоціями.

— Мій кен, — відповів Влад. — Тепер він у тобі.

Він погладив мене по щоці.

— Дівчинко… Ти не зможеш… не зможеш одна. Особливо тепер, коли ти так близько до атлі. Мучитимешся. Не треба. Просто прийми.

Я подивилася на нього — зелені очі турбуються, майже благають.

Я стомлено зітхнула й заплющила очі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.