Провидиця

Я прокинулася від різкого звуку — чи то скло розбилося, чи то ваза, але враження було таке, що хтось шпурнув скляний предмет об стіну, і він обсипався в мене в мізках тисячами уламків. Підскочивши, не одразу зрозуміла, де перебуваю. Озирнулась. Точно, я ж учора залишилася у Влада. Ліжко виявилося дуже комфортним, і я заснула відразу ж, як тільки голова торкнулася подушки.

Я не стала брехати собі: кімната виявилася на мій смак. Так і спокушала залишитися.

Моя кімната… До вчорашнього дня в мене й житла не було. Як різко все змінилося.

Я насупилась. Адже я не вирішила, чи залишусь, а вже подумки прописалася. Потрібно багато обміркувати та, бажано, не тут.

Гуркіт за дверима повторився — щоправда, звучав уже тихіше, але водночас супроводжувався криками.

Кричав Кирило.

— Відчепись від мене!

Далі була черга нецензурних висловів і вигуків. Я здивувалася, і кілька секунд сиділа в ступорі. Кирило завжди був похмурий і небагатослівний, але щоб скандалити… Хоча, можливо, я просто не знала молодшого Макарова.

Цікавість у мені перемогла збентеження, і, поспіхом одягнувшись, я вийшла з кімнати. Крики долинали знизу — з вітальні.

Спустившись, я натрапила на дивну картину: Кирило цілився важкою чорною попільничкою в Пилипа, який намагався сховатися від нього за диваном.

На виході з коридору, який вів до кабінету, завмер Влад. Схоже, суперечка застигла його зненацька.

— По-твоєму, я слабкий? — Кирило замахнувся, маючи намір кинути попільничку, але руку перехопив Влад, який відразу опинився поруч.

— Віддай це мені, друже, — сказав спокійно. — Воно того не варте.

Кирило з ненавистю глянув на Пилипа, але попільничку все ж віддав.

— Він сердиться, що я не воїн, як мати, — сказав з образою в голосі. — Але хто залікує твої рани, жерцю? Хто врятує тебе, якщо прийде мисливець?

— Ти з глузду зʼїхав! — різко відповів Пилип, встаючи на ноги. Після того, як загроза звелася нанівець, він виглядав більш впевненим. — Це все налі. Він тобі мізки розплавив.

— Ти заздриш, що я посмів раніше за тебе. Якщо тобі така потрібна сила, що ж не спробуєш сам?

— Чому тут заздрити? Треба бути останнім ідіотом, щоб звʼязатися з налі! Дати йому тобою користуватися, знеструмити жилу. Подивися на себе — на кого ти перетворився!

— Досить! — різко промовив Влад і обернувся до Кирила: — Ти — зі мною в кабінет. Макарове, приберися тут.

Влад зустрівся зі мною очима. Ненадовго, на секунду чи дві, затримав погляд, а потім круто розвернувся і пішов геть. Кирило пішов за ним. А нам із Пилипом залишився бардак у вітальні.

Пилип глибоко зітхнув, потім побачив мене й усміхнувся, ніби нічого не сталося. Наче він щойно не ховався за диваном від свого брата, а той не збирався розтрощити йому череп.

— Я привіз твої речі. Вони в машині, — сказав він.

— Що це було? — запитала я, ігноруючи той факт, що я, загалом, не погоджувалася жити тут. Розберуся із цим потім. До того ж розбиратися доведеться зовсім не з Пилипом… — Ви знову посварилися?

— Це все налі, — похмуро відповів Пилип і драматично потер пальцями скроні. — Він зробив мого брата таким.

— Налі? Легендарний налі? Я читала про них, але думала, що це вигадки.

— Це складно для тебе… Забагато інформації одночасно. Шкода, що ти не росла серед хижаків!

— А ти спробуй пояснити, раптом зрозумію.

Я зібрала всі великі уламки в купу. Так, віником тут не обійдешся. І килим зіпсований — шкода, красивий був.

— Налі — темні сутності, які може впустити в себе кожен хижак-чоловік за допомогою спеціального ритуалу, — пояснив тим часом Пилип. — Налі заволодіває твоєю свідомістю, змінює думки, змушує почуватися сильнішим та розумнішим, ніж ти є насправді. Але в результаті налі спустошує чоловіка і спонукає робити вчинки, які він ніколи б не зробив, перебуваючи в здоровому глузді. Подивися на Кирила… Але ж раніше він таким не був. Брат пішов у матір — м’який і поступливий. Добрий.

Описуваний образ ніяк не в’язався з людиною, яку я знала — грубою і вічно незадоволеною.

— Ого! А жінка може впустити його?

— Ні. Налі — тільки для чоловіків.

— І тут дискримінація, — пробурчала я. — Де в цьому будинку можна знайти віник чи пилосос?

Пилип показав мені комірчину, заставлену різним господарським добром – рай для прибиральниці. Великий миючий пилосос я побоялася чіпати, бо зовсім не вміла ним користуватися. Знайшла ще один — менший — але зі зручною кнопкою на ручці. Щітку та віник відшукала там же, у кутку.

— І навіщо чоловік впускає налі? — спитала, змітаючи великі уламки з пухнастої поверхні килима. Вони не хотіли підкорятися вінику, ліниво перекочуючись і вперто застряючи в м’якому ворсі.

— Існує легенда, що той, хто пропустить через себе дев’ятьох, набуде безмежної влади та сили. Звучить пафосно, але багато хто пробує.

— Кирило хоче стати сильнішим?

— Кожен хоче, — з гіркотою відповів Пилип. — Чи, думаєш, Вермунду це не треба? Коли він був із тобою… — він замовк, навіть, здалося, злякався, що сказав зайвого. Але слово, як кажуть, не горобець…

— Кажи! — У горлі стало гаряче, шлунок стиснувся, у вухах відстукував пульс.

— Не зважай.

Проте мені вже не треба було пояснювати. Налі змінює поведінку, підкоряє волю. Якщо додати сюди провину і тривогу, яку я відчула на ритуалі возз’єднання, картинка набувала цілісності. А ще Влад ніколи не виявить слабкість — злитиметься, випустить жало, але не зізнається. Мозаїка незрозумілих і зайвих деталей складалася напрочуд вдало.

І мені захотілося повірити. Навіть не так: я змусила себе повірити. І все стало на свої місця.

Напевно, так простіше: виправдати себе в будь-який спосіб. Винний завжди знайде приховані мотиви власним вчинкам, які виставляють його в іншому світлі. Але іноді, щоб виправдатись, потрібно виправдати іншого.

Більше з Пилипом на цю тему я не розмовляла. Тільки думала, аналізувала, незмінно приходячи до того самого висновку. Головне питання дозріло, але поставити його не було кому. Кирило з Владом замкнулися в кабінеті, і звідти не долинало жодного звуку. Залишалося тільки здогадуватись, про що вони там говорять.

Прибравшись у вітальні, я із задоволенням прийняла пропозицію Пилипа поснідати. Мене завжди вражали чоловіки, які вміють смачно готувати. А Пилип при цьому примудрявся ще і красиво подати їжу, перетворюючи звичайний сніданок на якесь шоу.

Поки він порався в плити, я ретельно оглянула кухню. Простора, сучасна. Велика робоча зона біля вікна, стіл посередині зі стільницею із чорного граніту. Суворий дизайн, мінімум деталей. Проте, затишний.

Я впіймала себе на думці, що мені подобається в атлі.

Може, будинок теж має магію? Дивно, але того дискомфорту, який я відчувала у свій перший візит сюди, я більше не відчувала. Навпаки, мені було добре тут. Напевно тому, що вже знала: я залишусь. Спробую зібрати себе по шматочках.

До сніданку спустився Гліб. Виглядав заспаним і пом’ятим, але дуже затишним у сірих шортах та чорній футболці з яскраво-червоним написом: «Я бачив усіх вас». Я була рада йому. З вечора сумнівалася, що він залишиться — Гліб ненавидів Влада так сильно, що той був би давно мертвий, якби можна було вбивати силою думки.

— Кава! — вигукнув він і сьорбнув із моєї чашки. — Ммм… запашна.

Я не здивувалася — витівка цілком у його стилі.

— Виспалася? — запитав він і підморгнув.

Я знизала плечима.

— Кирило здурів, — відповів за мене Пилип, ставлячи перед нами тарілки. Відбивні так смачно пахли, що я мимоволі проковтнула слину. — Налі його доконає.

— Де він? — поцікавився Гліб.

— З Вермундом у кабінеті.

— Цей навчить!

Більше Гліб нічого не сказав, тільки мовчки поглинав сніданок. Я теж промовчала. Після сніданку прийняла душ, переодягнулась і вислизнула з дому. Було незручно, але довелося попросити в Гліба грошей, щоб доїхати до міста, і я присягалася собі негайно знайти роботу. Усі ці магічні пригоди, звичайно, добре і весело, але треба було б і життя влаштовувати. Хоча б у тих сферах, у яких я більш менш впевнена.

Попри те, що настав кінець серпня, спека в місті стояла жахлива. Плавився асфальт, плавилися перехожі, навіть повітря, здавалося, ось-ось розплавиться і потече гарячою жижею розпеченими вулицями.

Знайомий район зустрів тінистими провулками, запахом смаженої картоплі з вікон та радісними дитячими криками. Я увійшла до під’їзду, намагаючись не зважати на ностальгічні думки.

Віка злякалася, побачивши мене на порозі. Стояла кілька секунд, розкривши рота від подиву, потім заволала:

— Тебе вбити мало! Де ти пропадала? Я тут із ніг збилася, навіть Матвію дзвонила! Хіба можна так чинити?!

— Не треба було дзвонити Матвію, — сумно сказала я. — Впустиш?

Через десять хвилин ми вже пили чай із печивом на затишній та такій рідній кухні.

— Де ти зараз мешкаєш? З ким? — запитала Віка, вдивляючись мені в обличчя. Питання, якого я боялася найбільше, оскільки сама не могла дати на нього однозначну відповідь.

Я глибоко зітхнула. Рано чи пізно доведеться зізнатися собі: моє життя мало чим нагадує нормальне, і навряд чи колись уже таким стане.

— Поки що не визначилася, — ухильно відповіла я. — Зараз мені конче потрібна робота.

— Без проблем. Одному моєму знайомому потрібна секретарка. Підійде?

— Звичайно, підійде. Вибір однаково невеликий: не секретаркою, то офіціанткою.

— Гроші потрібні? Прямо зараз?

Я кивнула.

— Якщо не важко. Віддам одразу, як розбагатію.

— Забий.

— Щодо Славіка…

— Полько, ти не гнівайся. — Подруга зніяковіла. — З ним буває, коли вип’є. Одне слово: дурень! Але я люблю його, розумієш. Як ти того білявого, пам’ятаєш?

Забудеш тут!

Виходить, Віка вирішила, що в тій неприємній сцені винен саме Славік. Переконувати її я не стала — так спокійніше.

У її квартирі я не почувалася затишно. Цікаво, чи мисливець усе ще шукає атлі?

Незважаючи ні на що, я була дуже рада бачити подругу. Уже забула, як це: коли тебе розуміють. Домовилися, що приїду в понеділок до офісу щодо роботи. Роботодавець — власник невеликої фірми, що торгує канцтоварами — виявився хрещеним Віки та покликав на співбесіду.

— Де ти наразі перебуваєш? — запитала подруга скептично, проводжаючи мене до дверей.

— За містом, — відмахнулась я і швидко спустилася сходами.

Про те, що це будинок Влада й зі мною там мешкає ще сім осіб, промовчала. Ні до чого їй про це знати. Поки що.

Я повернулась у будинок Влада ближче до вечора. Шлях від зупинки здолала з насолодою. Солодкі квіткові запахи, стрекотіння цикад і повітря — чисте й по-вечірньому прохолодне — спонукали сповільнити крок, прислухатися, перейнятися спокоєм.

Гліб курив, сидячи в траві біля воріт. Коли я підійшла, кивнув і знову дивився в порожнечу.

— Чому тут сидиш? — запитала я, сідаючи поруч.

— Думаю.

— Про що?

Він повернувся і подивився на мене так, ніби я поставила ідіотське питання.

— Ти повернулася, але чи зможеш увійти?

Я кивнула.

— Зможу.

— Скоро мої синці зійдуть. Хижаки відновлюються швидше, ніж звичайні люди. Тоді заберешся звідси. Так, мабуть, і справді буде краще для тебе.

— Хіба не ти казав, що атлі — наша родина?

— Родина… — пробурмотів він. Підняв голову до неба. Присягаюся, мені здалося, його очі блищали, але ж чоловіки не плачуть. — Сьогодні все не так райдужно. Не можу тут жити. Його дім… Бісить! Для мене нестерпно знаходитися тут.

Він викинув недопалок. Демонстративно — на дорогу. Як би показуючи, що начхати хотів на фальшиву красу цього місця.

— Чому? Тобто… Що Влад тобі зробив?

Гліб різко обернувся, зиркнув недобре. Я не зніяковіла. Досить уже! Потрібно залишити образи в минулому, тим більше виправдання я вже придумала, навіть повірила в нього. Піти означає втратити сестру, захист. Сім’ю, до якої встигла прикипіти серцем. Нехай багато в чому інстинктивно — адже хижак завжди тягнеться до сімʼї, а після возз’єднання кена зв’язок із рештою членів племені стає міцнішим, необхідність згуртуватися — сильнішою. Адже не дарма кажуть, тенета родини хижаків не розірвати нічим, крім зречення…

— Пусте, — відповів він, різко підводячись. — Ідемо до хати.

Кирило, схоже, був у гарному настрої — сидів на дивані, пив чай із великого керамічного кухля і усміхався. Лара тримала його за руку й щось розповідала напівголосно. Коли ми ввійшли, вона замовкла, докірливо глянула на Гліба і відвернулася.

— Я налякав тебе? — запитав мене Кирило. — Сьогодні вранці?

Я похитала головою.

— Тобі вже краще?

— Я вигнав його! — з гордістю промовив він. — Налі більше немає в мені.

— Вистачило ж розуму впустити, — промимрив Гліб і, спіймавши черговий гострий погляд захисниці, додав: — Змовкаю, королева.

Схоже, ставлення Гліба до Лари було не набагато краще, ніж до Влада. Цікавість розгорілася ще більше, але питати я не наважилася — згадала, як він відреагував на розпитування на вулиці.

Залишок вечора я провела у своїй кімнаті за переглядом серіалів. Встала, коли було вже за північ. Згадала, що не вечеряла та спустилася вниз чогось перехопити.

Двері кабінету були трохи відчинені, і звідти лилося світло, стелившись тонким променем начищеним паркетом коридору. Я зупинилася. Ніч, усі сплять, і це мій шанс. Можливість розвіяти міфи раз і назавжди. Запитати прямо, у лоб, дивлячись у вічі. Я помічу, якщо він збреше. І якщо збреше, просто піду, не чекатиму, поки зійдуть синці Гліба. Навіть попри прихильність до атлі, що виявилася після возз’єднання. Переживу. Натомість збережу себе.

Я постукала, і, не чекаючи на запрошення, увійшла. Потрібно було діяти швидко, поки я ще не втратила рішучості.

Влад сидів за столом, переглядаючи папери. Підняв на мене стомлені очі й виглядав здивованим.

— Мені сказали, ти поїхала.

Коли він так дивиться, складно зберегти ясність розуму. Повітря відразу стає клейким і рішуче не хоче виходити з легень.

— Кирило дивно поводився вранці, — здавлено сказала я.

Влад кивнув, підвівся з крісла, жестом запросив мене сісти на диван. Зблизька виглядав стомленим, навіть змученим, але я подумки наказала собі не жаліти його. Тепер, коли все склалося, як склалося, ми надто далекі один від одного.

Але я мушу знати.

— Це був налі?

Він кивнув.

— Налі міцно вчепився за нього, але Кирило сильніший, ніж думає. Впорався.

— Я не про те. — Серце билося так сильно, що стукіт нагадував дрібушечки. — Я про тебе і… Тоді. Налі змусив тебе… вчинити так?

Я переоцінила себе. Яка там спостережливість — я навіть дивитися на нього боялася! Потупилась, відвернулася, завмерла в очікуванні відповіді.

Ось. Зараз. Я дізнаюся, і тоді…

Влад якийсь час мовчав. Я слухала своє та його дихання і думала, як це — чекати смертельного вироку, якщо навіть відповіді на таке просте запитання чекаєш із завмиранням серця.

— Мені здається, я ясно висловився вчора, — сухо відповів він.

— Добре, — погодилася я, — я перефразую. Налі… був у тобі в лютому?

Кілька секунд очікування та глуха відповідь:

— Так.

— Це все, що я хотіла знати, — видихнула я і швидко забралася.