Розділ 30. Другий шанс

Ні! Виштовхнути себе зі сновидіння, боротися!

Я застогнала, ворухнулася, виринаючи з темряви, у яку мене так завзято затягувало. Треба було вчепитися за щось: звуки, запахи, образи — не має значення. Я сфокусувала погляд на Глібі, хотіла гукнути, потім передумала. Навіщо позбавляти його переваги — я більше не знала, чого чекати від Влада, тим більше зараз.

Гліб щось сказав, але я не розібрала слів. Розлютилася на себе — лежу тут, як ганчірка, коли мій друг там бореться. Один проти божевільного — того, кого я вважала близьким.

До біса!

Звуки набули якоїсь закономірності, складись у слова, слова — у речення.

— Думай, Ізмайлове, — серйозно сказав Влад. — Можеш спробувати вбити мене, але час працює проти тебе. Використай ніж за призначенням.

— Про що ти? — насторожився Гліб. Зупинився на півдорозі, насупився.

— Розріж мотузки, Глібе!

— Але ж я… мені не можна… — Він виглядав у той момент, як маленький розгублений хлопчик, якому є що втрачати, і він не знає, що робити. Здавалося, ось-ось заплаче. У той момент він був воїном, що стоїть на роздоріжжі, порушив один закон, але не готовий порушити інші. Влад залишався впевненим, тоді як Гліб сумнівався дедалі більше.

Ні, не вір йому! Не слухай! Не повертайся спиною!

Хотілося кричати, битися, але тіло більше не підкорялося мені. Втім, я однаково була зв’язана й не змогла б допомогти.

— Ти ж сам сказав, що нікого не слухаєш, — сказав Влад спокійно. — Як гадаєш, чому саме ти тут?

У вухах гулко стукав сповільнений пульс — наче відлічував останні секунди. Надто слабкий — напевно, багато крові витекло…

Гліб вагався.

Тук-тук.

Тук… тук…

Ще секунда…

Він подивився на мене відчайдушно, майже приречено. Бідний мій! Якби я послухала тебе… якби… я…

Він метнувся до мене. Рішучий. Готовий боротися з усіма бідами світу, щоб врятувати, вирвати з теплих, затишних обіймів смерті безрозсудну дурепу. Шкода, що смерть не можна перемогти… Інакше б я, неодмінно, боролася.

Тільки навіщо?

Крізь заслону туману — молочно-білу, майже непроникну — простежувалися нечіткі образи. Сині очі Гліба — зовсім близько, й ось я вже не відчуваю мотузок, руки безсило звисають, я все ще відчуваю, як струмує кров… Чи це тільки здається?

— Там у сумці бинти, — розпливчастою луною долинув звідкись здалеку голос Влада. — Перев’яжи міцно вище ліктя. Це дасть тобі хвилин п’ятнадцять-двадцять.

— Навіщо?

— Дій, Ізмайлове. І забирайся. — Він зробив паузу, а потім додав здавлено: — Почалося!

Решту я пам’ятала невиразно. Рух. Я то провалювалася в сіру ватяну масу, то виринала в наповнену головним болем і різкими звуками реальність. Хтось вів машину, а я лежала на задньому сидінні в Гліба на руках, він гладив по голові та шепотів:

— Тільки тримайся, Полінко, тільки живи!

— Навіщо? — запитала я безбарвно. Якби могла перестати дихати, то вже давно б зробила це. Хіба потрібне життя, повністю просякнуте зрадами? Хіба я можу йти, постійно провалюючись у ями, вибираючись і знову падаючи? Існування, схоже на хиткі піски — що більше намагаєшся вибратися, то більше затягує. І ти розумієш, що боротися марно… То чи не краще здатися? — Я не хочу…

— Не мели дурниць! — вигукнув Гліб, і на мені впали теплі краплі. І на цей раз я знала, що це не кров. Це сльози — його сльози. Але Гліб Ізмайлов ніколи не плаче! — Думаєш, я зробив це даремно?

Він тряс мене, притискав до грудей, знову тряс, ніби таким чином міг додати життя моєму майже мертвому тілу. Бідний, бідолашний мій друг… Хіба можеш ти зрозуміти, що мені тепер це ні до чого? Усі крапки на місцях, для слів більше немає місця. Зошит закінчився, і настав час іти. Відпустити, не чіплятися за світ, якому я не потрібна.

Гублячись у вогнях машин, що проїжджали повз, простір розпливався величезною плямою. На лобове скло липли білі мухи снігу й тут же стиралися двірниками, що синхронно рухалися. Думки пливли, сповзали сніговою кашею з онімілої свідомості. Залишилася лише одна думка — в’їлася в душу червоними неоновими літерами, і від того було ще болючіше.

Він зробив це.

Остання стіна сумнівів впала, і всередину ринула палка лава. Душа пузирилась, горіла в агонії, паплюжилася жорстокою правдою.

Згадалося недавнє прохання Гліба, майже благання: тікай, Поліно!

Від себе не втечеш. Ніколи. Я знову помилилася. Напевно, простіше нікому не вірити, підозрюючи в кожній сказаній фразі прихований зміст. Просочитися цинізмом, як бісквіт сиропом, плюватися сарказмом, не довіряти навіть найближчим, постійно чекаючи зради.

Я так не вміла та і вчитися не хотілося.

І якщо світ хижаків такий, яким мені показав його Влад, то я не хотіла в ньому жити. Усе просто — треба розхотіти жити. Адже, крім Гліба, у мене, по суті, нікого й немає.

Рита плакатиме…

Влад вигадає щось, адже судити його тепер проблематично. Переможців не судять.

Поступово звуки віддалялися, а я розслаблялася, віддаючись течії, заплющила очі й заснула.

Вода в хельзі дуже тепла. Пісок — взагалі гарячий, гріє спину, і поступово холод розпачу йде, змінюється спокоєм та смиренністю. Зрештою, усе закінчилося.

Я мертва.

У хельзі, на сході. І більше нікому не буде до кена провидиці. Я віддала його і відтепер вільна.

— Не весь, — заперечує темноволосий чоловік середнього віку й чухає акуратно підстрижену бороду. Теплі карі очі примружені й дивляться хитро, а в куточках причаїлися дрібні зморшки. Він випромінює неймовірно сильну енергію, вона огортає, заспокоює, і мені добре. Поруч із ним не треба боятися. Більше немає болю, образ та розчарувань. І чомусь хочеться співати. — Ти маєш прокинутися, Поліно.

— Не хочу. Тут добре.

Я сідаю і дивлюся на небо.

Сонце повільно сповзає до обрію, ховаючи великий червоний бік у спокійній гладі широкого озера, по воді йдуть брижі від слабкого теплого вітерця. Він торкається мого обличчя, і я заплющую очі від насолоди, як задоволена сита кішка.

— Ти не мертва. І це все сниться тобі, — каже незнайомець і хмуриться.

— Тоді я не хочу прокидатися.

На небосхилі оживають зірки, повільно виявляючись на темному полотні. Від сонця залишається розмитий, ледь помітний слід на горизонті. Незабаром і його злижуть хвилі. Озеро засне, а я сидітиму і слухатиму тишу.

— Але ти мусиш. Потрібно берегти тих, кого любиш.

Я повертаю голову. Чоловік дивиться вперед у бік горизонту. Більше не усміхається, але обличчя зберігає безтурботність та спокій. Те, чого мені так не вистачало за життя. Те, що я знайшла тут.

— Берегти від чого?

Він дивиться на мене, торкається руки. І раптом я розумію: я вдома. Поруч із ним не потрібно ховати справжнє обличчя, приховувати емоції — навпаки, можна вихлюпнути їх, очиститися. Відкритися.

— Буде важко, боляче, іноді нестерпно. Але ти маєш бути сильною. — Його долоня з ніжністю торкається моєї щоки, стираючи сльози. Очі променяться турботою і ласкою. — Потрібно повернутися, Поліно.

— Хто ти такий?

Він не відповідає, встає та заходить у воду. Світла сорочка виразно виділяється на тлі нічного неба, рукави хитаються вітром. Чоловік йде, повільно занурюючись — й ось вода вже майже повністю покрила його, коли поряд лунає знайомий голос:

— Ти не сховаєшся тут!

Захлинаючись страхом, я інстинктивно відповзаю, залишаючи на піску яскраво-червоні відбитки.

Ні-ні, це мій сон! Забирайся!

Але Влад усе ще тут, підходить ближче, очі палають безумством. Він схиляється наді мною і різко кричить:

— Прокинься!

Я розплющила очі. Яскраве світло засліпило, довелося заплющити очі, а потім довго звикати. Зелену палату клініки Кирила я впізнала відразу, спробувала встати, але одразу ж впала на подушку. Слабкість була непереборною. Усе тіло, як вата — немов позбавлене кісток і м’язів і наповнене якимось желе.

Поруч зі мною відразу ж опинилася молоденька медсестричка, почала поправляти трубочки та крапельниці та уважно дивитися на прилади.

— Глібе, — покликала я, шукаючи очима друга.

— Тихіше, — ласкаво відповіла дівчина. — Я покличу Кирила Олексійовича.

Її не було кілька хвилин. Весь цей час я просто дивилася у вікно. Сонячний зимовий день, лікарня.

Для чого мене врятували? Чи не краще було залишитися там, у хельзі чи уві сні, схожому на хельзу? Сидіти на піску, говорити з приємним чоловіком, купатися в теплій воді прозорого озера.

— Поліна? — Погляд лікаря атлі схвильований, тривожний, зробив ще гірше. Жаль я не зможу перенести. Усе, що завгодно, крім жалю.

— Поклич Гліба, — вперто прошепотіла я і відвернулася.

— Ти не можеш… — Він затнувся. — Не маєш права вимовляти його ім’я.

Я заплющила очі, розуміючи, що плачу. Тіло зраджувало — з кожною секундою все більше відмовляючись підкорятися. Голова горіла вогнем, зап’ястя відгукувалися болем — постійним нагадуванням про скоєний ритуал.

— Витягни їх, — прошипіла я, розлютившись. — Витягни бісові крапельниці! Не хочу! Не буду…

Я забилася в істериці, Кирило щось кричав, потім з’явилися люди.

Перед очима попливло — чи то від слабкості, чи то від ліків. Я намагалася боротися, злитися, але в результаті непритомність здолала, і я здалася.

Лікарня, крапельниці, уколи… Навіщо? Я любила його, а він мало не вбив мене. Свідомо. То що лишилося? Згадався теплий погляд людини зі сну. Цікаво, чи він існує, чи я придумала його, щоб самозберегтися, не збожеволіти? Останнє вдавалося важко. Дуже хотілося побачити Гліба, а його не було.

Дурні закони! Якщо помру, навіть не попрощаюся з ним.

Краще мені не ставало, попри ліки та турботу Кирила. Напевно, щоб одужати, потрібне бажання, а його не було. Взагалі.

Рита постійно плакала біля мого ліжка. Я любила сестру, але в такі моменти ледве стримувалась, щоб не прогнати її.

Влад мало не вбив мене.

Навіщо тоді нас відпустив? Неодмінно, щоб ми мучилися. Ні я, ні Гліб тепер не зможемо оговтатися. Так, безперечно, чудова помста. Влад залишився у виграші, а ще й суперздатності здобув.

Як же я помилялася!

За вікном було похмуре небо та сніг. Усе для Влада. Ну й нехай! Нехай забирає собі весь світ, якщо він йому так потрібен. Живе в ньому, править ним, хоч з’їсть його цілком.

— Поліно, ти маєш боротися, чуєш! — сказав Кирило пізно ввечері, сідаючи на край лікарняного ліжка. — Маєш допомогти мені. Я цілитель, але не всесильний.

— Не хочу, — відповіла я сухо. — Ти не зможеш вмовити мене, так що забирайся.

— Розумію, зараз тобі важко, але ти жива. І живий ще дехто.

— Якщо ти маєш на увазі Влада, то…

— Я не про нього зараз. — Тепла долоня лягла мені на живіт, обережно погладжуючи. — Я про те, хто живе всередині тебе, Поліно.

Я приголомшено подивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Ні, не може бути! Життя не жартує так жорстоко. Обличчя Кирила більш ніж переконливо спростувало цю теорію.

— У тебе буде дитина. Дівчинка.

Я пильно подивилася йому у вічі — ні, не бреше. Значить, правда…

Уперше за ці дні я ворухнулась. Підняла перебинтовану до ліктя руку й поклала поверх широкої руки Кирила.

— Дитина… — прошепотіла, і він кивнув. — Звідки ти знаєш, що то дівчинка?

— Я ж цілитель, — поблажливо посміхнувся Кирило. — Моя робота — бачити.

Це бісова іронія долі! Або витівки прокляття?

Перше почуття, що прокинулося в мені після ритуалу — ненависть. Ненавидіти Влада було просто у світлі останніх подій. Єдине, чого я не розуміла: чому він чекав так довго. Восьмий налі майже спустошив його, він був на межі. Але чекав. Чого?

Можна було припустити, що не хотів мені нашкодити, але звістка про наш із Глібом зв’язок змінила його світогляд. Можна було, так. Якби я не знала Влада. Він дуже обачливий, щоби піддаватися власним емоціям. Влад завжди вмів їх контролювати, то що ж сталося?

І ще одне хвилювало. Я вагітна, а він жодного разу не зайшов. Вирішив розірвати всі зв’язки? Занадто по-дитячому. Жалів мене? На нього не схоже. Тоді що?

Мені здавалося, він насамперед зайде й похвалиться своєю суперсилою, покаже, що означає розлютити його. Але його не було.

Втім, я була рада, що Влад не відвідує мене в лікарні. Навіть не знаю, як би дивилася йому в очі — слабка, поламана, принижена його зрадою. І назавжди пов’язана із ним.

Тепер уже не лише прокляттям.

Дитина… Єдине, чому я раділа. Заради цього хотілося жити. Дивно, минулого разу я не відчувала таких емоцій. Подорослішала? Або…

Ні-ні, не можна так думати! Не згадувати Уну та її байдуже обличчя. Я не така, і любитиму цю дівчинку незалежно від того, хто її батько.

А ось ця тема точно небажана. Навіть для думок.

Але забути однаково не дали. Сестра постійно нагадувала про Влада — щоразу, коли приходила.

— Це жахливо, — одного разу сказала вона й подивилася із жалем. Відразу ж захотілося стукнути її по голові. Я любила Риту, але коли так дивляться, виникає бажання вдавитися. — Те, що Влад зробив…

— Але його, звичайно ж, не судитимуть, бо відтепер він сильніший за всіх вас, — із сарказмом сказала я і відвернулася до вікна. У такі моменти агресивність від безсилля буквально душила, і на очах виступали сльози образи.

Я трохи оговталася і навіть кілька разів вставала з ліжка, за що отримувала наганяй від Кирила. Берегти себе й дитинку — таким був наказ. Але лежати швидко набридло, особливо коли в голові спливала сотня планів. Адже мій Гліб десь там, один… А я лежу тут, наче колода, і не можу навіть поговорити з ним. Він навіть телефон вимкнув.

— Ні, що ти! — сплеснула руками Рита. — Я гадки не маю, де Влад. Після того він не з’являвся в будинку. А судити його однаково не змогли б.

— Напевно, завойовує світ! — я гірко посміхнулася. — Звісно, не змогли б. Макаров завжди прогинався.

Я думала, Рита розлютиться, але вона лише похитала головою і взяла мою руку.

— Не тому. Просто ваша історія… Закон завжди має лазівку.

— В сенсі? — насторожилася я.

— Як ти знаєш, хижий не може завдати фізичної шкоди члену свого племені. — Сестра сказала це так, ніби цитувала визначення з підручника. — Але в цьому випадку Первозданні залишили вам шанс… — Вона затнулась.

— Шанс?

— Зруйнувати прокляття.

Ну звичайно! Поки один не вб’є іншого. Як зручно — Владу навіть перед судом відповідати не доведеться. Навіть якби хтось виступив зі звинуваченнями.

Стало гидко. Я виявилася лише засобом для досягнення мети. План, напевно, опрацьовувався ретельно. Влад навіть життя мені зберіг. Як благородно! Так би взяла й подякувала кілька разів чимось важким по голові.

Як не дивно, одужала я швидко. Після звістки про вагітність, у мені прокинувся величезний потяг до життя. Я навіть готова була харчуватися, якщо стане гірше, аби зберегти життя донечці. Постійно чекала, коли прокинуся виснаженою, але з кожним днем мені ставало все краще.

За два тижні я повернулася додому. Переступила поріг і сіпнулася від огиди.

Його будинок… Це як плювок у душу, але що робити? Роботу я втратила. Віка неодмінно прихистить, але утримувати нас двох, а, щобільше, трьох, точно не зможе. А роботу мені тепер явно не знайти.

Рита постійно клопотала, бігала навколо, як квочка. Я звикла не зважати. Потрібно набратися сил і знайти Гліба. Місяць минув, а я навіть не знаю, де він, що відчуває. Втім, я могла уявити.

Гліб Ізмайлов переступив через свою гордість у день присяги. Схилив коліно перед тим, кого ненавидів, аби тільки бути частиною атлі. Й ось втратив усе. Через мене.

Ночами я довго сиділа за комп’ютером Пилипа. Читала перекладені літописи, починаючи з моменту утворення атлі та закінчуючи сьогоднішнім днем. Хотіла знайти щось — зачіпку, дрібницю, яка дасть надію на повернення Гліба, і, нарешті, знайшла.

Поступово життя в особняку входило у звичну колію. Я змушувала себе усміхатися і триматися. Гліб пишався б мною, шкода, його не було поряд.

Лара підозріло косилася на мене під час кожної зустрічі. Можливо, не могла зрозуміти, як я уникла смерті. А може, просто засмутилася, що я взагалі вижила. Якщо чесно, мені було байдуже.

Нарешті, навіть Риті набридло няньчитися зі мною. Схоже, у них із Пилипом стосунках не все було гладко, і вона переважно займалася тим, що наводила лад у будинку. Так вона забувала про проблеми. Дурна. Від проблем не можна сховатися. Я намагалася — не вийшло.

Я пам’ятала день, коли зняли бинти. Як не змогла стримати сліз, побачивши потворні бузкові шрами на зап’ястях. Вічне нагадування — тепер воно назавжди зі мною. Але найглибші шрами — усередині. Добре, що їх не бачать інші.

Знайти Гліба виявилося простіше, ніж я думала. Одна дівчина із тусовки на гаражах дала адресу.

Дісталася я швидко, хвилин за двадцять. Зупинилася біля під’їзду перевести дух. Серце стукало, як божевільне, у голові утворився безлад із думок. Що я йому скажу?

Підіймалася не на ліфті, щоби зібратися з духом, і до третього поверху помітно втомилася. Токсикоз, що мучив останні два тижні, посилився, нудота стала майже нестерпною, і я поклала в рот м’ятну цукерку. Допомагало мало.

Заповітні двері, оббиті чорним дерматином, косилися недовірливо та вороже. Дзвінок розташували так високо, що з моїм зростом я ледве до нього дістала. З першої спроби двері ніхто не відчинив, і я повторила ще раз, потім ще. «Будь вдома, тільки будь вдома», — шепотіла я, наче заклинання, боячись, що слова так залишаться невисловленими, а тривоги не знайдуть виходу.

— Нікого немає! — почувся нарешті голос з-за дверей. Злий. Нещасний. Навіть не бачачи Гліба, я могла сказати, наскільки він пригнічений.

— Глібе, це я, — сказала я і притулилася чолом до дверей. Виставила долоні, наче могла в такий спосіб зруйнувати кордон, проникнути у квартиру й доторкнутися до нього — такого близького та далекого одночасно. — Будь ласка, відкрий…

Відповіддю мені була тиша. Приречена. Страшна.

А потім замок клацнув, і я побачила його.

Триденна щетина покривала зазвичай гладко виголене обличчя, штани були зім’яті, волосся скуйовджене, але найбільше вражали очі. Мутні, порожні та неживі.

— Глібе…

— Що ти тут робиш? — байдуже спитав він. — Тобі не можна тут бути.

— Плювати я хотіла на всякі там «не можна»! — сказала я і рішуче протиснулася повз нього в приміщення.

Такого безладу я в житті ще не бачила. Квартира була завалена сміттям: пачки від чипсів, папірці, пивні бляшанки. Пляшки із чимось міцнішим. З меблів у кімнаті — лише диван, а на ньому — гора пакетів та брудні тарілки.

— Глібе, — видихнула я. — Навіщо ти це робиш?!

Він так довго боровся із собою та здався. Втім, я його розуміла: якби не вагітність, сама не знаю, що було б зі мною зараз.

— Це не найстрашніша з бід, — знизавши плечима, сказав Гліб, але пляшки все ж зібрав у пакет. Туди ж вирушили одноразові тарілки з присохлим кетчупом та інше сміття з дивану. — З огляду на обставини…

— Які, до біса, обставини?! — розлютилася я. — Я жива та здорова. Ти врятував мені життя і заливаєш це алкоголем?

— Я більше не атлі, Поліно. Тобі не можна тут бути. Краще забирайся, поки ніхто з племені не пронюхав, де ти провела час.

— Начхати! Ти, справді, думаєш, я залишу тебе?

Він думав. Вирішив, що я кину його, бо існують безглузді закони хижаків.

Повільно, ніби це завдавало неймовірного болю, Гліб опустився на низенький диван. Сховав голову між колінами та накрив руками. я була певна, що він плаче.

Я підійшла до нього й сіла поряд, потім погладила по голові. Але коли він підняв на мене очі, вони були сухі.

— Я все виправлю, чуєш! — пообіцяла я.

— Ні я, ні мої діти, ні їхні діти ніколи не станемо атлі, — сказав він тихо. — Ніколи…

— Нащадки великого Арендрейта — брати Ірмен і Джан теж зреклися під час великої війни з мисливцями. Але Ірмен повернувся до племені — Первозданні відновили його зв’язки з рідними.

— Первозданних ніхто ніколи не бачив, Поліно.

— Помиляєшся. Андрій бачив.

— Навіщо мисливцю допомагати тобі? — із сарказмом запитав Гліб, скинув мою руку і встав. Я буквально бачила, як прогнувся під непосильною ношею воїн атлі. Він усе ще був для мене атлі, щоб там не сталося.

— Обіцяю… — почала я, але він перебив. Різко наблизився, сів навпочіпки та обхопив моє обличчя долонями.

— Не смій нічого робити, чуєш! Якщо хтось із племені дізнається, що ми бачилися, тебе судитимуть. Такий закон.

— Я знайду Первозданних, — уперто сказала я.

Гліб заплющив очі. Коли розплющив їх, я знову побачила свого найкращого друга. Він постукав кулаком мені по лобі і пробурчав:

— Ти мало не померла, а мізків не побільшало.

— На жаль, це не додає мізків.

Гліб знову сів на диван і взяв мою руку. Уперше з того злощасного дня мені було добре. Життя налагоджувалося — не можна просто обірвати все через нещасне кохання. У мене була сім’я, друг і дещо в мені. Точніше, дехто. Дівчинка, і вона дуже хотіла народитися.

— Він усе спланував заздалегідь, — похмуро сказав Гліб.

— Що?

— Влад. Він подзвонив мені. Сказав: приїдь і дивися, але зовсім не для цього мене кликав.

— А для чого? — намагаючись виглядати байдужою, запитала я. Різко стало душно. Кисню рішуче не вистачало, і я послабила вузол вовняного шарфа.

— Він знав, що я зречусь. Адже тільки так я міг увійти, забрати тебе. Він навіть бинти приготував…

— Досить! — видихнула я.

— Ти не живеш в атлі?

— Із чого ти взяв?

— Думав, не зможеш… — Гліб зам’явся. — Бачити його.

— Влад зник, — спокійно сказала я. — З того дня його ніхто не бачив. Сподіваюся, він більше ніколи не з’явиться.

— Дуже в цьому сумніваюся.

Ми трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки, як раніше. Хотілося залишитись у нього, але я розуміла, що зроблю тільки гірше. Але не поділитися новиною я не змогла.

— Я вагітна.

— Що?! — Гліб аж підстрибнув на місці. Витріщився на мене, як на восьме диво світу.

— У мене буде дитина, — сказала я голосніше. — Дівчинка.

— Ти розумієш, що він повернеться за нею? Забере її в тебе?

Мене ніби вдарили по голові. Думати, що в минулому сталося щось жахливе — одне, але боятися майбутнього — зовсім інше. Влад і справді міг повернутись і забрати дочку, для цього в нього було все: гроші, зв’язки, а головне — сила. А ще злість на мене та Гліба. Про цю агресію я пам’ятатиму вічно, адже вона залишила мітки на моєму тілі.

Заспокоювало одне: мала буде атлі, а йти з племені я не збиралася. Не дочекається!

— Скажи йому, що дитина від мене, — запропонував Гліб. — Влад уже знає, що в нас був секс, і повірить у цю брехню.

Це прозвучало так беземоційно, що я навіть засумнівалася, що говорю з Глібом. Але потім зрозуміла: навіть зараз, перебуваючи в безвихідній ситуації, він намагається захистити мене.

— Дякую, — сказала я і стиснула його руку, — але я не робитиму цього.

Він зітхнув.

— Тобі час повертатися, — сказав тихо. — І не думай говорити, що бачилася зі мною. Не приходь більше, я не хочу тебе бачити.

Я кивнула і, піддавшись пориву, обняла його.

— Я тебе люблю. Просто щоб ти знав.

Повернувшись додому, я насамперед кинулася обшукувати тумбочку. Виявила, що в мене гора непотрібної косметики, біжутерії та купа марних візитівок. Відправивши все це у відро для сміття, знайшла, нарешті, те, що шукала — складений учетверо листок із блокнота з номером телефону.

Ось уже не думала, що колись подзвоню мисливцю. Втім, слово «ніколи» настав час було давно викреслити з лексикону. Абсолютно марне та неінформативне слово.

Довгі гудки змінилися на лаконічне «Слухаю».

— Андрію, привіт. Це Поліна, — сказала я і замовкла.

Тиша в слухавці кілька секунд здавалася вбивчою.

Що, як він не пам’ятає мене? Раптом із нашої останньої зустрічі змінив свою думку?

Але Андрій просто запитав:

— Поліна? Провидиця атлі?

— Так, це я.

— Щось трапилося?

Звичайно, він розумів, що я дзвоню не просто так, дізнатися, як справи. Це було нахабством з огляду на те, ким був Андрій.

— Не телефонна розмова. Ми можемо зустрітися? Я пам’ятаю, де живеш.

— Я у відрядженні. Передзвоню, як тільки буду в Житомирі, добре?

Не знала, що мисливці мають відрядження. Втім, в Андрія, напевно, була якась робота, адже за знищення хижаків не платять.

— Домовились, — погодилася я.

Уявила, як мисливець приходить до мене в гості, й атлі ховаються по кімнатах, закриваючись на всі замки. Дивно, але ця зухвала думка принесла задоволення. Я впіймала себе на тому, що посміхаюся.

Що ж, один крок зроблено. Приємно було думати, що я не стою на місці. Потрібно було хоча б зображати діяльність, щоб уникати думок про інші проблеми. Хоча я розуміла: рано чи пізно доведеться подумати про них.

Я вагітна. І Гліб правий: Влад повернеться. Що я робитиму тоді? Це ж його дитина, навряд чи він дасть про це забути. Яка дивна, містична, темна ниточка поєднує нас. Замішаний на крові та смерті потяг. Хіба це нормальні обставини для маленької невинної істоти?

Лежачи вночі в ліжку, дивлячись у вікно на неймовірно ясне для січня небо, посипане зірками, я думала, що нічого в житті так не хотіла, як народження цієї малечі. Так хотіла, що готова була зустрітися зі своїми страхами, подивитися їм в обличчя і сказати: я більше не боюся.

Дивно, що саме в такі моменти болісно нили шрами на зап’ястях, не даючи забути про те, наскільки я слабка.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.