Провидиця

Квартира Пилипа розташовувалась у центрі — двокімнатна хрущовка, не особливо простора, але затишна. Світлі квітасті шпалери, обклеєні плівкою міжкімнатні двері, німецьке трюмо з хитромудрими опуклими малюнками на дверцятах і каламутним дзеркалом.

Пилип вніс мої речі до спальні, поставив біля ліжка. Атмосфера кімнати була затишною. Меблів небагато: тумбочка з того ж гарнітура, що і трюмо в передпокої, висока шафа. На підлозі — світлий, трохи затертий килим.

— Поки поживеш тут, — сказав Пилип. — Ти використала рідину?

Я кивнула.

— Мисливець вселився в хлопця моєї подруги. Я виплеснула вміст пляшечки йому в обличчя, а потім втекла.

— Молодець. Тепер він має втратити слід. Але я не став би ризикувати та виходити на вулицю деякий час — мисливець бачив тебе і, напевно, запам’ятав зовнішність.

— А Віка? Вона не… Тобто він…

— Мисливець не може нашкодити людині. Та й ні до чого йому це.

Я похитала головою, присіла на ліжко й затулила обличчя долонями.

— Знаю, це занадто для тебе. Твої батьки вчинили необачно, не розповівши тобі про атлі.

— Батьки загинули, коли мені ледь виповнилося п’ять.

— Це багато чого пояснює.

— Чому він хоче нашої смерті? Що атлі зробили йому? Хто вони взагалі такі?

— Не вони, а ми. Справа не в атлі — проблема набагато глобальніша. — Пилип зітхнув. — У тебе очі заплющюються. Я розповім завтра, а сьогодні прийми душ і поспи.

— А якщо він увійде вночі? Раптом уселиться в грабіжника, відчинить двері і проникне всередину? — перелякано запитала я. — Чи взагалі — у тебе?

Пилип похитав головою.

— Сюди не ввійде — захисту вистачить на тиждень. А в хижака мисливець не вселиться. Не бійся нічого, спи.

Чи то я надто втомилася, чи справді повірила Пилипу, але щойно голова торкнулася подушки, тут же вирубилася. Снів не було, прокинулася я після полудня і відчула себе значно краще. Сили повернулися, а з ними і здатність аналізувати.

Вибір у мене небагатий. До Віки точно не можна — навіть якщо мисливець залишив тіло Славика, немає гарантій, що він не повернеться. Якщо вірити Пилипу, вистежити мене він не може, але може впізнати — це погано.

Отже, доведеться причаїтися. Проблема глобальна — потрібно на щось жити, навіть якщо переїду до бабусиного будинку. На роботу повертатися лячно та й не факт, що мене візьмуть назад. Влада не варто скидати з рахунків, до того ж мисливець міг уже з’ясувати все про мене. Шукати нову роботу — гра в рулетку. Якщо пощастить, знайду швидко, але пошуки можуть затягнутися, а з грошима в мене не густо. Відкладати я ніколи не вміла. Останнім часом покладалася на Матвія, адже він запевняв, що подбає про мене. У житті ніщо не вічне — тепер я це зрозуміла.

Брати Макарова особливої довіри не викликали. Занадто дбайливі. Із чого б це? Тим більше я не розуміла, навіщо їм ризикувати та рятувати мене від мисливця.

Хто такі атлі? Чому на них полюють?

Загалом, купа питань, і жодної відповіді. Що ж, можливо, я отримаю частину з них сьогодні.

Пилип метушився на кухні, і квартирою ширилися чарівні аромати. Шлунок забурчав, вимагаючи своє, і я згадала, що не їла майже добу. Із цими погонями зовсім вилетіло з голови. Дивно, адже поїсти я любила в будь-яких ситуаціях. Жадібно втягуючи смачні запахи, я зніяковіло зупинилася в отворі кухонних дверей. Усе ж дивно ночувати у квартирі незнайомця, до такого я не звикла.

Немов відчувши моє наближення, Пилип обернувся і розплився в усмішці.

— Прокинулася, сонько? Вмивайся і до столу — обід майже готовий.

Обід? Точно, уже перша година дня. Хоча для мене це все ж сніданок.

Як виявилося, Пилип чудово готував. Я уминала відбивні із сиром під вершковим соусом так, що за вухами тріщало. Кава також виявилася неймовірно ароматною і смачною. Чи це все наслідки адреналінового тижня, як я його прозвала?

— У тебе гарний апетит, — усміхаючись, зазначив Пилип.

— Так було завжди, — відповіла я, задоволено відсуваючи тарілку.

Усе не так уже й погано. Особливо після смачного обіду. У всякому разі, я відпочила й набралася сил, і є ще півдня — можна подумати, що робити далі. Але зараз мені потрібні відповіді, і я сподівалася отримати їх.

— Розкажи про атлі? — попросила я Пилипа, і він кивнув.

— Розкажу. Але спочатку розповім про хижаків.

Він зварив ще кави, ми влаштувалися на великому м’якому дивані у вітальні.

Кімната, наповнена старими речами, перенесла в минуле — чомусь спокійне та безпечне. Я розслабилася. Старовинний дерев’яний годинник із бронзовими стрілками голосно цокав у серванті. Кришталь виблискував, відбиваючи світло класичної люстри з текстильними абажурами. Поруч на полицях припадали пилом порцелянові статуетки.

Сучасним у кімнаті був диван. А ще плаский телевізор із величезною діагоналлю на стіні. І виглядав він, до речі, трохи безглуздо в антуражі раритетів.

Диван був зручним, і я швидко поринула в оповідання Пилипа.

— Кілька тисяч років тому на території південної Скандинавії проживало плем’я давніх німців. Серед них було два юнаки — Герсір та Гарді. Вони змагалися ще з дитинства, постійно сварилися: через їжу, саморобні іграшки. Коли подорослішали, кожен із них намагався довести свою силу, щоб заслужити прихильність вождя.

Пилип здавався розслабленим та задоволеним. Темні очі блищали, ніби він сам опинився там, за багато тисяч років до нашої ери, у гущі подій, про які говорив. У мені наростало дивне відчуття єдності, немов я знала його давно. Можливо, тому що в його квартирі я врятувалася від страшного монстра, який раптом став Славиком. Не знаю. Мені просто було спокійно.

— У племені жила дівчина, — продовжував тим часом Пилип. — Лів — так її звали. Висока, темноволоса. У літописах сказано, що вона була неймовірно вродливою. Їй було тринадцять років, коли Герсір закохався. Знову ж таки, про це йдеться в легендах, але, швидше за все, він просто зажадав її. — Він усміхнувся. — Воїн відрізнявся крутою вдачею. Він узяв Лів у лісі, вночі, коли всі спали. Не спав лише Гарді, який стежив за ними.

— І що зробив Гарді? — заворожено спитала я, з подивом помічаючи, наскільки мене захопила легенда. — Доніс вождеві?

— Якби доніс, дівчина була б сплюндрована. Гарді подобалася Лів. Втім, її не врятувало б його мовчання. Ритуал дефлорації першої шлюбної ночі проводив жрець. Саме він підтверджував, що дівчина цнотлива. Але про це історія замовчує.

— Дикість якась! — обурилася я.

— Це було давно, Поліно, — поблажливо усміхнувся Пилип. — Традиції… До того ж тоді не існувало поняття «кохання».

— І що було далі?

— Останньою краплею стало полювання. Герсір убив лося, якого вистежував Гарді, а потім вихвалявся здобиччю перед усім племенем. Вождь звеличив його, приводячи в приклад іншим воїнам, закотив бенкет на його честь. Це зачепило Гарді.

— Але Гарді мав козир, чи не так? Лів?

Пилип таємниче усміхнувся і похитав головою.

— Гарді пішов на полювання. Знову. Розставив тенета, упіймав зайця і вирушив на молитовну гору. Вони поклонялися древнім богам, і на тій горі жрець племені проводив обряди. Місце буквально просочилося кров’ю тварин, і цього разу Гарді збирався окропити його ще раз. Герсір був сильніший, швидший і винахідливіший, але Гарді хитрістю сподівався здолати його. Він підніс молитву до неба й попросив для себе благословення.

— Якого? — пошепки запитала я, боячись порушити магію розповіді.

— Силу, — таємниче відповів Пилип. — Іншу. Глибоку. Дар передбачати майбутнє.

Кава вже не парувала — сиротливо стояла на маленькому журнальному столику з різьбленими ніжками. Розповідь Пилипа схвилювала мене, спричинила неконтрольоване тремтіння, передчуття чогось таємничого і прекрасного.

Магія? Я не вірила в дива. З дитинства. У жахіття набагато легше повірити. Особливо, коли вони з тобою трапляються.

Але легендою я перейнялася. Слухала, не дихаючи, затиснувши долоні між колінами.

— А потім? — соромʼязливо поцікавилася я, і Пилип виринув із задуму.

Повернув до мене голову і сказав:

— Гарді став популярним. Він вистежував дичину, безпомилково попереджав про зміну погоди, про набіги інших племен. Незабаром шаман у всьому з ним радився, Гарді почали почитати як наближеного до влади.

— Непогано. Якщо зважати на те, що він віддав за свій дар якогось зайця, — саркастично зазначила я.

— На жаль, не все так просто. За свій дар Гарді віддав фізичні сили: швидкість, спритність, м’язи. Він став кволим — у нього хапало серце, а ще виявилася астма. Полювати він уже не міг.

— Але йому й не треба було. З такими почестями він, мабуть, і так отримував свій заслужений шматок м’яса.

— Лів не дивилася на нього раніше, а тепер зовсім перестала помічати. Жаліла тільки іноді та хитала головою, шепотілась із подругами. Насміхалася. Іншим поглядом вона проводжала Герсіра, опускала очі, червоніла.

— Гарді не досяг свого. Прославився, але дівчину не здобув.

— Він розповів їй. Одного разу біля струмка Гарді відкрив таємницю свого дару. Чи вона сама запитала, чи він вирішив похвалитися.

Пилип замовк, і я мовчала. Намагалася перетравити історію. Ще не розуміла, як це стосується мене й того, що сталося вчора.

— І що було далі? — спитала тихо.

— Лів не зберегла таємницю. Тієї ж ночі видала її Герсіру.

— Та годі! Герсір розповів вождеві?

— І що б це дало? Гарді володів даром — яка різниця, звідки він узявся? Сила іноді дістається не тим… — Він зітхнув. Здавалося, ця історія зачіпає Пилипа особисто. Зачіпає сильно. Але він знову підвів голову, злегка мені усміхнувся, ніби нічого не сталося, і продовжив розповідь: — Герсір полював три дні і вполював оленя. Великого старого оленя з гіллястими рогами. Привів його на молитовну гору і приніс у жертву. Змастившись кров’ю тварини, воїн спилив роги й підняв їх над головою, волаючи до богів.

— Він теж прийшов просити про ясновидіння?

— Герсір не зміг би примиритися зі слабкістю. Звик до сили й не проміняв би її ні на що. Але велич Гарді дратувала його.

— Ти мене заплутав, — пробурмотіла я. — Що прийшов просити Герсір?

— Помститися Гарді та не втратити сили? Гм… Дай подумати! — Пилип хитро посміхнувся. — Якщо щось дати, а потім забрати, людина іноді божеволіє.

— Стривай, він що ж, захотів позбавити Гарді дару?!

— Не просто позбавити, а забрати собі, трансформувати на активні здібності. Підсилити свою швидкість, влучність. І постійно нагадувати Гарді про поразку.

— Але боги нічого не дають просто так…

— Вони наказали йому взяти собі дружину. Дівчину із сусіднього варварського племені. Змішати кров, обернути те плем’я в їхню віру. Нову віру.

— І кинути Лів… — пробурмотіла я.

Чомусь стало сумно, хоча я зовсім не знала цих людей, які жили багато тисячоліть тому.

— Нагадаю, що тоді не існувало поняття «кохання», — навіщось повторив Пилип і замовк.

— Він забрав силу Гарді, так?

— Тієї ж ночі. Доторкнувся до нього, і ясновидець втратив свій дар. Розум його одразу ж затуманився. Він з’їхав із глузду. Адже він віддав усе за цю силу, а тепер лишився ні із чим. Лів зрадила його. Усі його залишили.

— Бідолашний… — я зітхнула. — Сумна легенда.

— Не жалій Гарді. Герсіру пощастило набагато менше.

— Що, — саркастично поцікавилася я, — не витримав свого нового дару, і його розірвало від сили?

Пилип відпив із горнятка кави. Годинник ритмічно цокав, зі стіни мені усміхалася дама на репродукції невідомого художника.

— Герсір узяв за дружину дочку вождя сусіднього племені й виконав те, що від нього вимагали боги. Разом із їхнім жерцем — Арендрейтом — він змусив це плем’я прийняти нову віру. Ба більше, мудрий жрець допоміг йому розділити подаровану богами здібність між новими одноплемінниками, роблячи їх схожими на себе. Хижаками. Здатними забирати силу у ясновидців.

— Як атлі?

Зрештою, я починала щось розуміти. Пилип розповідав легенду про виникнення хижаків. Мисливець у провулку назвав Кирила звірятком. А потім, на балконі, мене — хижачкою… Це що ж виходить, я теж маю таку силу? І батьки мали?

Як це… І як у це повірити?

А хіба є вибір після вчорашнього? Хіба вийде забути глузування на обличчі Славика, дикий біль, що він завдав мені, не торкаючись?

— Ве вірно. Як атлі, — спокійно відповів Пилип і взяв мене за руку. — Як ми.

Я зіщулилася. А він продовжив, як ні в чому не бувало:

— Лів виявилася жалісливою. Пішла на молитовну гору й попросила для себе покарання.

— Але чому для себе? — здивувалася я. — Чому не для Герсіра? Це ж він усе затіяв. І покинув її після цього.

Він усміхнувся.

— Саме вона видала таємницю Гарді. Ти здивуєшся, дізнавшись, на що готова жінка заради того, кого любить.

Ну, так, знову пафос та туманні фрази. Хоча чи так він не правий? Якщо навіть я поїхала тоді до Влада… Навіщо?

У грудях стало гаряче, і я чомусь висмикнула руку. Подивилась убік — на сервант. Спробувала зосередитися на статуетках. Вони розпливалися від сліз, які я намагалася стримати.

— І що далі? — запитала хрипко. Просто треба було щось говорити. Щоб не згадувати, не бентежити рани, які ще не затяглися. — Що просила Лів? Смерті?

— Це було б надто просто, — хмикнув Пилип. — Боги ніколи нічого не дають просто так. У Гарді вони забрали сили, Герсіра змусили покинути домівку. А що можна відібрати в дівчини? — Він підняв підборіддя. -Правильно, коханого.

— Ти казав, у той час не існувало поняття «кохання», — безбарвно промовила я.

— Але я не сказав, що самого кохання не існувало.

Пилип більше не виглядав сучасно. Піддаючись атмосфері розповіді, він пірнув у минуле — у той час, про який говорив, приміряючи на себе масу стародавнього воїна.

— Тоді боги створили мисливця. Істоту, зовні схожу на людину, але водночас смертельну для нас — хижаків, — він серйозно глянув на мене. — Для нащадків Герсіра. Хаук — так його звали.

— Навіщо боги зробили це?

— Щоб убити Герсіра. Тим самим покаравши Лів.

— Хм… А на мене, він заслужив! — Я обійняла себе за плечі. — Він же покинув її заради амбіцій.

— А ти жорстока. — Здавалося, Пилип здивувався, але я знизала плечима й нічого не відповіла. Можна зненавидіти весь світ після всього, що зі мною сталося. Крапля кровожерності — невелика біда!

— Лів виявилася м’якішою. Дізнавшись про страшну долю коханого, вона попередила Герсіра. Прокралася тієї ж ночі в їхнє селище, розбудила його, переполошивши тим самим усе плем’я.

— Герсір утік?

— Він і всі його одноплемінники зібралися і швидко покинули насиджене місце. Навчилися захищати себе ментально, влаштувалися з іншого боку землі. Арендрейт був великим жерцем. Подейкували, після смерті він створив свій власний світ, де навчає здібних, але все це вигадка, як на мене.

— А мисливець? Хаук? Що сталося з ним?

— Хаук і досі шукає. Мисливці взагалі безсмертні. Проте існує думка, що всі Перші вічні та існуватимуть завжди. Так говорять ті, хто в них вірить.

— Тобто, виходить, ми безсмертні? Ну, хіба що мисливець уб’є…

Пилип усміхнувся.

— Ми не безсмертні, Поліно. Хоча живемо й не старіємо довше, і значно сильніші за інших людей, але зброя, наприклад, може завдати нам шкоди або навіть вбити. Уся відмінність у тому, що мисливцю для цього не потрібно нас торкатися.

— Але як він це робить? Це щось на кшталт телекінезу? — Я злякано озирнулася, ніби Хаук міг підслухати нас через шафу. — Я не дуже сильна в різних фокусах.

— Ні. У мисливця із жили виростають мацаки. Ними він і вбиває. Мені треба бігти, але ти можеш почитати літописи. Я їх поступово відцифровую і зберігаю в електронному вигляді на жорсткому диску. Ось. — Пилип підвівся, витяг із ящика серванта чорний ноутбук, увімкнув. — Тут багато файлів, начебто все доступно, але якщо щось не зрозумієш, я все поясню ввечері.

— Ем… Пилипе… — Я запнулася. Загалом мені потрібно думати про те, як жити далі, а не читати літописи. Нині на це просто немає часу. — Може, ти розповіси мені потім, коротко?

Відповіддю мені був здивований погляд, і довелося пояснити:

— Ну, знаєш, я маю проблеми. Із житлом, роботою, і таке інше…

— Тобі не треба турбуватися про це. Більше не треба. — Він похитав головою, ніби розмовляв із маленькою дитиною, якій доводиться пояснювати найпростіші аксіоми. — Атлі мусять піклуватися один про одного. Ти можеш жити тут або, якщо хочеш, у Кирила. Скоро ми зберемо плем’я, і не треба буде боятися таких молодих вискочок, як той мисливець.

Пилип присів поруч, узяв за руку. Здалося, на його обличчі майнула жалість, але потім воно знову стало непроникним.

— Вибач, але я не можу жити з тобою. Я так не звикла, до того ж не знаю тебе зовсім.

— Ти бачила, що може статися, якщо залишишся одна. Я силоміць не тримаю, але подумай. Мене можеш не боятися, а якщо прочитаєш перший файл, переконаєшся, що хижаки не мають права без суду завдавати шкоди одноплемінникам. Це жорстоко карається.

— Звучить переконливо, але…

Пилип озвучував логічні речі — мені небезпечно йти. Тут, поряд із тим, хто розуміється на усіляких магічних штучках, я у відносній безпеці. За дверима квартири Пилипа, окрім мисливця, існує ще і Влад. Тут він точно не знайде мене, адже між нами з Пилипом немає жодного зв’язку, ми навіть не знайомі насправді.

Я рішуче кивнула.

— Добре. Переночую в тебе сьогодні, а там вирішу.

— Розумниця! — Пилип погладив мене по голові — зовсім як дитину. Ця звичка починала напружувати, навіть трохи бісити. Так, він знає більше, але це зовсім не означає, що треба поблажливо до мене ставитись!

Втім, обурення зникло в той самий момент, коли я поринула в читання. Зізнаюсь, оповідачем Пилип був добрим і на папері.

З того, що я прочитала за день, зрозуміла: хижаки — тобто ми, власне, — живуть племенами. Це такі громади, де є вождь, жрець, цілителі, захисники, воїни, шукачі та безліч інших талановитих… людей. Хоча, людьми називати тих, про кого написано в літописах, зовсім не повертався язик. Але себе я все ще зараховувала до людей.

Після того, як Герсір обернув у віру своє плем’я — ар — відбулося багато змін. Він правив довго — кілька століть, а потім зник. Ніхто не знав, куди саме він подівся, хоч, подейкували, що Перший утік від Хаука крізь прокладений Арендрейтом портал. У портали я не вірила, у Герсіра, втім, також. У літописах було сказано, що жодних доказів існування Перших не залишилося. Можливо, їх і не існувало ніколи…

Плем’я ар росло, множилося. Поступово почалися суперечки, претензії та міжусобиці. Тоді й виникли перші відступники — сильні воїни, які зібрали навколо себе багато послідовників. Вони зрікалися племені, йшли та створювали свої власні племена. Поступово світ наповнювався хижаками, вони впроваджувалися в суспільство, гублячись серед людей, але все одно трималися окремо.

Хижаки часто живуть разом у великих будинках, щоб убезпечити себе від раптових нападів мисливців та інших істот, які бажають їх вбити або ласих на халявний кен.

Цікаво, що це за інші істоти? Невже є хтось гірший за мисливців?

Кен — щось на кшталт життєвої енергії. Вона в кожного хижака унікальна та зосереджена в жилі — місці в районі пупка. Це як друге серце. Якщо жила рветься, кен витікає, та хижак гине. Саме так убивають мисливці. З їхньої жили виростають довгі смертоносні мацаки, які рвуть жилу хижака.

Я здригнулася, згадуючи вчорашній біль.

Усе ж мисливцю, щоб убити, треба наблизитись. Чим він молодший, тим ближче має бути до жертви. Втім, стародавній може вбити кількох хижаків одразу на відстані десяти метрів. І зачинені двері не перешкода енергетичним мацакам.

Слово «стародавній» трохи збило з пантелику. Наскільки старим має бути мисливець, щоб вважатися стародавнім? Для мене шістдесят років — уже старий, але мисливці живуть вічно. Потрібно уточнити в Пилипа цей момент.

Кожен атлі має захисника — стихію, яка його оберігає. У хижих з інших племен такого захисника немає. Взагалі повелівати стихіями — здібності чаклунів, не хижаків. Цей дар дістався якомусь вождеві в одному з ритуальних вбивств, і він розділив його з одноплемінниками.

У файлі говорилося, що хижак з атлі за певних погодних умов почувається добре… Я люблю дощ, можливо, це воно? Я виділила цей фрагмент тексту, щоб не забути запитати Пилипа.

В одному з документів знайшла, що кожен хижак має посвятитися до племені, принести присягу, дати обітницю.

Далі йшло багато історій про легендарних воїнів атлі, які вчинили щось героїчне, любовні перипетії невідомих мені особистостей, війни та з’єднання племен, і безліч інших подій.

Я читала доти, доки не заболіли очі, а потилиця не налилася свинцем. Не маючи сили більше сприймати інформацію, я закрила ноутбук, підвелася і потяглася.

Годинник на серванті показував десять вечора. Нічого собі засиділася!

Цікаво, де бродить Пилип? Напевно, роботи багато. А вечорами паперова тяганина.

Аби скоротати час, я взяла пульт від телевізора.

Серіали та рекламні ролики — супутники будніх вечорів. Якось я звикла до однієї мильної опери, поки сюжет не затягнув настільки, що вже було незрозуміло, із чого все починалося і куди йде. Після цього я боялася їх дивитися.

Балконні двері легко піддалися, і в обличчя дихнула прохолода весняного вечора. Сніг розтанув, перетворився на брудну гидку жижу. Люди комічно перестрибували через калюжі та лаялися на авто, що проїжджали повз.

Натомість на весну більше схоже.

Я боялася думати, що сталося. Не про мисливця — там усе було простіше. Заплутано, неможливо, навіть казково, але простіше.

На відміну від Влада…

Саме він здавався небезпечнішим за найдавнішого мисливця, найстрашнішого з усіх чудовиськ, які згадувалися в літописах атлі. Чи не тому, що він був людиною, якій начхати на кен? Чи не тому, що його мотиви настільки незрозумілі, що жах пробирав до кісток? Що за кілька годин до того, як усе сталося, я думала про нас, уявляла…

Руки стиснулися в кулаки. Злість, образа, страх — змішалися, злилися в одну сильну емоцію, з якою я ніяк не могла впоратися. А коли не можеш упоратися з емоціями, це погано.

— Ти чого тут мерзнеш? — Голос Пилипа виявився схожим на холодний душ і повернув мене в реальність.

Потрібно відкинути минуле, поки виходить його відкинути. Наявних проблем вистачає.

— Читала багато. Голова болить, — усміхнулася я.

— А ходімо пити чай, заразом і розповіси, що дізналася за день.

Він обійняв мене за плечі, і вперше за кілька днів я відчула себе вдома. Потрібною комусь.

Може, так і має бути? Може, у мене попереду цікаве, повне пригод життя?

Я думала про гарячий чай і мисливців, про кен атлі, про свої можливі здібності до захисту. Дівчата-хижачки часто виявляються захисницями. Є шанс, що я завжди зможу вберегти себе та близьких від небезпеки.

А це вже щось.