Розділ 13. Нічний гість

Після того випадку в кабінеті я більше не розмовляла з Владом. Ми взагалі майже не бачились.

У понеділок я зустрілася із хрещеним Віки — Ігорем Анатолійовичем, власником фірми з продажу канцтоварів. Охайний чоловік років сорока п’яти, у сірому з відливом костюмі та начищених до блиску чорних туфлях провів мене до кабінету та посадив у крісло. Запитання ставив лаконічно й по справі: де навчалася, чи є досвід роботи секретарем, які комп’ютерні програми освоїла. Потім призначив випробувальний термін та мінімальну зарплату.

Фірма розташовувалася в центрі, поряд — зручна транспортна розв’язка. Зручна тим, що я однаково легко могла дістатися до дому атлі та до Вікиного району.

Я обжилась у новому будинку. Більше не побоювалася зіпсувати килим чи пролити каву на парчеву оббивку дивану.

Спілкувалася здебільшого з Пилипом. Гліб постійно десь пропадав, часто не ночував удома і взагалі від нас віддалився.

Кирило працював хірургом у тій злощасній клініці, біля входу якої я тоді зіткнулася з Владом. Дар лікаря став у пригоді Кирилу й у реальному житті, і він досяг успіху на медичній ниві.

Лара працювала там же, хоча була не цілителькою, а захисницею. Чаклувала часто, вечорами, біля вхідних дверей та вікон, ставила чари на будинок. Розпущене волосся відливало у світлі вечірніх ламп, тонкі пальці перебирали повітря, наче плели невидимі чарівні нитки, здатні нас уберегти. Іноді вловлювалися уривки фраз стародавньою мовою — чи то молитви богам, чи заклинання проти чужинців. У такі моменти Лара була особливо вродливою.

Вересень того року видався холодним. Низькі сизі хмари заволокли небо, листя на деревах швидко пожовтіло через нічні заморозки й обсипалося. Іноді, коли я поверталася з роботи на зупинку, затримувалася в парку, шаруділа ногами в купі бурштинового листя. Могла блукати довго, забуваючи про час, а потім різко згадувала, що останній автобус іде о восьмій, і стрімголов бігла на зупинку.

Осінь, як жінка — прискіплива, примхлива та скандальна пора. Спочатку зігріває сонячним промінням, а через мить готова зірвати з тебе куртку вогким вітром і полити зверху дрібним холодним дощем. Втім, дощ я любила навіть восени. Після посвяти зовсім інакше почувала себе в дощові дні — сильною, впевненою, навіть трохи нерозважливою.

Вечори я частенько проводила у вітальні, читаючи. У цьому був особливий кайф: напівтемрява, я в плямі світла від лампи, тиша й легкий шелест книжкових сторінок. Книги я любила — справжні, паперові. Мені подобалися приємна тяжкість томика в руках, запах поліграфічної фарби та чорні літери, що сплітаються в різні історії та викликають сміх або сльози.

Цей вечір нічим не відрізнявся від решти. Я закрила книгу, повела пальцем по твердій палітурці з тисненням і встала. Годинник показував пів на одинадцяту, очі вже злипалися, але завтра вихідний, і можна спати до обіду.

Я не помітила, як відчинилися вхідні двері. Здригнулася і відразу розслабилася — повернувся Гліб. Він увійшов, як завжди, з гуркотом і мало не впав прямо біля входу.

— Тобі погано? — стривожилася я. Підійшла та підтримала його під лікоть. — Стривай, ти що, п’яний?

— Привіт, пророчице! — як ні в чому не бувало, сказав він і усміхнувся.

— Дивлюся, у тебе був веселий вечір, — пробурчала я, проводжаючи його до дивана. — Ти чого так нализався?

— Ненавиджу цей будинок! — Він примружився, і мені стало ніяково. — Тобі теж слід ненавидіти.

— Все складно. — Я зітхнула. Пляма світла смикнулася — Гліб зачепив лампу, — а потім повернулося на місце, освітлюючи ту частину дивана, де я зовсім недавно сиділа з книгою.

— Ось як?

Іронія, просочена гіркотою. І як я не помітила, що він став таким? Озлобленим та нещасним. На грані. А й справді, не пам’ятала, коли він востаннє усміхався.

— І що змінилося? Хіба ти забула, що зробив Влад?

— Це був не Влад, — спростувала я, — а налі.

Гліб криво посміхнувся. Дивно, але це йому личило. Милий хлопець, справедливий, сильний, проте не здатний прощати. Мабуть, він має рацію, прогинатися погано. Особливо, коли гнучкості в тобі — нуль.

— Я чомусь не здивований, — різко сказав він і одвернувся.

Образа подряпала горло. Це мені вирішувати: прощати Влада чи ні. І взагалі обурливо, що кожен намагається нав’язати свою думку. Хіба я не маю власної? Хіба я кажу Глібу, що робити і як поводитися?

Роздратована, я встала з дивана.

— Знаєш що, Ізмайлове, це взагалі-то не твоя справа!

— Досить діставати дівчину, Глібе!

Голос із боку дверей змусив мене здригнутися. Гліб, навпаки, розвалився на дивані, демонстративно закинувши ноги на спинку.

— А не пішов би ти! Чи не бачиш, що ми розмовляємо?

— Спочатку проспись. — Влад повернувся до мене. — Ходімо.

Залишити вітальню було несподівано приємно. Не думаю, що невдовзі в мене виникне бажання посидіти там із книжкою.

У кабінеті пахло поліроллю та хвойним освіжувачем. Влад пройшов до столу, висунув один із ящиків і поклав у нього якісь папери, потім почав переглядати ті, що лежали на столі. Він мовчав, і від цього мені стало зовсім ніяково. Тому я сказала:

— Він тебе ненавидить. — Влад нетямуще підвів очі, і я додала: — Гліб.

— Гліб — непроста людина. — Він склав папери акуратним стосом на столі. — У наших відносин довга історія.

— Це тому, що ви брати?

— І тому також. Він надто гостро реагує на деякі речі, інфантильно діє там, де треба подумати.

— Але тобі, звичайно, видніше, як треба діяти, — вирвалося в мене. Образа сколихнулася з новою силою, піднімаючи осад спогадів про біль та зради.

— У мене є зобов’язання, Поліно, — незворушно відповів Влад. — Атлі. Цей дім. Іноді я маю чинити всупереч… вашим бажанням. Ти не мусиш мене розуміти. Але приймати мусиш. Якщо залишишся.

Точно, чого це я? Потрібно або піти, або змиритись. Залишитися означало дізнатися про себе більше. Про маму, коріння, традиції хижаків. До того ж Гліб має рацію — зректися ніколи не пізно.

— Раніше атлі теж жили в одному будинку? Плем’я було великим, чи не так?

— Сорок людей. Атлі було одним із найсильніших племен в історії.

— Як ви пояснювали людям, що мешкаєте разом? Невже сусіди ніколи не цікавилися? Чи не ставили запитань? Віка запитує, а я не знаю, що відповідати…

— Будь-яка, навіть найслабша захисниця може напустити морок, — усміхнувся він. — Запитань не виникає. У світі хижаків заведено триматися якомога далі від людей. Негласне правило. Втім, не завжди виходить… Життя хижака складне, потрібно багато терпіння, щоб зрозуміти та прийняти. Але сильні уподобання спонукають деяких людей залишатися з нами.

— Таких, як мій батько? Він знав взагалі про те, що мати — атлі? — Я запнулася, відвела погляд. — Про Риту не знав… І про прокляття.

Влад ступив назустріч і раптово виявився непристойно близько. Дихання збилося, у вухах зашуміло від напруження.

— Ти багато думаєш про дурниці, — сказав він тихо.

Я звела очі. Його погляд ковзнув нижче й зупинився десь у районі моєї ключиці. Серце одразу забилося, а в роті пересохло.

— Суть у тому, що немає жодного прокляття, Поліно.

Я завмерла, чекаючи. Чого? Ласки, дотику, поцілунку? Він поряд — так близько, що важко дихати. Думати зовсім неможливо, та й не треба. Навіщо? Він поруч…

Гіпнотичний тембр повністю підкорив. Залежна він нього, я не хотіла відповідати — лише слухати. Начхати на все і слухати його. Боже, як же я скучила!

— Тут смердить! — Голос із боку дверей миттєво протверезив. Я відсахнулася від Влада боляче вдарившись рукою куток столу.

На нас спідлоба дивився Гліб. Дивився з люттю, навіть, мені здалося, загрозливо, і я мимоволі зіщулилася. Напруга досягла апогею, і перебувати в кімнаті, просоченій гнівними флюїдами Гліба, виявилося просто нестерпно. Влад теж не виглядав задоволеним.

Невиразно вибачившись, я швидко вийшла з кабінету, майже бігцем подолала вітальню, сходи та увійшла до себе. Тільки тут, у безпеці власної кімнати полегшено видихнула, притулилася спиною до дверного полотна. Щоки палахкотіли, я притиснула до них крижані долоні.

Треба негайно із цим щось робити! Спробувати хоча б не перетинатися з Владом. Ще і Гліб гніватиметься тепер. Мабуть, зовсім перестане зі мною розмовляти.

Тепер я не просто вірила в прокляття — буквально відчувала його прояв. Нудотно-солодку, дурманливу енергетику, що підкоряє волю. Що ближче ми один до одного, то сильніше воно впливає на нас. На мене так точно!

Тієї ночі я довго крутилася в ліжку, намагаючись заснути, а потім провалилася в чорноту без сновидінь.

Прокинулася, розуміючи, що в ліжку не одна. Хтось не тільки лежав поруч, а й нишпорив по моєму тілу руками. У повітрі розлився запах — специфічний, різкий, неприємний. Запах алкоголю.

— Гліб! — видихнула я, намагаючись вивільнитися. — Якого біса?! Що ти тут робиш?

— Помовч, — гаркнув він мені у вухо.

Що за… Чому?! Хіба я давала привід? Хоч словом натякнула? Або може, поводилася неналежно…

Не було часу міркувати. Я вперлася руками йому в груди, намагаючись відштовхнути, але марно — він міцно притис мене, зариваючись обличчям у шию.

Я злякалась. По-справжньому, сильно. Паніка — не найкращий порадник, але на той момент нічого, крім неї, не було. Спробувала налякати Гліба і сказала:

— Відпусти мене, чуєш, я закричу!

Але він був настільки п’яний, що зовсім не сприймав слів. Тільки рота мені затиснув долонею. Міцно — так, що не вириватися. «Дурепа, треба було одразу кричати!» — промайнула в голові панічна думка.

І я зробила те, що завжди робила в екстремальних ситуаціях — заплакала. Нігтями дряпала руки Гліба, намагалася дотягнутися до тумбочки, сподіваючись намацати хоч щось, чим можна вдарити його, але не змогла. Чорт би забрав двоспальні ліжка!

А потім він зупинився. Підвівшись на ліктях, глянув у вічі. Той Гліб, який заспокоював мене перед поїздкою до джерела.

— Та до біса! — вилаявся, скотився з мене і встав.

Якийсь час я ще схлипувала, лежачи нерухомо, обіймаючи себе за плечі, ніби боялася повірити, що все скінчилося. Потім обережно витерла сльози.

Намагаючись не шуміти, сповзла з ліжка й обережно попрямувала до виходу, озираючись і щомиті чекаючи на напад зі спини.

Смішно. Це ж Гліб. Я його знаю, він не такий!

Біля самих дверей завмерла, подивилася на нього — так само сидить, зламаний, зігнутий і без міри нещасний.

Я кілька разів глибоко зітхнула. Я зможу, адже я не боягузка. Підійшла до нього, присіла поряд. Гліб не ворухнувся.

— Гей, ти в порядку? — запитала обережно. Прозвучало дивно: жертва питає ґвалтівника, чи все з ним нормально. Втім, ніякий він не ґвалтівник — тепер я переконалася повністю.

Гліб не відповів. Загалом ніяк не відреагував. Я простягла руку й легенько доторкнулася до плеча.

— Глібе…

Він трохи підвів голову.

— Чого тобі? Біжи, скаржся своєму коханцю, нехай прийде і витрусить із мене все лайно!

Я відвернулася.

— Він мені не коханець.

— Авжеж, а то я не бачив вас сьогодні в кабінеті!

— Що саме ти бачив? Нічого не було — це по-перше. По-друге… — Я замовкла. Чи має сенс йому пояснювати — однаково не зрозуміє! Ніхто не зрозуміє, якщо не відчує. Тільки з моїм везінням можна було так влипнути.

Але Гліб не збирався відставати.

— Що — по-друге?

— Нічого.

— Невже він такий привабливий? Настільки, що можна пробачити те, що він зробив із тобою, просто відкинути? Забути…

— Справа не в ньому. Це налі. І прокляття…

— Маячня! Я не вірю в цю фігню! — пирхнув Гліб. — Просто він багатий, ось дівчата і ведуться.

— Дурень ти, Ізмайлов! — без злості сказала я. — Тобі треба виспатися. І більше не пий.

Якийсь час він сидів мовчки, ніби намагався придумати, що сказати. А потім підвівся і попрямував до дверей. Біля виходу обернувся і кинув:

— Все ж не годиться, що він тебе утримує. Я міг би тебе забезпечити, якщо хочеш.

Від обурення я кілька секунд не знала, що відповісти. Заплющила очі, порахувала до десяти. Він просто п’яний, що з нього взяти?

— Знаєш що, йди вже спати, Глібе. Інакше я за себе не відповідаю!

Він слухняно вийшов, а я, сама від себе не чекаючи, усміхнулася.

— Дурень! — повторила для більшої переконливості, але злості більше не було. Страху також.

За вікном сірим займався світанок, наклавши фільтр «сепія» на меблі в кімнаті, світлі стіни й зім’яті простирадла. Я зрозуміла, що більше не засну, тому піднялася і заправила ліжко. Накинула кофту, відчинила балконні двері. Холодне повітря вересневого ранку було напрочуд приємним, і я подумала, що ранок — це дуже добре. Як будь-який початок, він дає надію на майбутнє без розчарувань. Варто тільки захотіти, і ти зміниш своє життя на краще.

Я усміхнулася і подумала, що хочу знову побачити Гліба. Вдень. Чи ввечері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.