Провидиця

Я сиділа на дивані та злегка погойдувалася з боку на бік. Це завжди заспокоювало — ілюзія руху, монотонність, ніби народжувалося певне почуття впевненості в тому, що наступна секунда буде схожа на попередню, а отже, буде передбачуваної.

Тільки тепер я зрозуміла, чого мені не вистачало всі ці місяці. Передбачуваності. Нещодавно все було просто, а тепер так заплуталося, що я і не знала, чого ще чекати від долі.

Але звеліла собі зібратися. Немає часу на соплі, потрібно все обміркувати, а сум і панічні думки — не краще поєднання в цій ситуації.

Отже, що я мала? По-перше, давнє прокляття, що пов’язувало нас із Владом. По-друге, жінка, що його наклала, усе ж мала силу й чималу. І, нарешті, її син, якому вона передала свої знання перед смертю. Ображений хлопчик, позбавлений насліддя, подорослішав, вигодуваний думками про помсту. Він знайшов спосіб продовжити життя на кілька століть, використовуючи темні знання, проникаючи в невідомі світи, повні сили, щоб якось повернутися і взяти своє. Те, що в нього забрали багато століть тому — пост вождя племені атлі.

І він повернувся — сильний і готовий боротися, повернути належне йому по праву. Чорнокнижник — Алекс Тан.

Минулого разу він приходив кілька років тому, викрав Лару та шантажував Влада, вимагаючи, щоб той відмовився від права наслідування. Але тоді племенем правил його дядько Станіслав, і той, злякавшись, розпустив атлі. Розірвав зв’язки, що з’єднують членів племені, наказавши всім тікати, а сам незабаром помер від серцевого нападу. Лара так і не знайшлася, а потім з’ясувалося, що її довгі роки переховував Пилип десь в Австрії.

Цю історію мені коротко розповів Гліб, і тепер я намагалася її переварити. Поки що виходило погано.

Чаклун? Серйозно? Ніколи б не повірила, що вони існують, але… Він буквально керував мною у видінні, пригнічував, а Рита так і зовсім була лялькою. Безвільною, підкореною.

Я здригнулася. Видіння провидиць атлі справджуються, казав Пилип. Завжди. Значить, він прийде по нас. По мене та по сестру. Але чому? Чи не більш доречно замість мене знову викрасти Лару?

Ні, Влад не допустить повторення тієї історії. Тепер точно з неї очей не зведе. А мені належить подбати про себе самій.

Немов матеріалізувавши мої думки, до будинку увійшли Влад і Лара, і вона відразу почала відновлювати захист на дверях.

Гліб, що нерухомо сидів поруч, тут же підхопився. Ніби не Влад повернувся, а сам Чорнокнижник завітав.

— Що ти збираєшся робити? — запитав мій «охоронець», не зводячи вимогливого погляду з вождя атлі.

Він нічого не відповів, лише глянув на мене.

— Як ти?

Я знизала плечима. Боюся. Голова болить. Хочеться, щоби хтось заспокоїв, сказав, що все буде добре. Заснути в міцних обіймах, відчути себе в безпеці. Але хіба це ти хочеш почути?

— Нормально.

Потрібно поспати — я тільки тепер відчула, наскільки втомилася. Важкий день, він у мене із самого ранку не залагодився. Точніше з ночі напередодні. Сон ще той абсурдний, Максим, його дивна, неадекватна поведінка.

І називав він мене якось… Точно, Кастелла!

Цей погляд, від якого мурашки шкірою біжать. Й очі сірі, у світлі місяця відливають сріблом. Бррр, жах!

Стривай… Адже в Максима зовсім не сірі очі. Точно пам’ятаю, що світло-карі.

Я насупилась. Про що я думаю? То був просто сон — не більше. Навіть Влад не надав значення, а він усе помічає.

— Полю?

Я звела очі. Зрозуміла, що він чекає подробиць, пояснень, а я зависла. Тряхнувши головою, прогнала нав’язливі спогади.

— Втомилася, — сказала та піднялася з дивана. — Спати хочу.

Він усміхнувся тепло і співчутливо.

— Звісно, відпочинь. — І погладив по голові. Як дитину.

Краще б він цього не робив. Набагато простіше зберігати паритет, коли він холодний і скупий на ласки. Набридло бути маріонеткою — у житті, у туманних снах та видіннях. Потрібно звикати до нової реальності. Навряд чи щось зміниться, якщо я зараз втечу або зречуся. Після сьогоднішнього пророчого спалаху я зрозуміла, що Чорнокнижнику начхати на належність до племені. На мене, швидше за все, також. Йому треба якось вплинути на Влада. Отже, насамперед він націлиться на Лару та Риту.

Усередині ворухнулося тепле, глибоке почуття — тривога впереміш із бажанням захистити. І річ не тільки в тому, що Рита виникла раптово і стала частиною мого життя. Вона й так постраждала, несправедливо буде, якщо її використають як засіб обміну в боротьбі за владу.

Подумаю про це завтра. Я позіхнула. Годинник на каміні показував першу годину ночі. Нічого собі, засиділись!

Я подивилася на Гліба.

— Добраніч. І… дякую.

— Та пусте, — відповів він і чомусь відвернувся.

Я піднялася до себе, зачинила двері, впала на ліжко і відразу відключилася.

Ранок видався важким. Небо затягли низькі хмари, що так і норовили пролитися дрібним дощем. Дощу хотілося, на роботу — ні. Встати з будильником виявилося важко — я кілька разів його перемикала, а потім усе ж піднялася, сходила в душ і одяглася. Нічого, переживу сьогоднішній день, а ввечері заляжу в сплячку. До наступного ранку.

Шлунок вимогливо забурчав, нагадуючи, що вечерю я вчора пропустила. Я згадала про Чорнокнижника та видіння і тут же знітилася. А що як він прийде в мій офіс?

Несподівана думка опалила потилицю жаром. Адже він не вб’є мене? Що якщо мучитиме в якомусь підвалі, де ніхто не знайде нас, не зможе вистежити? А може, і не шукатиме…

Декілька разів я глибоко вдихнула, закликаючи себе заспокоїтися. Нічого не станеться. Не зможе ж Тан зачарувати всіх, а в нас тридцять співробітників на поверсі. А в громадському транспорті це взагалі зробити важко.

На ватяних ногах я спустилася до вітальні. Їсти більше не хотілося — думки про чаклуна геть-чисто відбили апетит. На мій подив, усі наші вже зібралися внизу: Гліб сидів на дивані, повністю поглинений тим, що відбувалося на екрані мобільного, Лара з Пилипом щось жваво обговорювали.

Влад стояв осторонь і тихо розмовляв з Олею. Помітивши мене, трохи кивнув, а потім знову повернувся до неї.

— Так рано, а весь будинок на ногах. — Голос біля вуха змусив здригнутися. Я насупилась і докірливо похитала головою.

— Ти налякав мене!

— Вибач. — Гліб променисто усміхнувся. — Виспалася?

— Виспишся тут, — пробурчала я і трохи розслабилася. — Дякую, що вчора допоміг.

— А, ну ти це… клич, якщо буде потреба. — Він почухав верхівку і зніяковів.

— Глібе, ти… — Я зам’ялася, обережно подивилася на нього. Впіймала погляд і випалила: — Не пияч більше, добре?

Не знаю, навіщо я це сказала. Просто якась внутрішня потреба, навʼязливий внутрішній голос на задвірках свідомості не давав усе спустити на гальмах. Він подобався мені — імпульсивний, повністю позбавлений гнучкості хлопець, простий і водночас складний та глибоко нещасний усередині. І не хотілося б, щоб чаклун скористався його слабкістю.

— Колись тобі відірвуть твій довгий носик, пророчице! — роздратовано пробурмотів він і відійшов убік.

Ну ось, я знову все зіпсувала! А всього й хотіла, що виказати турботу. Виходить, не вмію, та і психолог із мене паршивий.

Я глибоко зітхнула, подивилася на годинник. У мене ще було двадцять хвилин, щоби поснідати, але я вирішила все ж вирушити в місто. Там, якщо що, куплю щось у супермаркеті. Свербляче очікування нападу, яким просочилася вітальня, напружувало, і я із задоволенням вийшла надвір.

Осіннє повітря виявилося на подив свіжим, і я жадібно вдихнула, заплющуючи очі та намагаючись абстрагуватися від проблем.

Підставила обличчя мрячному дощу, вбираючи силу, наповнюючись спокоєм.

Просто ще один день. Звичайна схема: дім-робота-дім. Потім обов’язково зроблю ванну з лавандою і добре висплюсь. Не думатиму про погане. Адже нічого поки що не сталося, а я панікую.

Просто ще один день…

Чиясь рука міцно, до болю стиснула зап’ястя, і я ойкнула. Обернулася і натрапила на сердитий погляд.

— З глузду з’їхала!

— Ти про що? — Я мимоволі скривилася. — Мені боляче!

— Чому я маю ганятися за тобою по вулиці? Хіба ти не чула мого наказу не покидати будинок? Куди ти взагалі зібралася?

— Твого… наказу?! — Обурення вирвалося свистячим видихом із легенів.

Фраза прозвучала так безглуздо, але водночас у стилі Влада. Хоча ніколи раніше він не дозволяв собі такого зі мною. Невже те, що я атлі, дає повноваження грубити та тиранити? Я згадала присягу, і щоки спалахнули від усвідомлення того, що насправді могли означати ті слова.

Тепер усе сприймалося інакше. І Влад був іншим.

Але я — ні.

Його, схоже, моє обурення зовсім не збентежило. Навпаки, він завівся ще більше, через що погляд став колючим і злим. Руку мою все ж випустив, але ні на крок не відступив.

— Прокинься! Чорнокнижник прийде не чаю з нами попити! Розповісти тобі, що сталося в його минулий візит?

— Я в курсі, що сталося… — сказала я і похнюпилася, щоб випадково не виявити, наскільки приниженою себе почувала.

— Хочеш, щоб він цього разу прийшов за тобою?

Я звела очі. Злість витіснила образу, розбавилася ревнощами та знайшла, нарешті, вихід.

— Чого б йому приходити за мною? — спитала різко. — Він прийде за тими, хто тобі дорогий!

Влад відсахнувся, насупився і, здавалося, був спантеличений. Світле волосся тріпав вітер, й одне пасмо впало на лоб, вносячи дисгармонію в майже ідеальний образ. Роблячи його земним.

так і є. Він нічим не кращий за мене! Стоїть тут, наказує мені, ніби я… Хто я йому? Рабиня?!

— Навіщо ти це сказала? — спитав він тихо, майже скривджено.

Я знизала плечима.

— Я б на твоєму місці подбала про Лару. — Постаралася, щоб голос звучав якомога рівніше. — Минулого разу Тан приходив за нею.

Влад відійшов, поклав руки на поліровані поручні.

В’язке повітря не бажало проштовхуватися в легені, навіть дощ не допомагав. Напевно, прокляття сильніше за дощ…

— Лара в будинку, — сказав він нарешті. — Під захистом. А ти — ні.

— Мені на роботу треба.

— Яка, до біса… — Він замовк і заплющив очі, усім виглядом показуючи, як йому важко себе стримувати. Я зіщулилася — раптово стало холодно й самотньо. Відчула себе дурепою, ніби мені пояснюють по сто разів, а до мене однаково не доходить.

— Полю, це не жарти, — сказав він уже м’якше. Підійшов, стиснув плечі. Не сильно. Чорт, аби не розплакатися тут! — Не час для дурниць, зараз атлі треба зібратися, бути єдиними, як ніколи.

— Це не дурниці. Це моє життя! Мене звільнять завтра за прогул і що накажеш робити?

— Ця робота — дурниці! Тобі чогось не вистачає? То скажи мені. Адже це не проблема зовсім.

— Що ти кажеш таке? — Я спохмурніла. — Я не буду твоєю утриманкою.

— Ти ніколи не була утриманку, Поліно, — сказав він тихо. Потім кивнув. — Добре, спробуємо прийняти твої безглузді вимоги. Якщо ти захворієш, тебе не звільнять, правда?

Я машинально кивнула, пропускаючи повз вуха образливу ремарку про безглузді вимоги.

— Чудово! Кирило зробить тобі лікарняний. — Він глибоко зітхнув. — Як із тобою іноді тяжко…

Я не відповіла. Просто стояла там і слухала, як вітер колише голі гілки тополі біля ґанку, і вони зі стуком опускалися на дах. Насолоджувалася теплом та спокоєм. Мені це потрібно — заспокоїтись. Не боятися приходу чаклуна. Просто знати, що я важлива.

Я важлива для Влада! Інакше навіщо б він мене зупиняв? У голові майнула думка про унікальність дару, але я не стала її розвивати. Нерозумно, так, але зараз мені потрібно саме це.

Раптом Влад обійняв мене. Міцно — так, що я ледь не задихнулася.

— Ніколи так більше не роби! — прошепотів у вухо, потім випустив і підштовхнув до дверей. — Ідемо до хати.

Залишок дня я провела в напівтрансовому стані.

Попри неординарність ситуації і різношерстість компанії, що зібралася, у колі атлі я відчувала затишок і легкість. Усі здавалися напрочуд доброзичливими сьогодні — зібралися у вітальні та жартували, намагаючись розрядити тривожне очікування.

Навіть Лара усміхалася, не випускаючи руки Влада, і я ловила себе на думці, що милуюсь її вродливим обличчям.

Ближче до вечора я піднялася нагору, перевдягнулась у піжаму й залізла під ковдру. Щось у цьому безперечно є: прогуляти роботу, пославшись на хворобу, і валятися в ліжку, перемикаючи канали, гортаючи книгу або просто займаючись дурнею.

Я заплющила очі та відразу заснула.

В осередку племені атлі неймовірно вітряно. Я тримаюся за ручку дверей, ніби це може врятувати, вберегти від небезпеки, але не поспішаю входити.

Чекаю.

На цей раз точно знаю, чого саме. Мене заполонив спокій, тривога і страх відійшли на другий план, поступаючись місцем впевненості. Я знаю, як здолати чаклуна.

Назустріч мені йде Максим, й очі в нього теплі — світло-карі, кольору темної карамелі. Він підходить до мене, простягає руку й каже:

— Тримай міцніше.

— Тримаю. — Я усміхаюся, і він усміхається у відповідь, а потім реальність туманиться, згущується, незримо змінюючись під впливом незрозумілих законів сну.

Я все там же, біля джерела, але тепер уже в будинку. Навколо темно, але в моїй долоні світиться синій вогник, який дав Максим. Я стою, притулившись до холодного каменю, і слухаю, як шепочуть духи предків.

— Білий проти чорного…

— Воно в тобі, почуй його…

… почуй…

Поступово темрява згущується, напирає, погрожуючи поглинути, вповзти всередину й підкорити, але я не боюся. Усміхаюся, витягаючи руку, і на долоні спалахує світло.

Я знаю, що буде. Знаю, що…

Я прокинулася від легкого дотику до щоки. Протерла очі, сіла.

Влад схилив голову набік, погладив мене по волоссю. Цілком не хотілося питати, навіщо він прийшов, але я однаково запитала.

— Весь час боюся, що ти наробиш дурниць.

Несподівано я зрозуміла, що саме зараз та грань, яку так хочеться переступити. Так хочеться, що всередині все зводить. Але не можна.

Я обережно відсунулася, нервово усміхнулась і сказала:

— Я спала.

— Я помітив.

З того часу, як ми розлучилися, уперше ось так сиділи разом, на одному ліжку. І погляд у нього анітрохи не змінився — трохи лукавий, пильний, ліва брова посічена шрамом. Тепер я сумнівалася, що він дійсно поранився, під час гри у волейбол.

— Ти все правильно сказала вранці, — сказав він тихо, не відводячи очей. — Тан прийде за тими, хто мені дорогий. Саме тому я хочу, щоб ти була слухняною. Обіцяй мені!

Тепла рука знайшла мою, переплела пальці. Я завмерла. Намагалася дихати, згадувати таблицю множення, навіть інтеграли, у яких нічого не розуміла. Марно. Серце, здавалося, було готове пробити грудну клітку.

— Обіцяю.

У голові промайнула думка: «Зараз він поцілує мене!»

Але Влад відпустив мою руку і встав, поступаючись місцем дикому, майже болючому розчаруванню.

— Розумниця! Відпочивай.

Він уже майже відчинив двері, коли я знайшла спосіб його зупинити.

— Я бачила дивний сон, — випалила й додала: — Щойно.

Він нахмурився, повернувся і сів поруч. З ним повернулися впевненість та затишок.

— Мені знову снився Максим. Ну, я тобі казала вчора. Мій співробітник. Він дав мені дещо. Кульку зі світла. Синю. Я була біля вогнища і… — Я підняла на Влада очі. — На мою думку, це може допомогти із Чорнокнижником. Не знаю, щоправда, як.

— Я знаю! — Зелені очі спалахнули радістю. — Ти тримала його за руку?

— Кого? Максима? — здивувалася я. — Уві сні?

— Ні, наяву. Чи віталася з ним, торкалася його? Поліно, згадай, це дуже важливо!

— Не пам’ятаю… мабуть, так.

Він кивнув.

— Добре. А тепер ти маєш постаратися передати мені його відбиток.

— Передати відбиток?

Я не встигла схаменутися, як Влад знову переплів наші пальці. Пряний ванільний запах огорнув ореолом, а його кен, як і тоді на подвір’ї, просочився мені під шкіру. Я шумно видихнула, заплющила очі й закусила губу.

— Ти маєш відкритися, — прошепотів Влад, і його подих лоскотало вухо.

Відкритися? Та без проблем! Я ж змалку тренуюся відкриватися за допомогою чийогось кена. Для мене це раз плюнути.

Чорт, як же добре. Це… просто… якийсь наркоманський кайф!

— Я не знаю як…

— Дивно, раніше в тебе чудово виходило.

Я розплющила очі. Він поряд. Близько. Теплий. А я тільки тепер зрозуміла, наскільки змерзла. Втомилася… Від постійних тривог, невизначеності, втрат. Від розчарувань.

І раптом чітко усвідомила: Влад назавжди в моєму житті. Від цієї думки стало так радісно, що я злякалася. Магія — страшна річ, коли вона впливає на тебе.

— Ось так… — низький голос охрип, і це завело мене ще більше. Я б так усю ніч сиділа, тримаючись за руки, вбираючи ванільний кен, кайфуючи від дотиків. — А тепер згадай, коли ти торкалася його.

Я слухняно пірнула в спогади.

Ось Максим приходить, простягає папери на підпис. Робить комплімент моїм очам, простягає руку.

Влад випустив мою долоню і відсахнувся. Я повільно похитала головою, намагаючись позбутися мани, розплющила очі.

— Що?

Він відвів погляд, але перед цим, можу присягнутися, у ньому майнула тривога. Розчарування. Але чому? Хіба ж я щось зробила не так?

— У мене не вийшло?

— Ні, ти розумничка.

Він підвівся, підійшов до дверей і, не обертаючись, додав:

— Я зайду трохи пізніше. Поспи.

За ним зачинилися двері, і я розчаровано зітхнула. Обійняла себе за плечі, спробувала заспокоїтись. Ага, як же! Чорт, ну чому я така слабка?! Викинути його з голови, жити своїм життям, так ні — варто Владу доторкнутися, і все пропало.

Я встала, зі злістю скинувши ковдру. Вийшла на балкон, глибоко вдихнула холодне, майже морозне жовтневе повітря. Вітер заліз під піжаму, і шкіра тут же вкрилася мурашками. Нічого, аби тільки вийшло прогнати образ Влада. Забути дотики, ванільну насолоду.

Я уявила себе на місці Лари. На секунду. Подумала, як це: щоночі тримати його за руку, обіймати… Втім, мені не треба було уявляти. Я все чудово пам’ятала й навряд чи забуду.

Відігнала ці думки та змусила себе думати про Чорнокнижника. Коли Пилип розповідав легенду про перших вождя і пророчицю, я мимоволі пожаліла скривдженого хлопчика, адже в нього забрали те, що належало йому по праву. Тан у видінні скривдженим не виглядав і жалю не спричинив. Але чи такий він не правий, вимагаючи пост вождя атлі? Втім, Влад теж не винен у тому, що колись один із його предків незаконно посів місце чаклуна.

Спати більше не хотілося, а ось їсти — ще як. Вічно мене вночі тягне до холодильника. Дивний організм — вранці ні крихти в рот не лізе, а щойно годинник проб’є дванадцять ночі… Як у казці.

Я посміхнулася. Потрібно щось із цим робити, прискорений метаболізм не назавжди. Коли я прокинуся і зрозумію, що погладшала. Але не зараз. Зараз з обʼємом талії все гаразд.

Я спустилася вниз і з величезним апетитом з’їла бутерброд із шинкою та сиром, запиваючи солодким чаєм. Спогади про нещодавній візит Влада відсунула на задвірки пам’яті, щоби не маячили.

У вітальні було темно, лише місячне світло пробивалося крізь напівпрозорі штори та округлими плямами стелилося на паркет.

Риту я впізнала одразу. Вона стояла біля дверей і намагалася впоратися із замком. Виходило погано, вона пихкала і старанно крутила ручку. Чорний в’язаний берет збився набік, сіре пальто розстебнулося, а на руці похитувалася та сама червона парасолька.

— Рито! — гукнула я, але вона навіть не обернулася. — Ти куди? Влад просив не виходити.

Сестра не відреагувала. Ніяк. У її хаотичних рухах відчувалося лише одне — бажання покинути будинок.

І тут я зрозуміла.

Ні, не те щоб я злякалася, швидше розгубилася. Подивилася нагору, оцінюючи, наскільки швидко зможу піднятися, розбудити Влада та повідомити про те, що відбувається. Уже майже побігла, але тут Рита, нарешті, відчинила двері та зробила крок на вулицю.

Я стояла майже біля виходу, тому одразу побачила його. Середній зріст, одягнений у чорне. Високі вилиці та трохи запалі щоки створювали враження, що він довго голодував, але, швидше за все, воно було хибним.

Він простягнув до Рити руки долонями вгору.

— Кров від крові моєї, — сказав приємним і вже знайомим голосом. — Я чекав на тебе.

Рита підійшла, вклала маленькі долоні в його розкриті.

— Рито! — Не до кінця розуміючи, що роблю, я вибігла слідом за нею і зупинилася — він мене побачив. — Ти куди?..

У голові чітко оформилася думка: «Видіння, і справді, завжди збуваються». Я, Рита й Тан. Як тоді. Вона — повністю підконтрольна йому, як маріонетка, отже, я наступна.

Від страху затремтіли коліна. У прямому сенсі. Здалося, впаду — ноги стали ватяними та ледве тримали.

Обличчя чаклуна змінилося, і здалося — на якусь долю секунди — що він мене впізнав. Мов ми вже зустрічалися, навіть були знайомі, але загубилися на багато років.

— Ти, — сказав він тихо. — Ну, звісно.

Стало ніяково, і я відступила на крок.

— Рито, будь ласка… — пропищала я, хоч розуміла: до сестри зараз не достукатися.

— Як же все вдало складається! — не зважаючи на мої слова, радісно сказав Тан. Випустив руки Рити, наблизився.

Від нього віяло темнотою. Справжньою. Поруч із ним здавалося, що я провалююсь у глибоку чорну яму без дна.

— Передай Владу, що я готовий обговорити подробиці посвяти в атлі. А доти ця дівчина, — він обернувся і подивився на Риту, — скрасить мою самотність.

Він відійшов, узяв Риту за руку, і вони неквапливо пішли до воріт.

Потрібно швидко покликати Влада!

Так швидко я ще ніколи не бігала. Переступаючи через три сходинки, подолала сходи, пробігла кілька метрів коридору й постукала у двері його кімнати. Потім ще раз. І ще.

Не знаю, скільки я стукала. Мене трясло, у голові було порожньо, тільки луною відбивалися слова Тана.

Чорт, я стояла так близько — він міг торкнутися! Загіпнозувати. Я могла стати, як Рита…

Нарешті двері відчинилися, і з’явилося заспане й незадоволене обличчя Лари.

— Якого біса?!

— Владе! — Я протиснулася в кімнату, і через мить він уже обіймав мене.

Я намагалася не розплакатися, насилу стримуючи істерику, але виходило погано.

Він відсторонив мене, глянув у вічі.

— Що ти бачила?

— Тана… і Риту, вони… Вона… Він забрав її!

Лара зблідла, присіла на ліжко і притиснула долоні до грудей. Влад, здавалося, не повірив. Нахмурився, постояв кілька секунд мовчки. Потім глухо запитав:

— Коли?

— Щойно. Вона вийшла до нього… сама. Я… я нічого не могла вдіяти! Усе було, як у тому видінні. Він…

— Він уб’є її! — Лара встала, підійшла до нас, схопила Влада за передпліччя. Тендітні пальці захисниці побіліли, з такою силою вона його стиснула. — Чортів чаклун уб’є Маргариту!

Її крик брязкотом відбився у вухах, посилюючи паніку. Заспокоїтись, треба заспокоїтися…

Влад випустив мене, обернувся до Лари.

— Ніхто нікого не вб’є, чуєш мене? Зберися, Ларо!

Потім розвернувся і вийшов. Ми побігли за ним, як слухняні діти за батьком, ніби Влад міг усе вирішити одним телефонним дзвінком чи мудрою порадою.

Він не міг. Моя сестра в руках чаклуна, і якщо Влад не погодиться прийняти його в атлі… Холодок поганого передчуття прокотився хребтом.

Незабаром усі наші зібралися внизу. Вхідні двері залишилися відчиненими навстіж, але, схоже, нікого, крім Гліба, це не турбувало. Він підійшов і зачинив її. Потім сів поряд зі мною на диван.

Я чула, як Влад дзвонив кудись, щось з’ясовував, але сенс фраз ніяк не вкладався в голові. Усе марно. Він не знайде Риту.

— Ти бачила його? — запитав Гліб, і я кивнула.

Влад наблизився до нас, сів навпочіпки, накрив мої долоні, злегка погладжуючи великими пальцями, наче заспокоюючи. До речі, це подіяло, і я трохи розслабилася.

— Постарайся згадати деталі, — попросив дуже серйозно, але водночас лагідно. — Може, є якісь подробиці, які нам допоможуть?

— Я все чудово пам’ятаю. Кожне слово, яке він сказав.

— Він… говорив із тобою? — видихнула Лара і відразу замовкла. Пилип обійняв її за плечі, мабуть, щоб заспокоїти.

— Тан просив передати, що хоче обговорити з тобою деталі посвяти в атлі.

Ніхто не промовив ні слова, і це дуже дратувало. Тиша, тільки й чутно, як уривчасто дихає захисниця і як крутиться на дивані Гліб.

А потім Влад повернувся до Пилипа.

— Я знайшов хранителя пала. Розумієш, що це означає?

Пилип кивнув.

— Його енергетика вбивча для того, хто володіє темними мистецтвами. Такого не траплялося вже кілька століть.

— Хранителя… чого? — перепитала я.

— Те світло — блакитна кулька, що тобі снилася, — пояснив Влад. — З її допомогою можна перемогти чаклуна.

Значить, я мала рацію. Я навіть трохи підбадьорилася — добре, коли є надія. Але обличчя Влада чомусь не виражало радості.

— Ти тому просив передати флюїди Максима? — запитала я з надією.

Він кивнув.

— Проблема в тому, що в тому хлопцеві зараз живе мисливець. Не просто мисливець — древній.

— Ніфіга собі! — вигукнув Гліб і підвівся. Пройшовся до дверей розгонистим кроком.

— Я дуже здивований, що він досі не прийшов до нас. На Полині мала бути його мітка. Але її нема.

— Справді, дивно, — погодився Пилип.

Влад не зводив із мене погляду.

— Допоможеш? — запитав, але здалося, що це не зовсім питання. Згадалася ранкова фраза про накази, чому стало якось мерзенно на душі.

Я розгублено кивнула.

— Ти зовсім розум втратив?! — Гліб присів поряд, розгорнув мене до себе. — Бігти нам треба. І сховатися. Якщо мисливець знайде тебе…

— У Тана моя сестра! — різко перебив Влад. — І я не маю наміру чекати, поки він уб’є її.

— Але що дасть нам мисливець, Владе? — уперше за той час, як я знала цих двох, Гліб назвав його на ім’я. — Поліні не можна навіть торкатися його, а енергія мисливця заблокує будь-які заклинання жерця.

— Все зміниться, якщо Поліна проведе ритуал кроту.

— Ти несповна розуму, тепер я точно бачу! — вигукнув Гліб. — Древній уб’є її за секунду!

— Ти не подумав, чому він ще не зробив цього? Мисливець або не знає, хто вона, бо працює захист Лари, або чомусь не збирається її вбивати. Ми маємо шанс не тільки покінчити з Таном, але і знищити мисливця!

— Щось я зовсім заплуталася. — Я подивилася на Влада. — Що відбувається?

— Я тобі скажу, що відбувається, — відповів за нього Гліб. — У твоєму знайомому, який зберігає пал, живе мисливець. Можливо, вистежує нас, а може, і справді, захист працює. Поки що працює. — Він зітхнув. — Тобі не можна з ним зустрічатися, Поліно, бо якщо він дізнається, хто ти, розірве жилу в ту ж мить. Я єдиний тут розумію це?!

Древній… Одне слово лякало мене до чортиків. Я згадала, як боляче мені зробив молодий мисливець, як страшно було на темному Вікиному балконі.

Влад стиснув мої спітнілі долоні.

Ні, не кажи! Не проси ні про що. Що б ти не попросив, я вже відчуваю, що це буде небезпечно і страшно. Невідворотно.

— Максим нам потрібний, — сказав він твердо. — Потрібен його пал.

— Але мисливець…

— Він нам потрібний!

Такі поєдинки з ним я завжди програвала. Прогиналася. Але зараз справа була не в мені. І не в ньому. Мою сестру викрав чаклун, і тільки я могла здобути те, що допоможе її визволити. Не дати Тану здобути бажане. Адже саме через Риту я залишилася в атлі.

Тому слова Влада прозвучали, як вирок:

— Ти маєш убити його. Вбий мисливця, Поліно.