Провидиця

Зима накрила Житомир несподівано та рано, на початку листопада. Тяжкий мокрий сніг білою периною вкривав землю, нещадно зминався ногами перехожих, розплющувався колесами машин і потроху танув, покриваючись пилом.

Останній місяць пройшов спокійно, без пригод. Швидше, це був місяць осмислення та перетравлення тієї інформації, що була звалена на мене до зустрічі з Таном. І висновки, які довелося зробити, виявилися зовсім невтішними.

По-перше, Рита, хоч і здригалася на кожну згадку про чаклуна, не змогла складно пояснити, як саме той її мучив. Точніше, виявилося, він її і не мучив зовсім. Тримав під замком у якомусь підвалі, а коли настав час йти до осередку, просто загіпнозував.

По-друге, Влад щось приховував, і тепер я розуміла це явно. Одного разу я запитала, що означали слова Тана біля джерела про «зручність» для нього, але Влад настільки талановито уникнув відповіді, що я зрозуміла: нічого не доб’юся, доведеться з’ясовувати самій методом спроб і помилок.

По-третє, я досі не до кінця уявляла, що означав ритуал кроту. Тобто одна справа вбити людину ножем або з пістолета, і зовсім інша — проткнути м’який віск, окроплений кількома краплями крові. Якщо чесно, я вже вагалася, що когось там убила. Максим, хоч і був злий, як чорт, усе ж залишався Максимом. Живим та неушкодженим.

Віці я сказала, що виганяла з нього злого духа. Нехай вона краще вірить, що я подалася в секту, ніж дізнається правду. Подруга довго читала мені мораль, а потім похитала головою і здалася:

— Сподіваюся, він того вартий.

Звичайно, вона подумала, що я зв’язалася із сектантом — навіщо мені інакше проводити сумнівні ритуали з кров’ю та чорними свічками?

Як не дивно, я очікувала гіршого — що вона просто перестане зі мною спілкуватися. Мабуть, у душі подруга готувала план, як витягти мене з релігійного рабства. Що ж, хай.

Гліб більше не пиячив, принаймні, я його п’яним не бачила. Він не ображався за ту витівку з мисливцем. Навіть сказав, що вражений моєю сміливістю, хоча додав, що мізків би мені явно не вистачає. Взагалі, він частіше став бувати вечорами вдома, заходив до мене, і ми довго теревенили на балконі, кутаючись у пледи.

З ним було легко.

Скутий і похмурий, ображений на весь світ хлопець із вітальні наодинці зі мною змінювався, наче за помахом чарівної палички. Ставав усміхненим, відкритим веселуном, який доводив мене до кольок у животі смішними анекдотами.

— Схоже, Ізмайлов одужує, — сказала мені якось Лара з іронічною усмішкою на губах. — Ти добре на нього впливаєш, пророчице.

Захисниця рідко розмовляла зі мною. Несподівана репліка та увага приголомшили, я розгубилася і не знайшла, що відповісти. Лара ж, навпаки, як завжди, дивилася прямо і зверхньо.

— Я нічого не робила, — пробурмотіла я, справді не розуміючи, що вона має на увазі під словами «добре» та «одужує». Гліб був зі мною милим, але в оточенні атлі, особливо в присутності Влада, однаково залишався похмурим та нелюдимим.

— Для цього необов’язково щось робити. — Вона повела плечем і хазяйським жестом посунула вазу на журнальному столику. — Але я буду рада, якщо ти вилікуєш його остаточно.

— Ти про що?

— Не прикидайся, що не розумієш. Гліб Ізмайлов хоче тебе, і я на твоєму місці відповіла б йому взаємністю. Він досить сильний, щоб захистити тебе, у вас будуть вродливі діти. Гліб вірний. Швидше за все, у нього буде лише одна дружина.

— Навіщо ти кажеш мені це? — тихо запитала я, опустивши фразу про дружину. Хіба може бути більше за одну? На мою думку, українське законодавство цього не схвалює.

— Ми з тобою не подруги, і навряд чи колись будемо. — Лара посміхнулася, але ця посмішка аж ніяк не була привітною. Навпаки, вона була хижою в буквальному значенні цього слова. — Але, повір, тобі не варто зі мною ворогувати.

— Ворогувати?

Я ладна була провалитися крізь землю. Стою тут, мимрю, як слабачка якась. Треба відповісти щось їдке та закінчити цю розмову. Треба…

— Думаєш, я не бачу, як ти на нього дивишся? — Вона схилила голову набік, не зводячи з мене гострого погляду. — На Влада. Усі ці легенди про прокляття, ваше… хм… минуле. Але зараз він мій, і я не збираюся ділити його. Тим більше з тобою.

Я теж не збираюся його ділити. І давно вже не думаю про нього… Про нас.

Змирилася. І з прокляттям, і з тим, що Влад ніколи не буде моїм. Та й не вийде нічого — після всього, що було. Ми з різних реальностей незалежно від того, що нас так тягне один до одного.

І зруйнувати прокляття не можна. Хіба колись Влад уб’є мене.

Я зіщулилася. Шкіра відразу ж покрилася непроханими неприємними мурашками. Я швиденько переконала себе, що він цього не зробить хоча б через те, що мій дар є унікальним. Не позбавить плем’я пророчиці через якісь сумнівні почуття.

І взагалі, схоже було, що Лара марно хвилювалася. З того самого дня, як ми здолали Тана біля осередку, Влад майже не розмовляв зі мною, навпаки, всіляко уникав зустрічі.

А Гліб… Я не думала про нього… так. Я б образила його, зробила б боляче, безсумнівно. Я вже пройшла це — з Матвієм. Не можна любити одного, а бути іншим.

Якщо виключити неприємну розмову з Ларой, усе складалося цілком непогано. І робота, і вихідні, які я часто проводила з Вікою в знайомій і рідній мені квартирі, теревенячи ні про що. У такі миті здавалося, немов моє життя — як і раніше, просте і зрозуміле, і зовсім не було жодних обрядів, вбивств, викрадень та галантних чаклунів.

Загалом, побут налагодився і став більш менш нормальним.

Доки не з’явилася Кароліна.

Бувають такі дні, які починаються начебто звичайно, з дзвінком будильника, від якого вибухає мозок. Зі стандартної процедури: душ, сніданок, раптове «ой, я запізнююся», що супроводжується біганиною по кімнаті, а потім подоланням спринтерським забігом відстані до зупинки. Восени ці дні тягнуться особливо довго, попри те, що рано темніє. На небі з’являються похмурі розпливи низьких важких хмар, а вечори пролітають непомітно в пустому хитанні будинком, меланхолійних думках або за читанням книг.

Того дня все було зовсім не так.

Я прокинулася до будильника — просто розплющила очі та зрозуміла: більше не засну. Збиралася повільно і скрупульозно, вийшла з дому на двадцять хвилин раніше, ніж звичайно, увійшла в офіс до приїзду начальника, навіть встигла до його приходу приготувати каву та упорядковувати папери.

День пролетів швидко. Додому я дісталася без пригод.

А потім усе пішло шкереберть…

Влад подзвонив, коли я була в дорозі, і сухо поцікавився, о котрій годині я буду вдома. Повісивши слухавку, я притиснула руки до грудей, ніби хотіла втримати в них безрозсудне тремтяче серце.

Щось відбувалося. Прямо зараз. Чомусь я точно знала це. З того часу, як мене почали відвідувати видіння, я звикла довіряти інтуїції. І зараз вона казала: готуйся!

З Глібом я зіткнулася у вітальні, він прямував до кабінету. Побачивши мене, зупинився і підморгнув.

— Ще одна атлі знайшлася.

Так ось чому Влад дзвонив. Напевно, поїдемо до осередку — приймати нового члена племені.

— Дівчина? — запитала я, на ходу знімаючи куртку і пригладжуючи волосся, що розтріпалося від вітру.

Він кивнув.

— Гарненька.

Новенька, і справді, виявилася досить симпатичною. Виглядала трохи зніяковілою, сидячи в одному з крісел у кабінеті. Худенька, світловолоса, вирізнялася гострими рисами обличчя і якоюсь замкнутістю. Напевно, їй було ніяково серед незнайомців.

Я привіталася і сіла на диван у кутку. Гліб примостився поряд, на підлокітнику, закинувши ногу на ногу.

Влад глянув на мене якось стривожено, а потім перевів погляд на новеньку.

Напевно, збори почалися до мого приходу, бо представляти незнайомку він не став, а просто сказав:

— Віднині Кароліна житиме з нами.

— Хто твої батьки? — запитав Пилип. — Не пригадую Полякових. Твоя мати була атлі?

Дівчина похитала головою та опустила очі, а Влад сказав:

— Ніхто з них не був. — Помовчав трохи, наче підбирав слова, а потім підняв голову й подивився прямісінько на мене. — Вона призначена. — І вже тихіше додав: — Для тебе.

Гліб випростався, напружився. Я згадала історію про призначених. Вони були створені, щоб кен важливого члена племені переходив до них, коли хижак помирав.

— Якщо ти помреш або зречешся, вона займе твоє місце, — сухо прокоментував Гліб, озвучуючи мої думки.

— Якщо помру, — повторила я на автоматі.

Зазвичай призначені зʼявлялися, коли існувала справжня загроза життю хижака…

Голові стало гаряче, наче її занурили в чан з окропом. Потилиця пекла, перед очима попливли плямисті бордові плями. Пальці рук, навпаки, заледеніли.

— Життя хижого сповнене небезпек, Поліно, — тихо сказав Влад. — А ти… твій дар дуже важливий для племені.

Я із шумом втягла повітря, зім’яла куртку, що лежала на колінах. Кароліна дивилася на мене, не відриваючись, і, здавалося, оцінювала.

Шок змінювався усвідомленням гіркої правди. Я — частина цілого, доки жива. Якщо помру, то в племені цього навіть не помітять, бо тепер є Кароліна. Їй перейдуть мої видіння та моє прокляття.

Я інстинктивно похитала головою, відганяючи параноїдальні думки.

Ні це не правда! Я не помру!

Гліб узяв мене за руку. Як просто він завжди умів заспокоїти, чи то рукостисканням, чи словом, чи іронічною реплікою. Усі ми в небезпеці та можемо померти. Просто в мене на цей випадок є запасний варіант.

Влад ще щось казав, та я більше не слухала. Стиснула прохолодну долоню Гліба, намагаючись розслабитися і прийти до тями. Виходило погано.

— Кароліна втомилася. — Уривок розмови повернув у реальність. Ніхто не дивився на мене, і я полегшено видихнула. Не хочу зараз уваги. Потрібно все добре обміркувати наодинці із собою. Можливо, порадитись із Глібом.

Оля підійшла до Кароліни та повела за собою. Незабаром призначена облаштується і щодня нагадуватиме мені про можливу загибель. Просто чудово!

Інші теж заметушилися, піднімаючись із місць, щось активно обговорюючи, а я завмерла на низькому дивані в м’якому світлі античного бра.

«Помреш», — відлунням звучало в голові.

Опритомніла я від того, що Гліб наполегливо тягнув мене за руку.

Забратися звідси! Прекрасна ідея. Стояти на балкончику, доки не змерзнемо, курити та базікати ні про що. Забути мерзенне відчуття невідворотності, біди, близькості міфічної смерті. Із чого я взагалі взяла, що помру?

— Поліно, затримайся на хвилину, — майже у виходу почула я голос Влада.

Ні, тільки не це! Розмови з Владом мій насичений інформацією мозок просто не витримає. Не кажучи вже про те, що потім Лара тиждень кидатиме в мій бік нищівні погляди. Я один із таких уже зараз відчуваю в районі лопаток. Але Лара вийшла з кабінету, наче нічого й не сталося. Авжеж, вона тільки зі мною колюча. З Владом не сперечатиметься.

Гліб постояв трохи, збентежено дивлячись у підлогу, потім теж вийшов.

Ми з Владом залишилися вдвох. Тиша впала різко, приголомшуючи, змушуючи тремтіти від тривожних думок. Більше між нами з Владом нічого не було — лише тиша та простір кількох метрів.

— Виглядаєш наляканою, — сказав Влад, не зводячи з мене погляду.

Я знизала плечима.

— Та ні, просто… Ця дівчина і я… Усе так несподівано… — Я зітхнула, звела на нього очі. — Я невдовзі помру?

Після запитання тиша здалася ще зловіснішою. Кожна секунда його мовчання наближала до усвідомлення ствердної відповіді. Секунди тікали. Великий старовинний годинник у кутку не збивався з ритму, йому було начхати на чиюсь смерть. Він просто відміряв час.

Влад відвів очі, і в грудях у мене щось обірвалося. Грудка, що застрягла в горлі, провалилася вниз і болем відгукнулася в легенях.

А потім Влад підійшов. За кілька кроків подолав відстань між нами. Міцно схопив за плечі, примушуючи дивитися в обличчя.

— Дурниці! — вимовив він впевнено. — Ти не помреш.

Потім його погляд змінився. Наче щось тріснуло — невидима скляна стіна між нами, що спотворює міміку, обсипалася, і я побачила його справжні емоції. Ніжність. Тривогу. Бажання захистити.

Серце затріпотіло й пустилося галопом. Та злощасна грудка знову піднялася до горла, заважаючи дихати. Навіть годинник, здавалося, більше не цокав — зупинив час.

Влад пригладив моє волосся, провів долонею по щоці.

Ні-ні, не треба! Що ж ти робиш? Це все прокляття, а ти йому потураєш.

— Я не дозволю, чуєш…

Хрипкий шепіт був останньою краплею.

Усі барикади, що я будувала, розвалилися. Нічого не мало значення в ту мить. Тільки його руки — обіймають, гладять, плутаються у волоссі. Я захлиналася поцілунком, тонула, зрідка виринаючи, щоб вдихнути, і знову поринала на дно.

Я не знаю, як знайшла сили зупинитися. Відштовхнула Влада, відступила на крок. У вухах шуміло, у голові крутилося, думати було складно.

— Ти чого? — Влад здавався здивованим і трохи скривдженим.

— Нічого. Я так не можу.

Я відвернулася, намагаючись привести в норму дихання.

— Не можеш… як?

Він що, серйозно? Невже я маю пояснювати? На мою думку, тут і дурню все зрозуміло, з огляду на наше минуле й той факт, що в нього є дівчина.

Але Влад чекав на відповідь, не зводячи з мене погляду. Я щосили намагалася зобразити байдужість. Швидше за все це виглядало комічно — ніколи не вміла грати.

— Лара чекає тебе нагорі.

— До чого тут Лара? — роздратовано видихнув він, ніби я сказала найбільшу нісенітницю у світі. — Я хочу тебе, ти хочеш мене. Навіщо все ускладнювати?

— Хочеш мене, а любиш її? — ображено запитала я. — Якось дивно, тобі не здається?

Він завжди реагує непередбачувано, іноді складно передбачити, що зробить чи скаже наступного моменту. Ось і зараз Влад просто розсміявся.

Потім подивився на мене, як на дитину, і спитав:

— Хто сказав, що я її люблю?

— Ну, ти з нею… довго.

Я зніяковіла. Яке це взагалі має значення? Це їхнє життя, їхні проблеми та їхні стосунки. Я тут взагалі ні до чого. Усе скінчено давно. Точка.

— Зовсім ні. Вона підходить мені, от і все.

Я криво посміхнулася. Мені його не збагнути. Ніколи. «Просто підходить». Як можна лягати в ліжко з тією, хто просто підходить?

— Все одно, ти не маєш її ображати.

— Я її не ображаю. Лара — доросла дівчинка і все розуміє.

— Цим ти ображаєш мене! Я не ділитиму свого чоловіка. Ніколи.

— Яка ж ти ще дитина! — Він зітхнув, похитав головою. — Живеш фантазіями… Тобі буде складно серед хижаків.

— Нічого, потерплю. — Я спохмурніла, склала руки на грудях, показуючи, що не хочу більше торкатися цієї теми. Насправді я хотіла її торкатися. Напрямок його думок мене шокував. Лара, якою б пихатою і колючою не була, любить його. Це одразу помітно. Як він може так її кривдити? Втім, я взагалі на нього молилася і що?

Влад, мабуть, і сам вирішив змінити тему. Різко посерйознішав і сказав:

— Нічого не бійся, Поліно. Ти не помреш.

За ці слова я була йому вдячна.

Заразлива впевненість передалася мені, і я заспокоїлася. Повірила. У всякому разі, це було краще, ніж тремтіти та боятися.

Я кивнула і вже зібралася піти, але Влад сказав:

— Ідеалізм не принесе тобі щастя. І всі ці розмови про кохання… — Він скривився. — Ти надто молода. Але якось зрозумієш, що є речі, набагато важливіші за любов.

— Та невже? Які ж?

— Безпека. Твоя та близьких людей. Впевненість у завтрашньому дні. Те, наскільки твердо ти стоїш на землі. — Він глянув пильно, трохи мружачись, і, здалося, це був найщиріший із його поглядів. — Саме життя.

— А мені здається, життя нічого не варте, коли ти один.

— Надмірна захопленість завжди заважає тверезо мислити. Я просто не маю на це права.

Уперше мені здалося, я побачила його справжнього. Дивно, попри той час, який ми провели разом, я ніколи не знала його таким.

— Мабуть, — сказала я тихо. — Адже ти вождь. Відповідаєш за нас усіх… Мені не зрозуміти. Та хіба… хіба це можна контролювати?

Він дивився на мене, а здалося, ніби в мене. Потім узяв за руку і притяг до себе.

У міцних обіймах було добре. Спокійно. Я знала, що це ненадовго, але поки що не хотіла надавати цьому значення.

Поклавши руку йому на груди, я слухала, як рівно стукає серце. Влад погладив мене по голові, поцілував у верхівку і прошепотів:

— Не можна…