Провидиця

Вечір понеділка не задався. Повернувшись із роботи з єдиним бажанням — виспатися, я натрапила у вітальні на незадоволену захисницю атлі та п’ять хвилин вислухувала про те, як важливо вчасно включити мізки й розумно діяти. В очах Лари вчора я проявила нечуване марнотратство, відпустивши дівчину-ясновидця.

Спробувавши пояснити Ларі, що в мене із цього приводу своя — відмінна від її власної — думка, зрозуміла, що це марно, тому просто плюнула, вирушила на кухню і повечеряла.

Гліба вдома не було — знову кудись завіявся на ніч. Я зателефонувала йому, але нормально поговорити не вдалося, тому що нас весь час переривала гучна музика на задньому фоні. Наскільки я зрозуміла, він був на якомусь місцевому рок-концерті. Запрошував приїхати, але я як подумала, що потрібно викликати таксі, мчати вночі в далечінь заради музики, що вбиває мозок, так відразу і відмовилася. Краще посплю чи книжку почитаю. Та й вистачить із мене пригод — налагодила особисте життя, називається. Видно не судилося мені здобути щастя в коханні. Навіть і не хочеться поки що — інші проблеми турбують. Наприклад, як жити без кена ясновидців. Треба обов’язково поговорити про це з Пилипом, можливо, є спосіб уникнути «полювання».

Подумати про ясновидців не вийшло — завадила розмова на підвищених тонах із кімнати сестри. Я б, мабуть, пройшла повз, але в голосі Рити почула переляк.

— Ти ж знаєш, наскільки це небезпечно. Сам бачив, — казала вона.

— Марго, я чудово знаю, що роблю. Ти не мусиш турбуватися.

— Ти ж мій брат, і я люблю тебе. А це… — Вона схлипнула. — У мене нікого немає, тільки ти та Поля.

— Так і буде, обіцяю. А тепер відпочивай. І викинь дурне з голови.

Влад вийшов, і я вдала, що тільки-но піднялася сходами. Подарувавши мені невдоволений погляд, він зник у своїй спальні.

— Рито? — Я зазирнула до сестриної кімнати. Вона витерла сльози й сумно посміхнулася. — Ти в порядку?

Вона похитала головою.

— Поговори з ним, — попросила вона, хапаючи мене за руку. — Будь ласка!

— Ти точно захворіла. — Я спохмурніла, вивільняючи зап’ястя. — Із чого ти взагалі взяла, що Влад слухатиме мене?

— Не треба применшувати, сестричко. Або, думаєш, відпущений ясновидець зійшов би тобі з рук, якби Влад… — Вона замовкла і вдала, що ретельно вивчає стелю.

— Що?

У горлі пересохло, серце гуркотіло в грудях. Одночасно хотілося, щоб вона сказала й не хотілося слухати. Я знала, до чого призводять такі розмови. Потім буде боляче — нестерпно, пронизливо. Секунда щастя не варта того. Краще вже спокій — тихе життя без претензій на почуття Влада Вермунда. Не можу, не хочу більше любити його, навіть думати про нього. А тим більше говорити.

Але я вже запитала, тому довелося прийняти відповідь — пряму та безпристрасну.

— Він захоплений тобою. Серйозно. Усі це знають, навіть Лара, хоч вона і вдає, що нічого не відбувається.

— Це все прокляття, — прошепотіла я.

Нічого не змінилося, сказала я собі. Не слухай її — їх усіх! І найменше слухай Влада.

Рита підвелася, знизала плечима.

— Не знаю, що це. Наскільки це все правда. — Відвернулася, наче їй важко було говорити. — Я також народжена внаслідок прокляття.

— Рито…

Я зрозуміла, що сказала дурницю, але було вже запізно. Сором обпалив потилицю, спускаючись вниз по спині гарячою хвилею, обволікаючи, стискаючи груди. Завдавати їй болю хотілося найменше — я досі бачила в ній ту нещасну дівчину, яка в страху тулилася до витертого килима на стіні.

— Мені приємніше думати, що я народжена в результаті великого кохання, — несподівано усміхнулася вона і знову взяла мене за руку. — Прошу, поговори з братом.

Я не могла їй відмовити. Корила себе за нетактовність: постійно журюся щодо прокляття та його впливу на моє життя, а Рита буквально уособлює його. Уявляю, як це знати, що ти — просто результат безумства…

Подивилася в її повні благання очі та здалася.

— Добре. Так у чому проблема?

— У налі, — тихо сказала сестра. — Боюся, що вони його доконають.

— Причому тут…

І тут до мене дійшло. Здивування змінилося страхом — ні, жахом. Він уповз у мене повільно з дикими думками та болючими спогадами. Минуле навалилося вантажем похованого болю. У грудях стало гаряче. Легені ніяк не хотіли відкриватися повністю, і я зі свистом вдихала повітря, що стало раптово густим.

Налі. Знову.

Я стиснулася. Захотілося втекти, поїхати з дому. Сховатись.

Але я вже не маленька забита дівчинка. Поруч зі страхом, топчучи його і витісняючи, піднялася злість. Яскрава, як спалах блискавки, дика. Вона заохочувала кричати, вимагати, захищатися.

Я рішуче підвелася, більше не дивлячись на сестру.

— То ти поговориш із Владом? — Її слізний голос я чула погано, і я вже майже не розуміла, про що вона просить. Інстинктивно кивнула, стиснула кулаки.

І вийшла.

Кілька метрів коридору здалися марафонською дистанцією. Усе, чого хотілося — увійти та врізати Владу. Боляче. Так боляче, щоб він відчув хоч дещицю того, що відчула тоді я. Десь у глибині душі розуміла, що він не зможе. Таке відчуваєш, тільки коли б’ють у спину.

Він відчинив швидко, наче чекав біля дверей. Наче знав, що я прийду. Погляд такий самий — зарозумілий, різкий. Усе ще злий через ясновидця. Ця агресивність ніщо в порівнянні з тією, що жила в мені. Була мною.

— Заходь. — Влад відступив на крок.

Розкішна обстава спальні діяла на нерви та розбурхувала психіку, що так розхиталася. Майнуло відчуття, що я — кролик у лігві удава, але я придушила його. Влад, можливо, не показує слабкостей, але всі їх мають. Я досить довго жила серед атлі та багато бачила. Маскування — мистецтво, яким він володів досконало.

— Коли ти просив залишитися в цьому будинку, ти говорив про безпеку, — якомога спокійніше сказала я. Відвернулася, на Влада не дивилася, щоб не збитися з думки. — І раптом я дізнаюся, що ти… що в тобі ця сутність… знову. І це після всього, що було. — Я підняла на нього очі, намагаючись вкласти в очі якомога більше обурення. — У тобі другий налі!

— Третій, — спокійно виправив Влад.

Поки я намагалася осмислити це та обернути обурення в більш менш пристойні слова, він підійшов, зупинився в парі кроків і вказав на ліжко.

— Присядь, Поліно.

— Не можу повірити! Це просто… Ти впустив другого, а потім ще одного після нього!

— Сідай! — різко повторив він, і я мимоволі підкорилася. Минуле вперто йшло по п’ятах, малюючи жахливі картини того, що може статися, якщо я не послухаюсь. Кирило — як виявилося, добрий і найпоступливіший з атлі, — жбурлявся предметами в брата. Страшно подумати, що зробить Влад, якщо почне злитися.

Втім, уявляти зовсім не потрібно — я і так знала, на що він здатний. Я прийняла це, бо думала, що він просто помилився, не розрахував сил, і налі повністю придушив його волю. Але зараз, у світлі останніх подій, зрозуміла, як насправді помилялася сама.

Владу начхати на всіх. Як я можу все ще щось відчувати до нього, перейматися? Невже прокляття настільки сильне?

Цього разу я не плакала — напевно, дався взнаки шок. Сиділа із заплющеними очима, у ступорі, навіть не намагаючись думати. Мізки наче перетворилися на желе.

Відчула, як продавилося ліжко — Влад сів поруч.

— Третій налі дає величезну перевагу, — сказав тихо, з дивною інтонацією в голосі. — Він наділяє здатністю зазирнути за завісу майбутнього, і я дещо знаю. Деякі речі розкриваються зовсім в іншому світлі.

Я розплющила очі, подивилася на нього з підозрою.

— Майбутнього. Хочеш сказати, ти…

— Я знаю, що буде. — Він хижо посміхнувся, стаючи непристойно чарівним. — Ти можеш відпиратися скільки завгодно, але я ясно бачу тебе в моєму ліжку.

— Ага, помрій, — впевнено відповіла я і відсунулась. Коли вже прийшла, треба все з’ясувати. Він то сердиться, то усміхається. Налі нелогічний, але Влад — ні. Якщо він впустив його, навмисне годує кеном, значить так треба. — Навіщо тобі налі?

— Хочу те, що вони дають у результаті. Я не бавлюся такими речами, і якщо починаю, обов’язково доводжу до кінця.

— На твою думку, ціль виправдовує засоби?

Я не чекала, що він зрозуміє. Було прикро. По-дитячому, до глибини душі. Влад навряд чи оцінить і, напевно, знову посміється з моєї наївності, але в той момент мені було начхати.

— Іноді — так, — незворушно відповів він. Помовчав трохи й додав: — Майже завжди.

Горло обпалило, кулаки інстинктивно стиснулися.

Даремно я прийшла. І розмови нічого не приведуть. Ні до чого хорошого точно.

Я встала, але він зупинив мене — обхопив зап’ястя, притягнув до себе. Близько, надто близько… Й обійняв міцно — так і збожеволіти можна. Захворіти на роздвоєння особистості, де одна частина відлупцює іншу за нічим не зрозумілий маніакальний потяг до Влада Вермунда.

Його дихання обпалило вухо, позбавляючи залишків самовладання.

— Хочу тебе, — прошепотів він, пробігаючи пальцями по спині, запускаючи руки мені у волосся. Подивився у вічі. — І не соромно грати зі мною, провидице?

— Мені здається, граєш тут ти, — чесно зізналася я. Хотілося піти та залишитися одночасно. Жахливе відчуття. — Ти знаєш, як я ставлюся до налі, Владе. І знаєш чому.

— Я став сильнішим. — Він посерйознішав, здавалося, справді вірить у те, що говорить. — Можу контролювати його сутність. Набридло грати з тобою в хованки. Занадто довго стримував себе — більше не хочу. — Його долоня погладила по щоці, опустилася на шию, пройшла ключицею. — Ти ще пам’ятаєш, як нам було добре…

— Це в минулому.

— Сама віриш у те, що говориш? Невдала спроба.

— У тебе є Лара.

Влад трохи відхилився і виглядав здивованим.

— То справа в Ларисі?

— Справа в тобі! Ти ставиш амбіції понад почуття, а я ні. До того ж ти сам казав: Лара тобі підходить. Навіщо тобі я?

— Ти — атлі! — промовив він люто. — Провидиця з унікальною енергетикою. Я хочу тебе. Чорт, я не звик випрошувати!

Я зітхнула. Обережно вивільнилася, відійшла на відстань, яка здавалася більш менш безпечною. Ближче до дверей, готуючи шлях до відступу. Як завжди.

— Правильно, — підтвердила, — не звик. Мабуть, не варто випрошувати, Владе. Я не хочу й не можу так. Я просто не така, як ти.

— Ти — неможливе, вперте дівчисько! Якщо думаєш, що це перевага, ти помиляєшся. — Він підвівся, повернувся до вікна.

Я думала, він розсердиться, але Влад залишився спокійним.

— Пам’ятай, що я сказав тобі, Поліно, — сказав він, не дивлячись на мене. — Про третього налі. Майбутньому важко чинити опір.

— Я — провидиця. І знаю, що будь-якому майбутньому можна запобігти. Саме цим цінний мій дар.

Залишити за собою останнє слово в розмові з Владом — особливий тип задоволення. І поки він не встиг відповісти, я покинула його спальню.