Провидиця

Я сиділа на лавці та курила.

У місті, біля лікарні. Немов однією ногою зробила крок у той світ, у якому жила раніше. У якому божевільні жінки не стріляють у моїх чоловіків.

Вчорашній вечір — як сцена із кіно. Швидка. Лікарі з ношами. Кров скрізь, мої долоні — і ті в крові. Дефібрилятор. Чиїсь руки тримають мене, я вириваюсь, плачу…

Хтось говорить на вухо, що все буде гаразд. Я повертаю голову — Пилип. Коли він устиг приїхати? Гліб недалеко розмовляє з поліцейським, вказує на мене. Я моргаю, намагаючись прогнати сльози — марно.

Я не встигла її роздивитися. До того часу, як приїхала поліція, вона прийшла до тями і кричала щось Глібу, плакала. Добре, що він зв’язав її. Вона лежала неподалік, одягнена в червону куртку. Символічно.

Я не дивилася у її бік. Сиділа на снігу поруч із Владом, стискала його руку й шепотіла, як мантру:

— Тільки не вмирай. Прошу, живи!

— Живий, — повторила я. — Поки що живий…

Час завмер, усі проблеми здалися несуттєвими, образи — безглуздими, сумніви — зайвими.

— Тільки живи…

Потім Влада забрала швидка. Я хотіла поїхати з ним, але мене почали допитувати й довелося залишитися. Відповідала я плутано, постійно додаючи непотрібні деталі, забуваючи важливі. У голові шуміло, усередині утворився вакуум — пустота, що тягне в безвихідь.

Не пам’ятаю, що було далі.

Уривки фраз, що підбадьорюють, слова. Потім я їду кудись, Гліб обіймає за плечі, гладить по голові. Мовчить. Він, як завжди, знає, що мені потрібне. Тиша. І надія.

— Він виживе, — це все, що він сказав за всю дорогу.

Виживе…

У лікарні панувала підозріла тиша. Порожні коридори, мовчазна медсестра. Кирило зустрів нас біля дверей відділення, на його високому лобі пролягла зморшка, під очима утворилися темні кола.

Він швидко оглянув мене, але потім, мабуть, зрозумів, що кров на руках належить Владу.

— Як він? — запитав Гліб. Пилип мовчав, стояв осторонь і не дивився на брата.

— Бореться. — Кирило скривився і опустив очі. Це ж погано, коли лікарі в очі не дивляться? — Зачеплена печінка та стравохід. Влад втратив багато крові, але він бореться.

Я знову відчула, що плачу. Наче то була не я, а хтось інший у моєму тілі. Чужі сльози на щоках. Вихор думок у голові, з яких жодна не була розумною.

Хвилини очікування здавалися годинами, години — вічністю. Широкі коридори, зачинені операційні двері, червона лампочка. Здавалося, вона увімкнулась у мене в мозку.

Я стояла біля вікна й дивилася на зиму. Похмурий світанок доповнював картину із похмурих передчуттів. Пішов сніг, і я раділа, бо сніг був захисником Влада. Він додасть йому сили. Я вірила в провидіння. Те, що судилося — станеться.

Тільки живи…

Бліда, розгублена Рита сиділа в кріслі зі складеними на колінах руками. На обличчі — така напруга, що вити хочеться. Ні, не варто дивитися, а то збожеволію!

Лара плакала на плечі в Пилипа. Зовсім не схожа на себе — тендітна, земна. Перелякана жінка. Напевно, усі ми такі перед виглядом смерті. Перед нею ми рівні — і вожді хижих, і пересічні люди. Перед маленьким шматочком металу, що розриває нутрощі, забирає коханих…

Я довго не могла відмити руки. Тричі мазала милом, змивала, терла мочалкою. Здавалося, кров в’їлася в пори, пахла приреченістю та болем. Його болем. Я відчувала його фізично. З дзеркала на мене дивилася тінь, невпізнанне обличчя. Темні кола, сірий колір обличчя. Не я. Усе це не зі мною.

Я все ще відчувала руки Влада в себе на плечах — його переляк я відчула швидко, впала на землю. Якби він не скомандував, я могла б бути мертвою.

Чому… навіщо вона це зробила?!

Я вийшла з туалету, притулилася до стіни в коридорі.

Болісне, гидке очікування…

Операція закінчилася ближче до обіду. Кирило особисто брав участь. Вийшов до нас — стомлений, на обличчі — скорбота.

Серце провалилося в темну яму, вдарившись об глибоке дно. Я боялася слів — не має значення, яких.

«Не смій говорити! — хотілося крикнути. — Мовчи!»

— У критичному стані, але стабільний…

Я не розуміла, як поєднуються ці два поняття. Влад лежить там при смерті, а я стою в коридорі. Розгублена. Безглуздо все. Я мусила сказати йому, мусила…

— До нього можна? — Голос ніби з іншого світу.

Лара притиснула руки до грудей, начебто з неї могло вистрибнути серце. Незвично сутулі плечі, приреченість у погляді.

Ні, не смійте його ховати!

Кирило кивнув, і я інстинктивно зробила крок уперед. Шалено, до болю хотілося побачити Влада. Тримати за руку, говорити. Переконатись, що він живий. Стіни давили, лікарняний запах пригнічував. Вирватися звідси, дихати, дихати…

Якби я могла битися…

Лара перегородила дорогу. Подивилася так, ніби намагалася пропалити в мені дірку. Хвилі агресії я відчувала шкірою, і здалося, вона готова вдарити.

— Забирайся! — видихнула захисниця. Порцелянова шкіра на щоках горіла рум’янцем, в очах — гарячковий блиск. — Це все ти! Ти винна!

Вона майже кричала, Пилип підійшов, обійняв її за плечі, намагаючись відвести вбік.

— Пусти! — Лара вирвалася, не зводячи з мене погляду. — Якщо він помре, ти нестимеш цю ношу до кінця.

Я заплющила очі, стиснула кулаки. Дорахувала до десяти. Свідомість наче відшарувалась і плавала десь далеко. Нервова система дала збій та відключилася. Коли я знову розплющила очі, сумнівів не було.

— Відійди, — спокійно сказала я, відсунула захисницю убік і увійшла до палати.

У післяопераційній пахло спиртом та хлоркою. Усе неприродно чисте, лякає стерильністю. Світло-зелені простирадла, крапельниця, апарат штучного підтримання життя. Якісь незрозумілі цифри на екрані.

— Він у комі. — Рука Кирила лягла на плече, і я здригнулася.

— Він житиме?

Секундне мовчання було відповіддю. Я знала, що він скаже.

— Ми сподіваємося на краще…

— Шанси?

— Полю!

— Ти ж лікар. Кажуть, найкращий хірург у місті. То скажи мені! — Погляд упав на мертво-бліде обличчя. Очі заплющені, наче Влад просто спить. — Я мушу знати…

— Не вантажитиму тебе медичними термінами. — Кирило зам’явся, потім обійняв мене міцно. Я не пам’ятаю, чи ми до цього обіймалися… — Шансів мало.

І мені знову натиснули на плечі. Тепер уже безпорадність і усвідомлення, що я не можу нічого зробити, змінити. Лише чекати. У медицині я мало розуміла, але чула, що чим довше людина перебуває в комі, тим менше шансів, що вона прокинеться.

Немов прочитавши мої думки, Кирило сказав:

— Хижаки міцніші за людей. Не варто втрачати надію.

Дотик до теплої долоні. Тепло — це життя. Або напівжиття — адже рука безвольна.

Тільки живи…

…Холодне грудневе повітря протверезило, заповнило легені, провітрило зсередини. У найближчому кіоску я купила цигарок. Ніколи так сильно не хотілося курити. На лавці біля клініки ніхто не сидів. Справді, кому заманеться морозити дупу на холоді?

Мені було байдуже. Тремтячими руками я чиркнула запальничкою, втягла солодкий дим. У голові відразу закрутилося, охопила хвилинна ейфорія та спокій. Мені це було потрібно — просто розслабитися. Не боятися. Нехай ненадовго…

Постійно хотілося озиратися. Весь цей час у лікарні я наче чекала, що з-за рогу вискочить Юліана й завершить розпочате. Звичайно, це було неможливо — її затримали й допитували, але підсвідомість, як боягузливий заєць, скрізь бачила засідку.

Голова поступово прояснювалась, хоча думки все ще нагадували кисіль. Гліб підійшов, сів поруч. Дивно, чому він усе ще тут? Йому б радіти — ось життя і помстилося тим, хто образив. Тепер Влад при смерті, а Юліана сяде надовго. Гліб же тримався окремо від інших, але не йшов. Хмурився, мовчав, але терпляче чекав на вердикт лікарів.

— Тобі треба виспатися, — беземоційно сказав він.

— Що ти тут робиш?

Найменше хотілося говорити з ним. Сьогодні в нас різні почуття, мої він ніколи не розумів.

— Ти не допоможеш йому, якщо сидітимеш тут.

— Ага, а якщо висплюсь — допоможу! Глібе, тобі не все одно? Ти ненавидів його… їх обох. Вважай, помстився.

— Дурепа!

— Припини! — Я схопилася, з люттю жбурнула недопалок в урну. Стиснула кулаки, впиваючись нігтями в долоні. — Мені зовсім не потрібно це зараз.

— А що тобі потрібно? — Він теж підвівся, примружився, засунув руки в кишені. — Жаліти себе? Курити тут до одуру? Не спати, не їсти, наче цим ти йому допоможеш.

— Вибач. — Я відвернулась, подивилася на перехожих, що йшли у своїх справах. — Ти не винен. Я просто не розумію… звідки вона взялася? Чому… чому Юліана зробила це?

— Так вона тут уже місяць вештається. А ти не знала?

— Місяць?!

Онімілі губи не слухалися, звук вийшов жалюгідним і писклявим. Я намагалася знайти на обличчі Гліба ознаки брехні чи жарту — не знайшла.

— Поліно, перш ніж бігти під вінець із чоловіком, хоча б дізнайся, чим він займається у вільний час! — роздратовано сказав Гліб і відвернувся. — Про що думає. З ким спить.

У голові ніби струснули думки й висипали на асфальт. Кілька секунд я стояла в ступорі, а потім затулила обличчя долонями.

Завжди одне й те саме. Як тільки розмова заходить про Влада, потрібно шукати прихований зміст, як подвійне дно у валізі.

Потрібно було. Тепер що вже…

— Не хочу нічого знати…

— А не завадило б. — Гліб був непохитний. — Я весь тиждень думав, як тобі сказати, але хіба ти б послухала?

— Я не збиралася ні з ким вінчатися! Що за дурниці? Я навіть не знала, навіщо ми їдемо туди.

— Як не збиралася? Хіба ви не…

— Ні.

— Жерсть! — Він сів на лавку, витяг сигарети, простягнув мені одну. — Втім, у його стилі.

— Хочеш сказати, у них був роман? У Влада та Юліани? Весь цей час? — Я похитала головою. Жар піднявся з грудей до горла, стало важко дихати.

Яке це взагалі має значення? Юліана — просто божевільна. Ну, хто в наш час стріляє в суперниць? Та і яка я їй суперниця? Ми з Владом спілкувалися раз на тиждень. У кращому випадку. Ну якщо виключити останній місяць.

Тут до мене поступово почало доходити.

— Тобто ти думав… усі ви думали, що ми їдемо до осередку вінчатися? — Я подивилася на Гліба.

Він курив і дивився перед собою. Дрібні сніжинки осідали на пошматованій шкіряній куртці й танули, перетворюючись на краплі. Чи то втома, чи посипалися на мене удари долі, як із мішка, зовсім збили з пантелику. Я почувала себе рибою, викинутою на берег — безпорадною та втраченою.

— Ну, — відповів він, — а ти як думала, чому я зник?

— Дурень. — Я похитала головою. — Усі ви. А Влад… Хоча, що вже про це говорити.

Розбиратися в ситуації не було ні сил, ні бажання. Усередині утворилося двояке почуття: з одного боку я не розуміла Влада і причин його безрозсудного вчинку. Якщо він крутив роман із Юліаною, навіщо потягнув мене до осередку? Навряд чи загорівся раптовим коханням, а спроби досягти близькості й так могли увінчатися успіхом. Шанси були, до чого всі ці пафосні дійства? Адже Влад зовсім не такий.

Тоді що? У чому причина раптового рішення про вінчання? Адже, якщо він має рацію, і це назавжди…

Назавжди. Він пропонував мені…

Тут мене накрило. Різко. Шок пройшов, заціпеніння схлинуло, і я розплакалася. Зима раптом здалася холодною, дикою, вона впивалася в шкіру, проникала всередину, студила кров.

Гліб обережно гладив мене по спині, наче знав, що мені треба це виплакати. Виплеснути. Прогнати страх.

— Ти не розумієш, я могла… могла вже бути мертвою! — схлипувала я. — Ми були там удвох… одні… і Влад… він сказав: лягай, а я не зрозуміла… Навіть не одразу зрозуміла…

Плакала я довго, з надривом. Потім просто схлипувала та курила. Гормональний вибух завершився полегшенням та втомою. Гліб має рацію, треба відпочити, а потім думати, що робити далі. Хоча про що думати? Це не мисливець і не чорнокнижник. Навіть не сутінкова потреба пити кен ясновидців. Там можна розмірковувати, будувати припущення, складати плани.

Реальна ж людська біда — хвороба — такої можливості не залишала. Я могла лише відвідувати Влада, розмовляти з ним і сподіватися на те, що він почує та оговтається. Ну, або просто отямиться, бо так треба.

Тому що його кома не скасовує прокляття. Ні, не про те зараз треба думати, зовсім не про те…

— Я викличу таксі, — сказав Гліб спокійно. І нехай. Мені потрібен хтось, хто не панікуватиме. — А то з мотоцикла ти впадеш.

Я кивнула, трохи помовчала.

— Як ти опинився там? — запитала я через кілька хвилин. Попри сплутаність думок, хотілося знати, брати участь у житті. Я жахливо боялася випасти з реальності.

— У кожного з нас свої таргани, — буркнув він і відвернувся.

— Ти стежив за нею? За ними?

— Ну, давай, скажи, що я ідіот! Ні, вони мені до лампочки…

Я підібгала губи. Сиджу тут, страждаю, а як почувається Гліб взагалі? Адже він ніколи не покаже, що на душі, хоч би як погано було. Мовчатиме, битиме кулаками стіну, коли ніхто не бачить. Ненавидітиме весь світ. Себе. Адже це так знайомо мені.

— Обидва ми ідіоти!

— Правильно.

Відчуття нереальності поступово випаровувалося, залишаючи тривогу і страх. Але ж це я вже проходила. Впораюся.

Небо хмурилось, але снігом більше не сипало. Голі гілки сплячих дерев повільно розгойдувалися від вітру, по дорозі туди-сюди їздили машини.

— Отямиться він, ось побачиш. Буде знову нам нерви тріпати, — впевнено сказав Гліб.

Я не відповіла. Дивилася перед собою та слухала місто. Звуки немов ототожнювалися із життям — я поглинала їх, жадібно вдихала холодне повітря, розуміючи одну-єдину важливу істину того дня.

Я жива.

Врятована чи то силою провидіння, чи то відмінними рефлексами Влада. Сиджу тут, говорю, рухаюся, існую. Втомлена, налякана, але абсолютно неушкоджена. На відміну від нього.

А це означає, що все буде гаразд. Я відпочину, приїду завтра до лікарні, говоритиму з ним, триматиму за руку. Існує думка, що вони там чують нас. Нерозумно не вірити після всього, що зі мною було.

І все буде добре.

Тільки живи…