Провидиця

Я шмигнула носом і відпила з великої чашки ароматний чай із лимоном. Пухнастий махровий халат зігрів майже відразу. За вікном заспокійливо шелестів дощ.

Влад мовчав. Сидів поруч, дивився на мене, не відриваючись. Дивно, але напруга зникла, як і страх. Шалено хотілося спати. Заснути на добу, а краще на тиждень. Але, на жаль, заснути можна буде ще нескоро.

— І що тепер? — запитала я тихо.

— Відпочинь. Переодягнешся, і поїдемо до джерела.

Я подивилася на нього спідлоба. Очі сяють, зовсім не змінився. Впевнений у собі, трохи різкий, але досі близький. Так ось, як діє прокляття.

Але, хвала небесам, я ще розумію це. Усе ж треба слухати здоровий глузд, а не свою хвору підсвідомість. А він спонукав схопитись і тікати із цього будинку. Змінити ім’я та летіти до Мексики.

— Я не поїду з вами.

Влад насупився.

— Поліно…

Договорити йому не дали — двері прочинилися, і до кабінету обережно увійшов Гліб. Виглядав він жахливо: на лобі шишка, ніс розбитий і забарвився синім, верхня губа припухла. Я мимоволі пожаліла його, адже саме за мене він заступився і отримав прочухана. Чорт, я все ще не можу усвідомити, що бачила це на власні очі! До цього я не тільки не вірила в телекінез, але навіть не могла припустити, що таке можливе.

— Ти невчасно, Ізмайлове, — пробурчав Влад, підвівся і підійшов до вікна.

— Я завжди невчасно, — незворушно відповів Гліб, наблизився і сів поруч.

— Ну, як ти?

Я знизала плечима.

— Вона в нормі, — різко сказав Влад.

— Тобі, звичайно ж, краще знати! — огризнувся Гліб.

— Хочу поїхати звідси, — не звертаючи уваги на їхню суперечку, прошепотіла я.

Гліб зітхнув. Помовчав трохи, потім глянув на Влада.

— Вийди, Вермунде!

Ух ти! Сміливо. Я посміхнулася сама до себе. З Владом цей номер не пройде — він сам кого хочеш виставити. Достатньо буде погляду, без слів. Але, на мій подив, Влад розвернувся і покинув кімнату.

— Я вражена, — приголомшено пробурмотіла я.

Гліб махнув рукою.

— Простіше для тебе зараз, звичайно, забратися звідси, забути про атлі та все інше, — сказав дуже серйозно. — Постаратися почати жити із чистого аркуша… — Він подивився дивно, тривожно, і я здригнулася. — Але ти не можеш.

— Це чому? — нахмурилася я.

Гліб здавався мені єдиною адекватною людиною з усіх, що нині присутні в цьому будинку, і він туди ж. Зараз говоритиме, що зв’язки між нами дуже важливі, і ми маємо захищати один одного, дбати.

— Бо тепер ти в небезпеці.

Ах, так, мисливці…

— Я не боюся, — насупилась я.

— Той, молодий, усе ще може тебе знайти.

— Якщо зречуся, він нізащо не вистежить. Це під силу лише древнім.

Гліб похитав головою.

— Погана ідея.

— А мені так не здається.

— Не вмію я із жінками… — промимрив він і відвернувся.

Погляд повернувся до його обличчя, вкритого синцями. Я могла злитися на Влада, але Гліб тут був зовсім ні до чого, а я на ньому зриваюся. Стало соромно.

— Зречешся, більше не зможеш повернутися, — сказав він дуже серйозно. — І діти твої не зможуть. Діти дітей. Вважаєш, я не думав про це? Думав. Але це… Чорт! Хіба не відчуваєш цей звʼязок?

Я знизала плечима.

— Іноді.

— Все приходить із часом, — сказав він так, ніби знав щось, чого я не знаю. — А зректися завжди можна. І через місяць, і через рік. Дай собі час.

Я похитала головою.

— Не знаю…

— Ти сама визначаєш період часу. Наприклад… поки не загояться мої синці.

Жартує? Я мимоволі усміхнулася. Гліб постраждав через мене, і найменше, що я можу зробити, це виконати його прохання. Зійдуть синці, і піду.

— Тільки через особливе ставлення до тебе, — кивнула я. — І з почуття провини. Що треба робити?

— Перетерпіти сьогоднішній вечір, — він скривився. — Особливо ту його частину, яка передбачає присягу.

— Не впевнена, що витримаю.

— Я теж, — зітхнув він і додав впевнено: — Прорвемося!

Прорвемося. Що ж, спробуємо прорватися…

У вітальні нас зустріли напруженою тишею, яку відразу порушив Гліб:

— Ну що, їдьмо?

Влад розпитувати не став, тільки глянув на нас підозріло.

— Мої речі мокрі, — сказала я. — Я ж не поїду в халаті.

— Лара позичить тобі одяг, — відмахнувся Влад.

Ця ідея не видалася мені такою вже гарною — захисниці я не подобалася. По її обличчю було видно, що і вона не в захваті, але все ж Лара підкорилася і принесла мені майку і джинси. Їх довелося кілька разів підвернути — для такої приземки, як я, джинси стрункої захисниці виявилися завеликими.

За годину ми виїхали з величезного двору. Дощ скінчився, небо знову стало чистим із розкиданими подекуди ватяними хмарами та рожевими плямами від сонця.

Їхали вчотирьох: Філіп за кермом, Оля поряд, на передньому сидінні, а ми з Глібом ззаду. Влад, Лара, Рита та Кирило сіли в іншу машину, і, якщо чесно, я була рада.

Подивилася на Гліба. Синяки налилися, перетворилися з багряних на темно-сині насичені плями.

— Боляче? — запитала зі співчуттям.

Він відмахнувся.

— Дрібниці.

— Вважаєш мене слабкою?

— Жартуєш? Ти ж його перемогла!

— Я б теж занепокоївся на його місці, — пробурчав Пилип, не відволікаючись від дороги. — Зречення — не жарт.

Я хмикнула, але нічого не відповіла.

Ми зупинилися на пустирі поблизу міста. Місце було огороджене парканом із колючим дротом і навіювало на мене незрозумілу тривогу. Хоча, можливо, тривога була пов’язана не із самим пустирем. Швидше, з тим, що чекало мене за кілька хвилин.

Починало темніти, та наша нечисленна компанія виглядала тут трохи недоречно.

Влад відчинив замок на залізних воротах. Неподалік виднілася невелика споруда, вкрита червоним черепичним дахом. Мені згадався занедбаний будинок, у якому я майже не з’являлася після смерті бабусі. Такі ж побілені крейдою стіни, зарослий бур’яном двір. Покинуте, непотрібне місце. Притулок для щурів та бомжів.

— Будинок відбудував, а джерело до пуття довести не міг, — невдоволено пробурмотів Пилип, крокуючи зі мною поряд.

— Включи мозок, Макарове. Адже нам не потрібно, щоб тут шастали всякі відморозки, чи не так? — спокійно відреагував Влад. — Хіба ти сторожем тут працюватимеш. Людям не поясниш, чим ми тут займаємося, а витрачати сили єдиної захисниці на морок — безглуздо.

Філіп хмикнув, але нічого не відповів. Я впіймала себе на думці, що несвідомо милуюсь Владом — його манерою триматися, насмішкуватістю, навіть невеликою зарозумілістю. Вилаяла себе і змусила згадати, що він негідник.

— Куди ми йдемо? — пошепки запитала Гліба. Лара блиснула на мене очима і відвернулася. Я зіщулилася — чим далі, тим менше мені подобалася брюнетка.

— У тій халупі, — Гліб показав на будиночок, — джерело племені атлі. Там розірвався наш звʼязок, і саме там ми маємо об’єднати наш кен.

Я згадала солодкий ванільний аромат і відчуття, коли Влад тримав мою руку. Якась подоба наркоманського кайфу — ейфорія, приплив сил, радість.

— Полю, затримаймося. — Оля взяла мене за руку, і я знехотя зупинилася. Влад подивився підозріло, навіть здалося, тривожно, але тут же продовжив шлях із рештою.

— Не ображайся на мене, — тихо сказала вона.

Я відвернулася. Не хотілося говорити з нею, зовсім, хоч я розуміла, що сама винна. Не можна влізти людині в голову та вплинути на її рішення — принципи у всіх різні.

— Я не ображаюся.

— Влад розповів, що сталося. І повір, якби ти знала все…

Я різко подивилася на неї, насупилась.

— Він говорив із тобою про дитину? Озвучив причини?

Вона кивнула головою.

— Я обіцяла зберігати таємницю. Клялася глибинним кеном. Влад має рацію — тобі не треба цього знати. Це занадто… страшно, щоби просто повірити, але, присягаюся, він не брехав! Якби в мене була хоч крапля сумніву, хоч би натяк на нього, я голосувала б за Пилипа.

Розмова перетворювалася на подобу абсурду — Оля намагалася до мене донести дивними натяками… що? Що Влад вчинив правильно? Напевно, я сплю, чи скоро кінець світу, чи це просто дзеркальний світ із дивною мораллю!

— Які б не були причини, — видихнула я. — Вони не змінять того, що я пережила. Не виправдають вбивства. Ніколи!

— Іноді люди роблять боляче, щоби захистити…

— Захистити від чого?

— Не можу сказати.

Я похитала головою.

— Знаєш, що… Забудь! — Розвернулась і швидко пішла в бік будівлі.

Будиночок дійсно виглядав занедбаним і старим, але подумки я погодилася з Владом: якщо він представляв цінність для атлі, краще не привертати увагу новим ремонтом.

Усередині виявилося напрочуд чисто й затишно: невеликий коридорчик вів у єдину кімнату без меблів, з білим колом на підлозі. Я усміхнулася, згадуючи, як ми з Пилипом малювали такий самий у лісі.

В одному з кутів був величезний камінь, що нагадував валун. Влад підійшов і поклав на нього руки. Заплющив очі, і здалося, на обличчі відобразилася радість. Виникло відчуття, що я поділяю її, до того ж можу зрозуміти, про що він думає. Погано. Швидше за все, його кен так впливає на мене. Або прокляття.

— Скільки часу тобі потрібно, Макарове? — спитав він із явним нетерпінням у голосі.

— Вистачить кількох хвилин.

— Чудово.

Пилип вийшов із кімнати, а коли з’явився знову, був одягнений у довгу біло-червону рясу. У руках він тримав стару книгу у твердій обкладинці. Кирило вніс спеціальну підставку, схожу на невелику трибуну та поставив її в центрі.

— Починається! — прошепотів мені на вухо Гліб і усміхнувся. Потім узяв руку. Я одразу відчула себе краще, і раптом зрозуміла, що довіряю йому.

— Приступай, жерцю, — наказав Влад.

Пилип поклав книгу на підставку та розгорнув її. Ми стали в коло, взявшись за руки, і він почав читати.

Мова була мені незнайома, я навіть не могла припустити, до якої мовної групи вона належить. «Дурдом якийсь», — подумала, дивлячись на серйозні обличчя всіх присутніх. Єдність, таїнство, належність. Маячня якась! Просто мені не дано відчути. Може, я зовсім не та, за кого…

Відчуття наринули різко, хвилею. Перед очима попливло, у голові зашуміло, у районі пупка приємно занило. Я миттєво сп’яніла, сильніше, ніж у лісі. Час, здавалося, сповільнився. Тіло відмовлялося підкорятися, і я важко розліпила повіки, озирнулася.

Гліб усміхається, очі заплющені. Обличчя радісне, навіть щасливе. Кирило так само серйозний, дивиться перед собою. Губи рухаються, але слів не розібрати. Голова Лари злегка відкинута назад, тому волосся здається ще довшим і густішим. Красуня, тут не посперечаєшся. І тримається, наче королева. Підходить йому, безперечно…

Я зустрілася очима з Владом. Упізнала цей погляд — раніше він так само дивився на мене, і це завжди закінчувалося моєю капітуляцією. Немов підтверджуючи побоювання, по ногах побігли знайомі мурашки. Треба припинити вирячатися на нього, і взагалі бігти, поки не пізно!

«Не треба, — почула я в голові його вкрадливий голос. — Слухай себе. Свою сутність».

Слухати було важко, тому що наступної секунди я зрозуміла, що ті відчуття на подвір’ї ніщо в порівнянні з тим, що нахлинули на мене тут. Мої долоні — провідники, у них ринула дивна суміш: мед, лимон, кориця та незмінна ваніль. Суміш енергетик…

Влад так само дивився на мене, але голосу в голові я більше не чула. Та й не потрібно було — я усвідомила, що всі ми зараз відкриті один перед одним. Ні, я не вміла читати думки, але відчувати їх — безперечно.

І я зрозуміла, що це мій шанс. Можливість дізнатися, яке почуття рухало Владом у той момент, коли він вигадав той жахливий план. Інтуїтивно потяглася до спогадів, сподіваючись розкрити правду. Наче в мене був ключик — пароль від його пам’яті. Дивно, але він не чинив опору. Ще один трюк? Не схоже. Я чомусь знала, що саме зараз йому не вдасться сховатися.

То що тоді змусило його? Ревнощі? Злість через те, що я з іншим?

Оля щось говорила про порятунок. Кого Влад рятував? Мене? Але від чого?

Я пірнула глибше в спогади. Ось вона — вина — світиться червоним. Він шкодує? Ні, цього нема. Замість жалю — турбота. Тепла, забарвлена жовтим, тривога за мене. Тяжке смоляне усвідомлення, що від нього нічого не залежало.

Що за маячня?!

Я спохмурніла, але тут відчула, що Гліб міцніше стиснув мою руку. Інстинктивно обернулася. Здивоване обличчя, сині очі розплющені й дивляться приголомшено. А потім він розсміявся — зовсім по-дитячому, від чого став схожим на десятирічного хлопчика.

Його сміх заражав — і я усміхнулася у відповідь. А потім просто відпустила себе, дозволила не думати, а відчувати. Вдихнула, а на видиху загубилася…

Одне велике серце стукає, і я його чую. Одне серце… Я п’яна. Мені добре!

Усі. Ми. Єдине.

Як же я не розуміла цього раніше?!

Я не знаю, скільки тривала ця дивовижна ейфорія. Годину? Дві? А може, п’ять хвилин? Ми розчепили руки, дихання поступово приходило до норми. Мене трясло, і я насилу стояла на ногах. Думки змішалися в голові. Якась каша з уривків спогадів, радості та легкої тривоги.

— Час «Х», — шепнув мені Гліб і наблизився до Влада.

Спочатку я злякалася, що він кинеться з кулаками — так він дивився. Але Гліб опустився на одне коліно і промовив:

— Я приймаю твою владу наді мною.

Влад усміхнувся куточками губ і трохи кивнув.

Гліб підвівся і мовчки покинув кімнату, а його місце зайняла Лара.

Чорт! Ні, я не зможу! Думка про те, щоби повторити за ними, здавалася дикою. Серце стукнуло та провалилося. Я відійшла до великого чорного каменю і здалеку спостерігала, як схилив коліно Пилип. Ось уже кому з нас було справді складно — адже він сам хотів зайняти місце Влада. Мріяв про це, місяцями планував повалення вождя. Пилип підвівся, і до Влада підійшов Кирило. Кожна секунда віддавалася в мене в скронях гулким стуком.

— Ти дуже дивно поводишся, — підозріло сказала Рита та обійняла мене. — Сьогодні на голосуванні та після. Що відбувається?

— Нічого, — прошепотіла я, не зводячи очей зі зворушливого дійства. — Твоя черга…

— Так, я знаю. А потім — твоя.

Оля усміхалася, коли вимовляла слова присяги. Вони з Владом дивилися один одному в очі та говорили про щось подумки. Цікаво, про що? Що Влад наплів їй, яке виправдання вигадав?

Потім присягнула Рита — не вагаючись, з якимось завзяттям і навіть улесливістю. От і все…

Я єдина залишилася.

Замружилася і видихнула. Подумаєш, присяга! Що це змінить? Адже в душі я залишусь собою — вільною, незалежною.

— Поліно.

Я розплющила очі. Як важко зараз на нього дивитися! Розуміти все, плутатися в рішеннях. Мені так добре з ними з усіма. Наче я справді частина чогось великого, сильного. Чогось, що завжди захистить. Наче я вдома… Дивно, але саме тут, серед цих незнайомих людей, я почувала себе вільною, навіть розкутою.

А з іншого боку — він. Людина, з якою я просто не можу перебувати поряд. Він виявився частиною цього великого й сильного. Головною його частиною.

На тремтячих ногах я підійшла до Влада, намагаючись не спіткнутися і не впасти від хвилювання. Придушила сльози образи, що рвалися назовні. Намагалася не відводити погляду, заздалегідь знаючи, що в цьому протистоянні програю. Він тут головний, і це явно відчувалося тепер після возз’єднання атлі. Його ванільний кен був основним у тій суміші, і тепер він був у мені.

— Це добровільне рішення, — тихо сказав Влад. — Але це теж частина ритуалу.

Я кивнула. Суперечливі почуття: бажання битися з ним і пробачити. Я проковтнула й опустилася на одне коліно. Чомусь стало байдуже. Різко. Апатія змінила сором і самоїдство, і я сказала:

— Я приймаю твою владу наді мною…

… Свіжий вітер торкнувся мого обличчя. На вулиці було прохолодно — набагато приємніше, ніж у задушливому приміщенні, яке стало свідком чергової моєї слабкості. Уже зовсім стемніло, і зірки розсипалися бісером на небосхилі, що розкинувся куполом.

Гліб курив осторонь, сидячи прямо на пожухлій від спеки траві. Я присіла поряд, узяла з нього з рук цигарку.

— Тепер ти розумієш, що означає бути частиною племені. Можеш вибирати. Зречись, якщо хочеш.

— Не зречуся, — впевнено сказала я. — Принаймні поки не зійдуть твої синці.

Всю дорогу назад я мовчала, сповнена суперечливих почуттів і питань без відповідей. Ми повернулися туди, звідки приїхали.

— Чому не до міста? — сонним голосом запитала я.

— Вермунд просив заїхати — казав, у нього для нас новина, — відповів Гліб.

— А ми тепер маємо коритися всьому, що він каже? Після присяги?

Він скривився.

— Це все формальності, Поліно. Але є одне правило. Завжди уважно слухай, що кажуть друзі, а що кажуть вороги — слухай уважніше, — сказав він із серйозним виглядом. — Цього навчив мене батько — той, що виховав.

Я не стала сперечатися. Слухати Влада зараз хотілося найменше, але ж не йти до міста пішки.

Розкішна вітальні віддавала фальшю. Як дивно, адже люди прагнуть так жити — хапаються за гроші, але що вони дають у результаті? Іноді від них просто нудить. І хочеться назад, на маленьку кухню з фіалками — де повітря буквально просякнуте надійністю та турботою. До Матвія.

Тепер уже точно пізно. Шукати, пояснювати, миритись. Матвій навряд чи зрозуміє мою магічну складову. І точно не прийме те, що я спілкуюся з Владом.

Хазяїн будинку підійшов до мене, як тільки ми ввійшли всередину. Узяв за руку і скомандував:

— Ходімо.

Я настільки втомилася, що навіть не сперечалася — слухняно піднялася за ним на другий поверх. Він зупинився біля однієї з кімнат, відчинив двері та наполегливо підштовхнув мене, спонукаючи увійти.

Кімната була великою — більше, ніж в Олі — і, на щастя, не рожевою. Двоспальне кремове ліжко з мʼяким покривалом, білий комод, величезне вікно, оздоблене шторою із газу з косим ламбрекеном. Біля вікна — двері, що ведуть, мабуть, на балкон.

У кутку велика — наполовину мого зросту — драцена.

— Подобається? — усміхаючись, спитав Влад.

Я насупилась.

— Припустимо.

— Твоя.

Я ще раз озирнулася. Похитала головою.

— Не знаю…

Влад наблизився, але торкатися не став. Наче знав, відчував, що це мені не потрібно. Після того, що сталося біля джерела, я не здивувалася б.

— Ти втомилася. Знаю, ти сумніваєшся, і знаю, як важко далася тобі присяга. Я не тиснутиму й не вимагатиму — сама вирішиш, що робити. Просто знай, що на тебе тут чекають.

Я зітхнула. Ми програли, і Пилип попереджав, що Влад будував житло для атлі. Але жити тут, у його будинку… Чи зможу я?

Проте я кивнула.

— Добре, я залишусь. — Подумавши трохи, додала: — До завтра.

Влад, здавалося, зрадів. Усміхнувся, поплескав по плечу, але тут же прибрав руку, наче боявся, що втечу. Зізнатись, я була близька до цього.

— Гліб теж залишиться? — запитала я.

Він здивовано підняв брову, але відповів:

— Якщо захоче.

Біля вікна я знайшла двері на невеликий балкончик, відчинила їх, вийшла на свіже повітря. Підставила обличчя вітру, намагаючись вигнати з голови дурні думки. Не вийшло. Як би не хотілося чинити опір, Влад має рацію: я втомилася. Потрібно поспати, тоді й думки впорядкуються.

— У мене для тебе подарунок. — Влад вийшов слідом за мною. Усміхнувшись, він дістав із кишені оксамитову коробочку. — Відкрий.

Я підозріло подивилася на неї, потім усе ж таки відкрила. На чорній атласній підкладці виблискував золотий ланцюжок із невеликим кулончиком у вигляді сови. Переливаючись перламутром перлинного черевця, він витріщався на мене діамантовими очима.

— Як мило! Я можу відмовитись? — із сарказмом запитала я.

Влад похитав головою.

— Це захисний амулет. Ти ж плануєш хоч інколи виходити з дому?

— Над ним чаклувала твоя дівчина?

— Ти смішна, коли ревнуєш.

— Пішов ти!

— Не гнівайся. Нам треба навчитися хоча б терпіти одне одного.

Сперечатися було безглуздо. Якщо вже я залишилася, маю прийняти правила цього будинку. Або піти назавжди та ніколи більше не побачити сестру. Життя здавалося несправедливим. Зітхнувши, я взяла ланцюжок і застебнула на шиї. Відвернулася, подивилася в далечінь.

На плечі лягли теплі руки, трохи стиснули.

— Полю…

Як же важко бути сильною зараз, коли він так близько! Коли механізм прокляття запущений, і невідомо, до чого це призведе.

— Сьогодні біля джерела я дозволив тобі дещо… — Він замовк, ніби обмірковував наступну фразу. — Більше не дозволю. Ця тема — табу, говорити про неї не можна. Ні з ким. Сподіваюся, із цим не виникне проблем.

— Ти, справді, чудовисько! Ненавиджу тебе…

— Переживу, — відповів Влад і вийшов.

Десь далеко, за обрієм майнула блискавка.

— І що мені тепер робити? — тихо запитала я, але більше вона не з’являлася.