Провидиця

Я проспала до вечора. Прокинулася, коли вже стемніло. Світло ліхтарів на під’їзній дорозі вливалося у вікно розсіяним потоком, малюючи на стіні хитромудрі візерунки тінями від прибраних штор.

Вставати зовсім не хотілося, як і рухатися. Я лежала й дивилася в одну точку, думаючи про те, що сталося напередодні. У грудях нестерпно нило, ніби там утворилася дірка. Напевно, так і було, як би банально це не звучало.

Я неохоче піднялася, пройшлася кімнатою, зіщулилася від пронизливого холоду, що йшов зсередини. Відсунула фіранки.

Пішов сніг. Перший сніг цього року рано — у жовтні. Він спускався повільно, наче в одній зі скляних куль, які подобалися мені в дитинстві.

Сови на підвіконні дивилися з осудом.

На тумбочці завібрував телефон, наповнюючи простір сверблячими звуками, і я здригнулася. Світ довкола вмить перестав бути безпечним. Невже впевненість у завтрашньому дні трималася лише на тому, що мене захищає Влад? Ні, треба точно щось робити: і із самооцінкою, і з пріоритетами. Як варіант — зав’язати із чоловіками та записатися на карате.

— Слухаю, — мляво промовила я.

— Ти де? — запитав Гліб. — У нас тут сейшн намічається на гаражах. Приїдеш чи в тебе… інші плани?

— Приїду, — після недовгих роздумів відповіла я.

Потрібно розповісти йому все, щоби він був готовий. Влад, напевно, не проґавить можливості вколоти Гліба, а мені б цього не хотілося. Це тільки між нами, і нема чого втручатися в справи прокляття сторонніх. Втім, Гліб Ізмайлов мені не чужий.

Від цього було ще болючіше. Я могла б сперечатися з Владом, кидатися шпильками, якби та ніч для мене нічого не означала. Але вона означала, ось у чому справа. Я в жодному разі не розглядала нас із Глібом, як пару. Ніколи. Але після тієї ночі ми стали ближчими, і це факт. Саме тоді в ньому стався той злам, і він перетворився з Гліба самітника на мого кращого друга.

І я не пробачу собі, якщо через мене Влад мститиметься йому.

Внизу було галасливо — атлі майже в повному складі зібралися у вітальні. Хтось жартував, хтось сміявся. Кирило розмовляв з Олею, посилено жестикулюючи. Намагаючись не привертати уваги, я тихо спустилася сходами й несміливо привіталася. Спіймала погляд Влада — байдужий та прямий. Він ковзнув по мені та відразу перемістився на Риту. Влад тепло eсміхнувся до сестри і продовжив діалог.

Усе, як зазвичай. Нічого не змінилося.

Чому ж так боляче, ніби мені щойно дали під дих?

Намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, попрямувала до дверей, але мене зупинив колючий голос:

— Ідеш?

Мені здалося, у простому слові проклюнувся глибокий підтекст. Я обернулася. Зелені очі дивилися так само пристрасно й холодно.

— Так, — відповіла я. — Погуляю.

— Все ж не варто ходити одній ночами, Поліно.

— Я буду не сама. — Я замовкла, а потім нащось додала: — З Глібом.

Іноді хотілося вирвати собі язика, бо він жив, здавалося, своїм життям і ніяк не хотів підкорятися мозку. А ще краще — вийти надвір і битися головою об стіну. Ну, навіщо я провокую Влада?

На його обличчі не позначилося жодних емоцій. Він сухо кивнув і знову відвернувся.

Вийшовши за двері, я стиснула кулаки й вилаяла себе за дурість. Сніг падав на темний вологий асфальт і тут же танув, перетворюючись на гидку жижу. Іти нею було неприємно, ноги роз’їжджалися, і я намагалася ступати обережніше. Гліб, мабуть, ще й на мотоциклі. Як додому повертатимемося — гадки не маю!

Напівпорожня маршрутка огорнула затишком, у навушниках співав Клаус Майне, а мені хотілося плакати. Ледве стримуючи сльози, я дивилася у вікно на миготливі ліхтарі, лісосмуги та автомобілі, що мчали назустріч.

Виїхати б кудись. Хоч би шлях до Житомира ніколи не закінчувався! У дорозі я ніби між минулим, сповненим надій, і майбутнім, що мерехтіло на горизонті жорстокою правдою.

Набридло!

Я підняла комір і заплющила очі, повністю поринаючи в чарівний перебір гітарних струн і приємний вокал. Обережно стерла самотню сльозинку зі щоки. Згадала минулий день — дотики, поцілунки, ласки. Для чого він був?

На гаражах мозок підірвала музика, гучні розмови та регіт. Люди приїхали відірватися, повеселитися та випити. Сотні неформатно одягнених людей, пиво, рев мотоциклів.

Що я тут роблю?

Гліб, побачивши мене, усміхнувся, помахав рукою. Я похитала головою, поманила його та відійшла трохи далі від шуму. Веселитися зовсім не хотілося, та і треба було поговорити. Відтягувати далі не тільки не мало сенсу, але і ставало небезпечним.

— Щось трапилося? — спитав Гліб, підходячи й обтрушуючи з темного волосся сніг.

— Влад знає, — похмуро розповіла я.

— Знає що?

— Про нас. Про те, що ми… — Я замовкла.

Гліб глибоко зітхнув.

— Навіщо розповіла? — спитав майже байдуже, але я відчувала — там, у глибині його це турбує, і мені це зовсім не сподобалося.

— Я не розповідала. Думала, що ти розповів. Або хтось, кому ти сказав.

— Я на ідіота схожий? — Гліб відштовхнувся від шорсткої опори дерева, відійшов на кілька кроків, накрив руками голову.

— Ти нікому не казав? Тоді як…

— Це неважливо зараз, — глухо відповів він, і я здригнулася. На його завжди трохи насмішкуватому саркастичному обличчі явно проступав страх. — Їдь із міста.

Ну ось, знову. Скільки разів ми повертатимемося до цього? Їхня ворожнеча — щось незрозуміле, що виросло з нічого, але з кожним роком тільки збільшується. Тепер я зрозуміла, що мала на увазі Рита. Моє спілкування з Глібом, як лакмусовий папірець, виявляє весь негатив між ними. І як каталізатор — посилює.

— Я знаю, ти не любиш Влада… — Я зітхнула, потерла пальцями скроні. Як же хочеться не думати! Не припускати, не губитися в сумнівах. Розслабитися та проживати дні, а не існувати в них. Помічати радісні дрібниці — зміну пір року, заходи сонця, світанки. Виїхати на тиждень на море і грітися на гарячому піску, довіривши ноги ласкавим хвилям. Втекти із цього пекла. Прокинутися. — Але він не вбиватиме мене. Іншу дівчину — так, можу припустити… І це жахливо! Я навіть не знаю, як завадити… що тут можна зробити?

— Не лізь у це. Просто… забирайся з міста. А краще — з країни. У мене друг має будинок в Іспанії.

— Глібе, яка до біса Іспанія?! — вигукнула я і затулила обличчя руками. Опустилася навпочіпки, щосили намагаючись не розплакатися. Здавалося, небо тисне на плечі свинцевою масою снігових хмар. І скоро розчавить мене. Бігти нікуди, сховатися ніде від туги, що роз’їдає, руйнує душу. Мабуть, так завжди, коли тримаєш у руках те, про що мріяв, а потім розумієш, що воно не твоє. — Мені й так погано. Не змушуй мене повірити. Я ж не зможу тоді… не зможу…

Гліб сів поруч, обійняв і притис до себе. Я уткнулася носом у пропахлий багаттям і сигаретним димом рукав, намагаючись утриматися в реальності, не дати розчаруванню зжерти мене зсередини. Я сильна. Я витримаю!

— Полю, прошу, їдь… — прошепотів він здавлено й поцілував мене у верхівку. Я підвела голову, остаточно переконуючись у підозрах. Він не відсунувся, не зніяковів — дивився в очі пронизливо, різко. Я вже бачила такий погляд і більше бачити не хотіла. Я звільнилася і встала, обіймаючи себе за плечі.

— Ти обіцяв мені!

— Що обіцяв? — незрозуміло запитав він.

— Ми друзі, а та ніч…

Ні, не можна так! Я не спитала Влада про налі, не з’ясувала щодо нас, тепер боюся говорити з Глібом. Досить бігати від проблем, вони від цього менше не стануть. Я подула на задубілі від холодного вітру руки.

— У тебе є почуття до мене? — запитала обережно.

— Запитуєш, чи я закохався? — з іронією перепитав Гліб. — А хіба це важливо?

— А хіба ні? — Я повернулася і подивилася на нього.

— Ні, — твердо відповів він. — Я зараз про це взагалі не думаю.

— Зараз?

— Забий, Поліно! Думай про безпеку. Власну, насамперед.

— Я нікуди не поїду! — уперто заявила я.

Влад, звичайно, мстивий, але він нізащо не проводитиме ритуал. Не тому, що любов до мене чи наші минулі стосунки стануть на заваді. Прокляття не дозволить. Вестар сам зізнався, що думав про Уну як про варіант, але не зміг. Виходить, і Влад не зможе.

Але, попри браваду, кошмарний сон зменшив ентузіазм.

Орм стоїть наді мною із занесеним ритуальним ножем, і ніякі сльози та благання не чіпають його холодну, жадібну сутність. Володар Заходу проводить вістрям по моїх зап’ястях, і я спостерігаю, як тонкі цівки крові біжать по шкірі, стікають вниз і вбираються в землю.

— Бачиш, — каже Орм, — твоя кров — життя!

Там, куди виливається рідина з моїх вен, земля горить і відразу випаровується тонкими пагонами. Вони тягнуться до сонця, ростуть на очах, а потім на кожному з них розпускається ніжно-білий бутон.

— Життя, — шепоче вже інший голос, я підіймати голову й зустрічаюся з променистим поглядом зелених очей.

Від несподіванки відступаю і падаю, провалююсь у темряву і прокидаюся.

Будильник задзвонив наступної секунди. Я впіймала себе на тому, що правою рукою тримаю ліве зап’ястя. Полегшено видихнула: сон.

Сон, але такий реальний. І біль — я досі відчувала його шкірою. А в повітрі немов залишився тонкий аромат троянд…

Але все ж це був тільки сон, а реальність зустріла мене похмурим ранком понеділка. Потрібно було вставати та збиратися на роботу. Проблема з мисливцем, начебто, вирішена, і реальний світ знову готовий прийняти мене у свої обійми. У грудях усе ще боліло, але вже менше, а отже, минеться. Ніщо не болить вічно.

До офісу я дісталася без пригод, увійшла до знайомого приміщення, що пахло кавою та імбирним печивом, і завмерла в нерішучості. На моєму місці весело щебетала телефоном пишногруда рудоволоса дама років тридцяти. У неймовірно глибокому декольте можна було потонути поглядом, а високому начосі на потилиці — заплутатися. Побачивши мене, руда блиснула каламутно-зеленими очима і, буркнувши щось нерозділене в слухавку, відключилася.

— Здрастуйте, — ввічливо привітала мене. — Чим можу допомогти?

— Я тут працюю, — пробурмотіла я і замовкла.

— Ти — Поліна? — Вона широко усміхнулася, піднялася зі стільця і, фамільярно підбігши, кинулася тиснути мені руки. — То чого ж ти мовчиш? А я вже тобі й речі зібрала!

— Речі?

— Ось вони. — Руда схопила невелику картонну коробку і простягла мені. У ній сиротливо лежало наше з Глібом фото в рамці, принесена з дому флешка й пара дискет, що незрозуміло звідки взялися.

— Я не розумію…

— Поліна, зайдіть.

Голос шефа відразу змусив пишногруду замовкнути. Вона обсмикнула блузу й поважно пройшла до столу. Я ж увійшла до кабінету начальника та зачинила за собою двері.

Розмова була короткою. «Ваших послуг більше не потребуємо. Дякую за співпрацю». Я навіть сперечатися не стала — мовчки вислухала й покинула кабінет.

Вийшла з офісу й розплакалася. З неба сипалася крупа: проникала за комір, гидко щипала за шию та покривала землю білим килимом.

Я не шкодувала про роботу, просто вона була частиною людського життя, розлучатися з яким не хотілося. Але я не могла не визнати: співробітник із мене поганий. Постійні лікарняні, розсіяність. Потрібно йти далі. Подумати, як жити. Не залежати від людини, яка в душі таїть на тебе образу, хай навіть надуману. Нехай навіть викликану налі.

І начхати, що він головний! Не хочу принижуватись. Ось зовсім.

Не знаю, скільки часу я блукала містом. Прийшла до тями, коли вже стемніло, і швидко побігла на зупинку, щоб не проґавити останній автобус.

Додому приїхала зовсім розбита. Вітальня зустріла тишею та відсутністю атлі. Ну й добре — не хочу нікого бачити. Впасти б і заснути. Ні про що не думати. Завтра поговорю з Глібом, може, він щось порадить. Хоча навряд, він взагалі незрозуміло, на що живе. Він ніколи не каже про майбутнє та гроші.

Дійшовши до своєї кімнати, я зупинилася, глянула на двері Влада. Потрібно з’ясувати це з ним раз і назавжди. Досить уже бігати від проблем!

Потім передумала. Завтра. Сьогодні я надто втомилася. Вимоталася.

Я відчинила двері та застигла на порозі.

Влад стояв і дивився у вікно, склавши руки за спиною. Коли я увійшла, розвернувся, і я злякалася. Уперше поруч із ним — по-справжньому.

— Прикрий двері, — тихо сказав Влад, і я підкорилася.

Нас розділяло кілька метрів кімнати, за моєю спиною були двері — вірна дорога до втечі, але чомусь повітря просочилося приреченістю та жахом.

— Підійди.

Слова хвиські, як батіг. Я замотала головою, притулилася до дверного полотна, відчуваючи, як підгинаються коліна.

— Ні…

Влад зітхнув і відвів погляд.

— Добре. Тоді я сам.

Я ніби зависла в просторі та часі. Воно перетворилося на якусь подобу паралакса — сповільнене поблизу і прискорене далеко від мене. Рахуючи кожен крок Влада в мій бік, я поступово розуміла, як помилялася. Завжди. Починаючи з нашої першої зустрічі й закінчуючи сьогоднішнім днем.

Сьогоднішній день справді все закінчить.

— Дивись на мене.

Напіврозмитий голос проникає у свідомість, впивається в думки, змінюючи їх, формуючи нові. Позбавляє контролю. Тіло десь далеко, не підкоряється мені. І це добре. Ніщо не має значення, крім солодкого голосу. Решта — нісенітниця.

— Дивись на мене…

Здаю останні позиції поступово розслабляючись. Мені не страшно. Почуття вимкнено. Вони атрофувались. Вмерли.

А далі — темрява…

…Поворушитися було важко. Можна навіть сказати, неможливо. М’язи ніби перетворилися на кисіль і повністю відмовлялися підкорятися, навіть повіки розліпити ледве вийшло.

У приміщенні було темно й пахло вогкістю, а ще якимись пахощами. Усе, що я могла бачити — невелика ділянка кам’яної стіни, чорної, шорсткої та гладко відполірованої, на якій танцювали ритуальні танці дивні тіні. Чи це не стіна?

Свідомість поверталася повільно, логічні зв’язки між думками не хотіли відновлюватися. Де я? Чому лежу?

Я насилу повернула голову, намагаючись розглянути обставу. Заворожено зупинила погляд на півколі свічок, полум’я яких і народжувало тіні, що танцювали. А ще я побачила червоні знаки на вибілені стіни.

Знаки стихій…

Чоловік у чорному стояв віддалік, схиливши голову, і капюшон широкого вбрання приховував його обличчя. Руки склалися в невідомий магічний пас, сам він був нерухомий і, здавалося, занурений у себе.

Потрібно підвестися. Зараз же. Зберися, Поліно!

Чому ж так важко поворухнутися? Руки — так взагалі живуть окремим життям, наче й не мої зовсім. Оніміли й висять батогами, поринаючи в щось в’язке, тепле.

Поступово я усвідомлювала, що відбувається. Смикнулася вбік, але з місця не зрушила — виявилася міцно прив’язаною до ритуального каменю.

Ми біля осередку… Моя хвороблива слабкість, коло зі свічок, знаки на стінах можуть означати лише одне.

— Владе… — прошепотіла я і відчула, як збилося дихання. Горло палило вогнем, у роті відчувалася сухість, а серце стукало, як божевільне. Страх? Тахікардія? Скільки крові я втратила.

Чоловік у чорному підняв голову. На байдужому обличчі не позначилося жодної емоції — лише рішучість.

— Лежи спокійно, Поліно.

Ага зараз! Втім, мої тріпотіння мало що змінили. Я трохи сповзла з каменя, але так само залишилася міцно прив’язана до нього. Я спрямувала погляд униз і зрозуміла, що в підлогу вбиті залізні прути, загнуті на кінцях, до яких і прив’язані мотузки.

Безвихідь накрила одразу ж, а за нею прийшла паніка. Я спробувала поворухнути пальцями рук — вийшло. Відразу відчула неприємну липкість на долоні. Скільки я вже лежу? Непритомна, з порізаними зап’ястями.

— Що ж ти робиш? — спитала, ковтаючи гарячі сльози, але відповіді вже не чекала. Її і не було. Влад знову опустив голову і продовжив шепотіти свої заклинання.

Ну от і все. Тут я і помру. Не буде мене, прокляття, суперечливих думок та болю. Не буде образ. Страху.

Нічого не буде.

Поступово на зміну паніці приходив спокій. Я так втомилася… Треба просто заплющити очі та заснути.

Заплющити очі…

— Вермунде, ти зовсім очманів? Якого біса ти робиш?!

Голос Гліба долинав звідкись здалеку, крізь щільний морок вʼязкого сну. Очі розплющувати зовсім не хотілося, як, зрештою, рухатися і говорити. Але страх — не за себе, із собою я вже встигла попрощатися та змиритись, — за Гліба змусив зробити над собою зусилля.

Світ смикнувся, завертівся, і я заплющила очі, намагаючись сфокусувати погляд на Глібі, який примчався рятувати мене.

— Іди. — Повітря зі свистом вирвалося з легень, бронхи палило вогнем. — Глібе, прошу…

— Тобі краще послухати її, — спокійно сказав Влад.

— Я ніколи нікого не слухаю, — уперто промовив Гліб. Я, нарешті, розгледіла його. Розпатланий, блідий, очі гарячково блищать. Правий рукав закочений, у руках ніж. — Я не можу увійти, але можу тебе виманити. Своєю кров’ю.

— Не можеш, — відповів Влад. — Коло захищає мене. Єдине, що ти можеш зробити…

— Я зрікаюся! Заперечую свою належність до атлі, присягаюсь великими духами води, землі, повітря та вогню, не повертатись у це священне коло.

Повітря навколо мене згустіло, потемніло. Лавина покотилася з гори — не зупинити.

І я в цій лавині. Втрачаю — кров, довіру, коханого, друга.

— Ні… — прошепотіла я пересохлими губами, але Гліб не почув.

— Не захищати. Не битися за атлі. Не молитись із ними. Відтепер я сам-один. Я не відповідаю за те, що буде після мого зречення. Я зрікаюся атлі…

Він важко дихав і дивився просто на Влада.

Секунду. Дві.

А потім міцніше затиснув у руці ніж і зробив крок уперед. У коло.

Я заплющила очі та провалилася в безодню.