Розділ 3. Дивні люди

У жахливому сні завжди виникає відчуття невідворотності. А ще дратує, що не можеш тікати. Ноги просто не рухаються, хоч би як ти старався, і ти розумієш: чудовисько зараз наздожене, розірве на частини. Ти задихаєшся від жаху, коли воно дряпає спину, і випадаєш у реальність, важко дихаючи.

Електронний годинник на комоді показував дві години ночі. Відлуння кошмару поступово тануло, але ще відчувалось у роті металевим присмаком. Руки тремтіли. Я встала, вийшла до кухні, увімкнула чайник. Ромашково-липовий чай — ось що зараз потрібне.

Там мене зустріли спогади вчорашнього дня. Мій подив і кілка холодність Матвія. Ну, і дурепа ж я! Плакала, мовчала. Не сказала жодного слова.

Він захопив мене зненацька. Я не чекала нападу, але й Матвія можна зрозуміти: якщо він бачив нас із Владом… Де? Швидше за все, у кафе. Або біля його будинку. Чорт, я ж сама поїхала туди! Що зі мною, у біса, діється?! Чому дію так безглуздо? Сни снилися, подумаєш… Звичайно, Матвій тепер думає, що в нас із Владом роман — я була відсутня цілий тиждень.

Я застогнала, згадуючи цей тиждень — розпач, страх та безвихідь. Долоня мимоволі лягла на живіт, ніжно погладила. Там була дитина. Маленька — сантиметри чотири, але вже сформована. А тепер її немає…

Забудь, Поліно. Подумаєш потім. Зараз важливіше — повернути Матвія, пояснити все. Він скаже, що робити, куди йти. Порадить. Я не можу мислити об’єктивно — боюся. А він… Матвій теж навряд чи зможе об’єктивно думати. Коли дізнається, йому зірве дах, але краще пережити це вдвох, ніж самотужки. Я не впораюсь сама.

Метнулась у передпокій, я знайшла в сумці телефон. Він дивився на мене сплячим дисплеєм — батарея сіла давно, а зарядити вчора я так і не спромоглася. Я відкопала в шухляді трюмо зарядку, повернулася в кухню. Телефон засвітився синім, а потім з’явилася весела заставка. Я вже збиралася набирати номер, але вчасно зупинилася.

— Що ти робиш?! — сердито сказала вголос. — Ніч надворі. Матвій спить. Та й що ти поясниш телефоном?

Ні-ні, треба добре подумати, а то вийде, як учора. І говорити краще тет-а-тет, дивлячись у вічі.

Поїду до нього. Сьогодні ж. Почекаю біля будинку ввечері, коли він повертатиметься з роботи, або у вестибюлі фірми.

Чи краще зранку до поліції? І що я скажу? Що поїхала додому до колишнього, потім попрямувала з ним у кафе, а потім він напоїв мене якоюсь поганню і зробив аборт? Напевно, у квартирі Влада вже немає жодних доказів, ніхто не слухатиме мене. У нього є зв’язки, я жила з ним — знаю.

Злість через власне безсилля піднялася гіркотою, озвалася шумом у вухах і гулким пульсом. Тепер, коли я вдома, в уявній безпеці рідних стін, я зрозуміла, наскільки все відносно. Закони, справедливість, відплата… Тільки слова.

Я вдягла куртку, узяла чашку із чаєм та вийшла на балкон. Сніг накрив місто білим пишним покривалом: зацукровані дерева, блискучі тротуари, вкриті сніговою шапкою дахи. Сніг продовжував падати — повільно, кружляючи великими пухнастими пластівцями. Обволікав, занурюючи місто в сон. Відблискував відображенням ліхтарів та вітрин, робив звичайні речі чарівними, казковими.

Я стояла довго, роздивляючись світ навколо, а потім зрозуміла, що в мене задубіли ноги. Залишок ночі я провела в кріслі перед телевізором. Там і заснула — буквально вирубилася — без снів та тривожних видінь.

Вийшла з дому, коли вже стемніло. Кілька разів озирнулася на всі боки, виглядаючи блискуче-чорний «Ауді», вилаяла себе за слабкість і рішуче попрямувала до зупинки.

Фірма, у якій працював Матвій, розташовувалася в новому районі, але від зупинки йти було хвилин п’ятнадцять. Втім, страшно не було — усе ж година пік і народу повно, а хвилювання я списала на шок після того, що сталося. Постійно оглядалася, у кожному перехожому бачила шпигуна, а в авто, що пригальмовувало, — загрозу.

Проходити повз темний провулок завжди страшно, але той був особливим. Темним, лячним, тривожним. Загалом, я буквально пробігла повз і… зупинилася. Серце билося так сильно, що здавалося, на ньому синці залишаться. Водночас щось тримало мене там, спонукало зазирнути в темряву. Знов дивні бажання, що не підкоряються логіці. Бажання, чинити опір яким не можеш.

Я перевела погляд на хлопця у величезних навушниках. Він пройшов повз, навіть не глянувши на мене. Це вже параноя.

Я глибоко зітхнула. Коли я востаннє слухала інтуїцію, виявилася замкненою у квартирі Влада понад тиждень. Але цього разу, до мого власного ніби долучився ще чийсь страх — майже не контрольований, наближений до паніки. І виходив страх саме з провулка, ніби хтось кликав мене, просив допомоги.

Я чула про слухові галюцинації, візуальні, але щоб інтуїтивні… Втім, я не особливо розбираюся в психології, але якщо розсудити, те, що відбувається — цілком зрозуміло. Це шок. І стрес. Психологічна травма.

Потрібно подивитися страху у вічі, сказала я собі. Зробити кілька кроків назустріч, інакше бігатиму від нього до кінця життя, озираючись та здригаючись від кожного звуку. Якщо зараз злякаюся…

Я стиснула задубілі пальці в кулаки, зачерпнула жменю снігу. Він був м’яким, липким, відразу почав танути, стікаючи вниз і вбираючись у таку ж м’яку й пухку масу.

Я дорахувала до десяти, а потім рішуче зробила крок уперед. Пройшовши кілька метрів, зупинилася, почекала, доки очі звикнуть до темряви. Провулок виходив у двір високої новобудови. Я визирнула в ще необжитий простір, полегшено видихнула. Звалище цегли, трансформаторна будка.

Ну ось, а ти боялася. Нічого страшного. Нічого…

— Я б поговорив із тобою, звірятко, але в мене справи. Закінчімо якнайшвидше, і я подарую тобі милість — швидку смерть.

Я почула це чітко — звідкись праворуч, з-за будки. Голос — глузливий і сповнений переваги.

Потрібно забиратися звідси. Одна річ — перевірити себе на міцність, а зовсім інша — ставати безрозсудною, як герої дешевого фільму жахів. До того ж мені треба встигнути до Матвія.

Я вже повернулася, щоби піти, коли почула інший голос.

— Я не здам атлі, можеш не старатися, мисливець!

А ось це було справді страшно — жах посилився, просочився цікавістю і змусив завмерти на місці. Чоловік, який говорив це, блефував — я почула фальшиві нотки в голосі та напускну браваду.

— Хм, можливо, вони прийдуть тобі на допомогу, як вважаєш? Може, варто взяти тебе із собою і трохи помучити? — запитав той, перший.

— Роби, що хочеш, — байдуже відповів інший. — Ти молодий, і мій вождь легко вб’є тебе, коли знайде. А я із задоволенням подивлюся, як ти битимешся в агонії.

Після цього пролунав стогін, і в мене волосся на потилиці заворушилося — неприємне відчуття. Бігти? Покликати на допомогу?

— Стій, де стоїш, звірятко!

Заклик явно призначався мені, і я знову завмерла. Сюрреалізм якийсь.

— А ти казав, що ніхто не прийде.

Ця фраза пролунала так близько, що я підскочила на місці. Праворуч від мене виникли двоє — напівтемрява не давала розглянути обличчя, лише обриси фігур. Один — високий, худий, стояв віддалік, злегка зігнувшись. І другий — середнього зросту, кремезний у дутій темній куртці. Він зробив крок до мене і промовив, звертаючись до худого:

— Може, нам варто почекати тут, щоби зібрати атлі повним складом?

— Тобі й нас двох не здужати, — змучено видихнув худий і відразу впав на коліна схопившись обома руками за живіт. — Ти молодий, і не вб’єш двох одразу.

Він підвів голову. Важко було розрізнити його очі в темряві, але я могла присягнутися, що дивився він прямо на мене. Дивився з диким страхом у зіницях.

— Тікай! Швидко! Знайди Пилипа, скажи йому, що я…

Удар по голові — вірніше, глухий звук від удару — спричинив нудоту та безсилля. Худий впав у сніг просто під ноги кривднику.

Моя реакція була блискавичною. Я не стала говорити, задкувати, намагатися зрозуміти, що відбувається. Побігла. Здійнялася з місця так швидко, як тільки змогла. Декілька метрів, може, десяток — і я знову на освітленій ліхтарями вулиці, на тротуарі, де багато людей, їздять машини, де безпека — нехай і уявна — серед натовпу.

Я не зупинилася. З нелюдською швидкістю подолала відстань до фірми Матвія, відчинила двері й буквально ввалилась у вестибюль. Охоронець підозріло покосився, але потім, мабуть, упізнав мене. Кивнув і знову поринув у розгадування кросворда.

Рука інстинктивно потяглася до сумочки, щоб дістати телефон… Сумочки не було. Чорт, я, мабуть, загубила її там, у темряві, коли тікала. Що ж тепер робити? Треба неодмінно щось робити, інакше кремезний уб’є худого.

Я рішуче попрямувала до охоронця.

— Треба викликати поліцію. У провулку біля новобудови людину вдарили каменем по голові, — заторохтіла я. — Я втекла, але вони залишилися там… Людина непритомна, можливо, мертва.

— Дівчино, заспокойтеся і скажіть виразно! — Схоже, охоронець був не дуже радий, що я відвернула його увагу.

— У провулку, — намагаючись заспокоїтись, повторила я. — Я почула шум, а потім побачила, як людину вдарили чимось важким по голові. Думаю, це була цегла — схоже, там будівництво.

— Ви впевнені? О котрій годині це сталося?

— Чорт, звісно, впевнена! Я б не стала говорити, якби…

— Моя подруга жартує, — чітко промовив хтось поруч.

Охоронець поблажливо похитав головою і глянув на мене з докором.

— Ми сперечалися, — додав незнайомець і замовк.

Починаючи з того самого дня, коли я прийшла до Влада, усе здавалося нереальним, наче я потрапила до Задзеркалля і не можу вибратися. Ось і зараз ця ситуація виглядала до остраху безглуздо. І людина ця незнайома, й охоронець, і те, що трапилося в провулку. Відлуння того божевільного тижня.

Незнайомець — високий, темноволосий із глибокими темними очима — дивився на мене й усміхався, наче давній знайомій.

— Я не… — пробурмотіла я і замовкла. Потім впевнено сказала: — Я не жартую. А вас бачу вперше в житті!

— Ну, годі, Поліно, ти виграла. А тепер ідемо, Кирило чекає. — І вказав рукою на двері. Машинально я простежила поглядом за його жестом і зовсім розгубилася — біля входу у вестибюль стояв худий, якого шандарахнули по голові в провулку. Я не змогла розглянути його обличчя в темряві, але постава, худорлявість, а ще щось незрозуміле — жести, манера триматися — не залишали сумнівів.

Я перевела погляд на кароокого.

— Кирило?

— Кирило, — підтвердив той. — То ж був його фант, забула?

— Ви щось приймали, дівчино? — насторожено й серйозно запитав охоронець. І мені раптом стало шкода, що сьогодні саме його зміна. Інший охоронець — Артем, приятель Матвія — чудово мене знав і не ставив би безглуздих питань, а поцікавився б у підозрілого типу, чому той чіпляється до дівчини. Цей же був абсолютно байдужим, наче чекав, коли ми розберемося між собою і дамо йому спокій.

— Нічого я не приймала, — пробурмотіла я і відійшла від стійки.

Присіла на диван біля фікуса, зиркнула на того, кого темноокий назвав Кирилом. Він дивився на мене і привітно усміхався.

Почуття, що я знову влипла в історію, не залишало ні на мить. Потрібно просто зачекати на Матвія. Я все йому розповім — і про Влада, і про сьогоднішню пригоду. Схоже, нормально думати я вже не можу.

Брюнет біля стояка розмовляв з охоронцем і багатозначно дивився на мене. Чого він узагалі причепився? Можливо, Кирило цей мене роздивився в провулку, і щоб не роздмухувати скандалу, вирішив завадити викликати поліцію? Добре, але звідки він знав, куди я побіжу? Звідки знав, де мене шукати?

Разом із розумінням прийшов страх, коли лише одна думка залишилася в голові: темноокий назвав мене на ім’я. Отже, він знає, хто я. Можливо, у курсі, де живу…

Немов прочитавши мої думки, він підійшов, сів поруч. Я не змогла навіть відсунутися — застигла на місці, не розуміючи, що робити далі. Бігти? На вулиці точно небезпечно, а тут є знайомі. Матвій. Зараз він вийде, і я зможу спокійно видихнути. Але страх перекривав здоровий глузд — народжував паніку, заціпеніння та жахливі припущення.

Серце билося, як божевільне. У мене навіть телефону нема. Що, якщо Матвій не захоче слухати?

— Не бійся мене, — спокійно сказав темноокий і кивнув тому, кого назвав Кирилом. Він теж підійшов, але залишився осторонь, ніби наголошуючи: «Я не завдам шкоди». Ага, як же! Тепер у мене не залишилося сумніву, що треба бігти.

— Звідки ви знаєте, як мене звуть?

Мене сильно трясло, і я сховала спітнілі долоні під стиснуті коліна.

— Я багато про тебе знаю. — Він глянув дуже серйозно. — Я шукав тебе.

— Зрозуміло… — нервово посміхнулася я. — Не знаю, хто ви і хто ваш… друг, але я зовсім не хочу спілкуватися зараз. Я прийшла до свого хлопця і не хотілося б, щоб він побачив нас разом.

— Тобі не про хлопців треба думати, дурненька, — подав голос Кирило. — Хіба не зрозуміла: ти на гачку!

— Переслідування караються законом! — розлючено сказала я. — Я не знаю вас і знати не хочу. Якщо ходитимете за мною і лякатимете…

— Що за маячня?! Кирило пройшовся вестибюлем, повернувся. — До тебе не доходить? Ми — атлі. Не підеш із нами — помреш!

Він сказав це надто голосно. Я помітила, що охоронець підняв голову від кросворда й покосився в наш бік. Що ж, це зіграє мені на руку. Що більше свідків, то краще.

— Досить залякувати! — голосно промовила я. — Я не хочу з вами розмовляти, і якщо не відстанете, піду в поліцію.

— Кирило, не репетуй, — м’яко промовив темноокий. За цей час я встигла добре їх розглянути. Той, що сидів зі мною на дивані, тримався спокійно, упевнено. Одягнений був пристойно: драпове пальто та начищені до блиску черевики. На відміну від Кирила, який після зустрічі з кремезним «маніяком» виглядав пошарпаним. Але, попри це, вони були на диво схожі один на одного: обидва худорляві, темноволосі з карими очима. Однотипні риси обличчя — трохи загострений ніс та запалі щоки.

— Мене звуть Пилип, — представився той, що сидів поруч. — Кирило — мій брат. Хіба батьки не розповідали тобі, хто ти?

— В якому сенсі? — Мене це починало дратувати, але я все ж вирішила поки не опускатися до грубостей.

— Вона, що, не знає про атлі? — насторожено запитав Кирило.

— Схоже, Поліна взагалі не знає про хижаків. Нічого.

— Послухайте, я не розумію, хто ви та чого від мене хочете. Я чесно намагалася допомогти, після того, як бачила вас… — Я подивилася на Кирила. — З тим хлопцем. Думала, він збирається вбити вас, і дуже рада, що ви живі. Усе обійшлося, але я тут зовсім ні до чого. У мене повно своїх проблем.

— Не хотілося б тебе лякати, Поліно, але Кирило має рацію. — Пилип наморщив брови, і вони вирівнялися, роблячи його обличчя трохи комічним. — Мисливець бачив тебе й запам’ятав. Він знайде тебе, якщо не підеш із нами.

— Якась маячня. Який мисливець? Нікуди я з вами не піду!

Я схопилася і відразу помітила Каріну — бухгалтера з фірми Матвія. Як завжди, ефектна, на шпильках, з вогненно-рудою шевелюрою. Вона яскравою плямою виділялася на тлі колег, які, немов горох із банки, посипалися до виходу, радіючи кінцю робочого дня.

— Дайте мені спокій! — сказала я різко й попрямувала в бік бухгалтерки.

— Привіт, Каріно. — Я намагалася усміхатися якомога безтурботніше. — Матвій знову затримався допізна?

— А ти хіба не знаєш? — Її обличчя змінило вираз на здивований. — Матвій узяв тиждень безоплатної відпустки. Сказав, у нього якісь термінові справи.

Чорт! І що тепер робити?

— Дякую…

— Гей, у вас усе гаразд? Ви посварилися? — Карина пожвавішала і явно зацікавилася. Якщо дам їй привід так думати, то завтра це буде головною темою для обговорень в офісі Матвія. Він колись пожартував, що всі плітки в компанії починаються з бухгалтерії.

Я зробила над собою зусилля і променисто усміхнулася.

— Ні, що ти! Зовсім вилетіло з голови, була зайнята іншим. Ось вирішила зробити йому сюрприз, а телефон забула вдома. Слухай, ти не підкинеш мене до зупинки? Така погода, жах! А в мене чоботи діряві.

Відмазка пролунала фальшиво й неправдоподібно, але я сподівалася, що Карина хоча б більше не лізтиме з розпитуваннями.

— Ноу проблем! — усміхнулася вона і струснула рудим волоссям. — Я якраз у твою сторону їду, тож довезу до дому.

— Ти мене дуже виручиш. Дякую! — щиро сказала я і зиркнула на своїх переслідувачів.

— Тоді почекай, я зараз піджену машину.

Карина продефілювала до виходу, і я швидко пішла за нею.

Пилип перехопив мене, перегороджуючи шлях.

— Я не можу відпустити тебе одну.

— Ось як? — Я підняла підборіддя і постаралася вгамувати зрадницьке тремтіння в долонях. — І що ти зробиш? Схопиш мене на очах у всіх цих людей?

Він глибоко зітхнув, обмірковуючи мої слова. Потім кивнув і відступив на крок. Поліз у внутрішню кишеню куртки, простягнув візитку.

— Ось тримай. Дзвони в будь-який час. — Він похитав головою, наче я робила найбільшу дурість у житті. — Сподіваюся, ти подзвониш раніше, ніж мисливець тебе знайде.

— Так-так, звичайно. — Я машинально взяла візитку, давши собі слово викинути її в найближчу урну.

— Ось ще. — Цього разу в долоні Пилипа лежала невелика прозора пробірка з рожевим вмістом, схожим на розчин марганцівки. — Якщо він знайде тебе, плесни йому в обличчя, а потім біжи щосили. Так швидко, як бігла сьогодні. А потім зателефонуй мені — це твій єдиний шанс вижити.

Він не став чекати відповіді — розвернувся і пішов до виходу, зробивши знак Кирилу слідувати за ним. Кирило кілька секунд зло дивився на мене, а потім кинув:

— Дурепа! — І вийшов за братом.

Я приголомшено дивилася на пляшечку дивної форми, потім машинально сунула її та візитку в кишеню і попрямувала на вулицю.

Сюрреалістична атмосфера не покидала до самого дому. Я увійшла в порожню квартиру, зняла чоботи та куртку, ввімкнула світло у всіх кімнатах.

Одна… Я зовсім одна тут. Після всього, що сталося, лякала навіть думка про те, щоб залишитися на самоті. Ще й телефон загубила, благо є домашній.

Набрала номер Віки, подумки рахуючи довгі гудки. Подруга зняла трубку через пів хвилини.

— Віко, привіт. Слухай, чи можна я зараз приїду? Зі мною щось моторошне діється. Матвій пішов від мене, а тут ще на вулиці чіпляються типи всякі…

— Чорт, Полько, вічно ти влипаєш в історії! Матвій мені телефон обірвав, тебе тиждень не було!

— Я все поясню, обіцяю.

— Звісно приїзди. Дістатися зможеш без пригод?

— Викличу таксі, — відповіла я і повісила слухавку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.