Розділ 31. Ти — мій ворог

Андрій зателефонував за два тижні. На радощах я навіть підстрибнула на місці й випустила з рук телефон. Колись він розіб’ється, точно.

— Андрію! — радісно вигукнула в слухавку, чим, безперечно, здивувала мисливця.

— Ти перша хижачка, яка так бурхливо реагує на мене. І так позитивно.

Я буквально уявила його усміхненим за чашкою чаю в милій кухні з фіранками. Ну який тут може бути негатив?

— Я справді рада тебе чути.

— Тоді приїжджай. Я саме приготував плов, заразом і нагодую.

Дивні в нас складалися стосунки. Поспілкувалися так, ніби знали один одного вічність, а насправді ми — вороги. І віяло від Андрія чимось чистим, добрим, попри те, що він убивав хижаків.

Хоча деякі з нас дуже заслуговують на смерть.

Я струснула головою, відганяючи похмурі думки. Якщо єдиний чоловік, який мені подобався, виявився чудовиськом, не означає, що решта — такі самі. Та і взагалі чоловіки мені не потрібні! Для щасливого життя в мене є атлі та дочка. А ще Гліб, якого обов’язково треба рятувати.

Тремтячими руками я поклала телефон назад на тумбочку. Не могла упорядкувати думки. Як розпочати розмову? Як подати Андрію суть проблеми? Як добитися згоди допомогти? Я не настільки добре знала мисливця, щоб знайти ниточки, за які можна смикнути, та й не вміла я ніколи смикати за ниточки.

Потрібно взяти себе до рук! Зібратися. Просто скажу все, як є, і дозволю вирішувати Андрію.

Я глянула в дзеркало — жалюгідне видовище. Не пам’ятаю, коли востаннє наносила макіяж, а голову взагалі мила тиждень тому. Ганьба! Волосся сплутаним пучком стирчить на потилиці, під очима — темні кола, щоки запали. Я, звичайно, намагалася дотримуватися режиму і спати вісім годин, але коли щоночі сняться кошмари, особливо не виспишся.

— Що ти із собою робиш? — сказала я відображенню і вирушила у ванну виправляти те, що можна було виправити, за допомогою душу, фена та тонального крему.

Одягаючись, подумала, чому зі зреченими закон племені забороняв бачитися, а з мисливцями — ні? Хоча який ідіот із хижаків навмисно зустрічатиметься з мисливцем?

У коридорі я натрапила на Риту, і вона, схоже, прямувала до мене.

— Ідеш? — насторожилася сестра, підозріло мене оглядаючи.

— Прогуляюся, — відповіла я. — З’їжджу до міста.

— Розумію, тобі все ще важко, але… — Рита відвела погляд і почала уважно розглядати ковані бра на стіні.

— Що? — поквапила я.

— Оскільки Влад пішов… Нам потрібно вибрати нового вождя.

У принципі, до такої розмови я була готова. Щодня чекала на його повернення до будинку атлі, навіть думала пакувати речі й переїхати до Віки. Але зараз була трохи приголомшена.

— Хіба закон дає змогу обирати нового вождя, коли ще живий попередній?

— Брат не повернеться, — зітхнула Ріта. — Це вже точно.

У душі змішалися полегшення та тривога. Дивно й надто добре для мене. Занадто, щоб у це повірити.

— Звідки знаєш?

— Кирило бачив його. Учора в місті. Влад не повернеться до атлі.

Він пішов? Серйозно? Зрікся і кинув плем’я, яким так дорожив? Суперсила відкрила нові можливості?

Я подумки себе посварила. Яка мені справа взагалі? Пішов і добре. Так навіть простіше — не доведеться бачити його, переживати все знову, йти з дому. Цікаво, будинок Влад залишить атлі чи нам доведеться з’їжджати?

— Нас не так багато, але ми все ще можемо вибрати, — з надією сказала Рита.

— Невеликий вибір. — Я гірко посміхнулася. — З огляду на те, що в Кирила немає амбіцій. Скажи краще, що це просто формальність.

— Можливо, це і формальність, але ми маємо закріпити все рішенням наради. Сьогодні ввечері. І твій голос…

— У Пилипа він є, — байдуже перебила я. — Мені час іти.

— Щось важливе? — Рита старанно розправила темно-синю спідницю, вдаючи, що поставила звичайне буденне питання.

— Хотіла навідати Віку.

— Поліно, давай відверто. Я знаю, у тебе з Ізмайловим були стосунки, але він зречений. Вам просто не можна, зрозумій!

— Я не дурна, — насупилась я. — Знаю. І що ти маєш на увазі, коли кажеш про «стосунки»?

— Ой та годі! Усі знають, що ви були коханцями. Через це Влад і зробив те, що зробив.

У горлі застрягла гірка грудка образи. В очах на мить потемніло, кулаки самі стиснулися.

Вона що ж, звинувачує мене? Неймовірно! Моя власна сестра вважала, що нещодавні жахливі події сталися з моєї вини. Кілька секунд я стояла мовчки, розмірковуючи, як би на це відповісти, щоб вона зрозуміла. Щоб хоча б на мить замислилася про те: що мені довелося пережити. На жаль, на думку спадали суцільні банальності — вульгарні та пафосні.

Я подивилася на Риту з докором і похитала головою.

— Не були ми коханцями.

А потім подумала, що Рита не сама дійшла невтішних висновків. Напевно, Влад розмовляв із сестрою, і я в цій історії виглядала не найкращим чином. Але прогнати образу не вийшло — вона увірвалася в мене диким вихором розчарування та люті.

Розвернувшись, я швидко пішла геть. Забути, не думати! Пора вставати на ноги, і зустріч із мисливцем — перший крок.

Дорогою до Житомира я злилася на Влада. Усе моє життя було просочене ним, потягом до нього, болючою мукою між «простити» і «знищити». Брешу, «знищити» не було. Але тепер, коли я зрозуміла, наскільки мало означає людське життя і наскільки дороге моє власне, усе бачилося в зовсім іншому світлі.

Я розуміла, що поки не настільки сильна. Не зможу вдарити так, щоб він збагнув: мені було дуже боляче. Щоб усвідомив: так не можна робити. Різати людям вени, щоб задовольнити власні амбіції. Прив’язувати жінок, які довіряють тобі, до ритуального каменю і використовувати їхню кров.

До біса прокляття! Я кохала його. Повірила, що той день, сполосований напівснігом та напівдощем за склом його холодної квартири, був на благо. Чому? Тому, що так сказав він.

Єдине питання, наче голка, засіло в мозку: чого він чекав? І навіщо змусив мене думати, що він любить мене…

Дурна Поліна. Влад Вермунд нікого не любить. Він кинув плем’я, пішов. Туди йому й дорога!

Біля дверей Андрія я трохи пригальмувала. Поклала палець на кнопку дзвінка та застигла. Раптом наринули спогади: страх за Гліба, хвилювання, рішучість. Вони там — ті, кого я люблю. Мій найкращий друг. Моя сестра. І він. Чоловік без обличчя — бо справжнє обличчя він ніколи не показував.

У голові гулким пульсом стукало питання. Малодушне. Чому я? І відповідь — виразна, проста й до болю правильна.

Я дозволила. Вірила, не помічала очевидного. І мимоволі дозволила себе використати…

— Поліна? — Андрій махав долонею перед моїм обличчям, намагаючись повернути в реальність. Я прийшла до тями, виринула з минулого й опинилася в теперішньому — болючому та неправильному. — Все гаразд?

— Ні, — гірко посміхнулась я у відповідь. — Впустиш?

У невеликій кухні нічого не змінилося. Дивне відчуття — мені хотілося змін, але тут ніби жив шматочок минулого, до подій, що майже вбили мене. І я була рада, що хоч десь він зберігся, адже в моєму житті місця для минулого більше не було. Я його випалила. Стерла спогади про нього.

Андрій готував смачно. Подарунок, а не чоловік. Навіть дивно, чому ще не одружений. Хоча, з його сутністю це й не дивно — складно буде пояснити дружині нічні вилазки та тремтячих при зустрічі з її благовірним хижаків.

— То тебе можна привітати? — усміхаючись, спитав він.

— Привітати?

Ось чого точно робити не варто, так це вітати мене. Тепер навіть улітку доведеться носити довгі рукави, ховаючи під ними відбитки власної слабкості.

— З вагітністю.

— А, це… — Я відвела очі й опустила погляд на скатертину. І як йому вдається зберігати її чистою та білою?

Білий. Думай про біле, Поліна, а не про забризканий кров’ю ритуальний камінь атлі.

— Розповідай. Що трапилось?

— Мені треба знати, де знайти Первозданних, — випалила я і замовкла. Одночасно відчула полегшення та тривогу — ховатися ніде, залишається сподіватися на удачу. Ну й на співчуття мисливця.

Андрій мовчав хвилини зо дві. Думав про щось напружено, поки я розглядала його з-під напівопущених вій. Схоже, він поставився до мого прохання серйозно, а це вже щось. Хоч не посміявся і не прогнав.

Подивився похмуро і прямо запитав:

— Що ти накоїла?

— Не я. Гліб.

— Який Гліб?

— Мій друг, — пояснила я і, побачивши подив на обличчі Андрія, додала: — Якого ти тоді прив’язав до стільця.

— Ага. — На обличчі мисливця майнула тінь впізнавання. — То що накоїв Гліб?

— Він зрікся.

Мисливець зі свистом видихнув. Навіть я злякалася. Андрій встав, пройшовся до плити, наніс на губку засіб для чищення і почав старанно терти скляну поверхню.

— Поліно, не певен, що правильно зрозумів. Твій друг зрікся племені. Навіть не питатиму про причини. А ти, мабуть, хочеш повернути його назад, чи не так?

— Так, — чесно відповіла я.

— А що думає про це вождь атлі? Наскільки я знаю, ваші закони…

— До біса вождя! — гаряче перебила я. — Гліб мав причину. Важливу.

— Наважусь припустити, усі, хто приймає таке рішення, мають вагому причину, — сказав Андрій.

— Мене хотіли вбити, — видихнула я, і відвернула рукави блузи. Горло спалахнуло вогнем — не думала, що буде так складно сказати це вголос, зізнатися.

Мисливець сполоснув руки, знову сів. Провів подушечкою великого пальця ще по рожевій, горбистій поверхні шрамів, і я поспішно сховала зап’ястя в рукав. Відвернулася. В очі Андрію дивитися не могла — боялася побачити там жалість.

— Вигнання Дев’яти, — прошепотів він.

— Ти знаєш про ритуал? — здивувалася я.

— Чув. Альрік… Один із Первозданних говорив про нього якось. — Мисливець глибоко зітхнув. — Хто це зробив?

— Влад, — пошепки відповіла я. В очах стояли сльози, готові ось-ось пролитися.

Ненавиджу плакати! Дивно, але поряд з Андрієм збентеження майже не було. Напевно, тому що він не є частиною мого життя. Зустрілися, розбіглися — і все.

Чому ж насамперед я прийшла до нього — незнайомця з убивчою силою? Прийшла з розірваними зап’ястями і знівеченою душею просити за єдиного, хто заступився за мене перед смертю.

— Мені шкода, Поліно, — сказав Андрій. Без принизливої жалості. Чесно. — Він… завершив ритуал?

— У мене не було можливості перевірити. Виникли деякі труднощі — я вмирала, — саркастично відповіла я. — Але гадаю, так. Інакше повернувся б у плем’я.

— Неймовірно. — Андрій приголомшено похитав головою.

— Ти ніби захоплюєшся.

— Вибач. Просто давно ніхто з хижаків не робив такого. Не проганяв усіх налі, я маю на увазі.

— І не вбивав водночас провидиць, — нагадала я.

— Я ж перепросив!

— Проїхали. Так ти допоможеш із Первозданними?

— Я не думаю, що хтось із Первозданних піде тобі назустріч, Поліно, — серйозно сказав Андрій. — Гліб сам ухвалив рішення. Я не можу просити за нього, я не можу навіть спілкуватись із тобою. Це заборонено законом.

— Бо ти вбиваєш таких, як я?

— Саме так. Розумієш, Первозданні самі були мисливцями колись. Вони не слухатимуть тебе. Вони будують політику світу мисливців і не контактують із хижаками.

— Виходить, вони прислухаються лише до мисливців? — здогадалася я.

— Вони давно не виходять у світ і все дізнаються через нас.

— Мисливці правлять світом, — пробурмотіла я і сховала обличчя в долонях.

Просити Андрія заступатися за Гліба перед Первозданними я б не посміла. Та й підозріло це. Обов’язково кине на нього тінь: дуже дивно для мисливця допомагати «звіряткам». Неправильно.

— Я нічого не обіцяю, але якщо вийде поговорити з Альріком наодинці… — Андрій насупився, а потім обережно витер нестримну сльозинку з моєї щоки. — Він найлояльніший із них.

— Дякую.

Піддавшись різкому пориву, я підвелася та обняла його. Уф! Не дарма ходять чутки, що будь-який контакт із мисливцями болісно сприймається хижаками. За часів великої війни, коли мисливці об’єдналися проти нас, багато жінок загинуло від зґвалтування мисливцями. Вони залишили по собі сотні спотворених жахом застиглих восковою маскою мертвих тіл.

Я скривилася і відразу відсахнулася, а Андрій винувато посміхнувся.

— Вибач.

— Ти не винен. Я ж сама…

— Я не можу обіцяти швидку допомогу. Та й допомогу взагалі, — серйозно промовив він. — Але твоя розповідь у мене тут. — Він притулив вказівний палець до чола.

— Це більше, ніж я очікувала.

Дивно, що зраджують саме ті, кому довіряєш, а вороги простягають руку допомоги. Але, мабуть, так і має бути — у світі діє закон рівноваги. Отже, є сенс жити.

Злодійкувато оглядаючись, я сіла в напівпорожню маршрутку й без проблем доїхала до будинку Гліба. Зайшла в знайомий під’їзд, піднялася на третій поверх.

У грудях боліло. Поруч із Глібом найбільше пригнічувала необхідність розставання, але дика впевненість в успіху не дозволяла розкиснути.

Я натиснула кнопку дзвінка. Він відчинив не одразу, і перше, що я побачила, було заспане обличчя та розпатлане волосся.

— Глібе!

Я просто не витримала. Здалася. Не можна дотримуватися безглуздих законів, коли сам живеш за власними. Плювати на суд! Коли просто хочеться обійняти, не до умовностей.

Спочатку Гліб намагався відсторонитися, але я вчепилася мертвою хваткою — не віддереш. Тому він просто втягнув мене всередину й зачинив двері.

Час зупинився, застиг у невеликому, але просторому передпокої. Нас огорнула тиша, я тільки чула м’який звук погладжувань — його долоня ковзала по моєму волоссю. Тендітно, наче боячись зламати, він заспокоював мене, жалів.

Ні. Неправда. Гліб ніколи мене не жалів. За це я його любила.

— Я була в мисливця, — прошепотіла я нарешті.

Він відсунувся, але обійми не розтиснув. Похитав головою.

— Навіжена!

— Є шанс, що він зможе переконати Первозданних допомогти.

— Первозданні ніколи на це не підуть. Яке їм діло до звичайного хижака? — Він зітхнув. — Ти божевільна, Поліно. І я ладен тебе прибити. Ти вагітна, забула? Мусиш думати не лише про себе. Не приходь більше. Мені дуже приємно, але… не приходь.

Я трохи помовчала, а потім кивнула.

Увечері атлі одноголосно визнали вождем Пилипа. Ні, присягу ми не складали, Кирило сказав, для цього потрібен час. Усе ж Пилип не був кревним вождем, його кен не зберігав відбиток кена попередників.

Як дивно, що все надають так багато значення крові. Втім, мені теж час розпочати.

Але я все ще не розуміла, як можна покинути плем’я, піти. З доброї волі. Заради якихось там міфічних звершень. Навіть я не можу піти. Хотілося спочатку, до болю в грудях — покинути цей будинок, що належить ненависній людині, втекти, сховатися та забути. Але атлі вже настільки вросли в мене, що я не уявляла жодного дня без племені. Напевно, зв’язок кена так впливає… Адже, по суті, з рідних у мене в атлі тільки сестра, та й не на моєму боці.

— Все налагодиться, — лагідно сказав Кирило, погладив мене по плечу, і я виринула з невеселих роздумів. — Час лікує.

— Сподіваюся, він ніколи не повернеться! — зло сказала я, розвернулась і пішла до себе.

Зачинивши двері, розридалася, як маленька. І тільки там, на самоті, зрозуміла, як хочеться, щоб хтось просто погладив по голові, заспокоїв. Як Гліб сьогодні.

Нікого не було. Я одна. Найстрашніше — залишитися одному серед натовпу.

У принципі, до всього звикаєш. Мене завжди дивувала здатність людей адаптуватися, але цього разу я випробувала цю здатність на собі.

За кілька місяців усе стало простіше. Спокійніше. Звичне життя, звичні проблеми — токсикоз, марні пошуки роботи, рідкісні візити до Гліба. Таємні, бо закони хижих ніхто не скасовував. Я раділа, що друг не пиячив, і з того часу, як я була в нього вперше, виглядав набагато краще й охайніше. В очах, звичайно, жила та сама туга. Від неї не втекти. Втратити сім’ю — це не жарт.

У принципі, якби не Гліб, я, мабуть, померла б із голоду. Брати гроші в Рити просто не змогла — було противно. Втім, у Гліба теж брала неохоче і клялася, що поверну, на що він сварливо бурчав: «Це для племінниці». Він купував дитячий одяг, іграшки, які я боялася приносити додому. Я сподівалася, до того часу, коли народиться дитина, Гліб знову буде частиною атлі. Чомусь була впевнена в цьому.

Дивна річ, якщо врахувати, що від Андрія за чотири місяці не було жодної звістки.

Я змирилась. А потім прокляття повернулося. Вночі. Уві сні.

Я йду босоніж травою — високою, майже до колін. Вона лоскоче шкіру. Навколо — куди не глянь — поле. Розкинулось, розквітло квітами, наповнило мене чарівним передчуттям.

Я поспішаю. Крок плавно переходить у біг, я розкидаю руки, заплющую очі та уявляю себе птахом. Вільним. Щасливим. Сміюся голосно, відверто, зовсім не боячись, що мене засудять.

Бачу його — він усміхається. І розумію, що все віддам за цю усмішку. За голос, дотик, ласку.

Зупиняюся за крок від нього, важко дихаю. Він простягає руку, і я сміливо роблю крок назустріч.

Я прокинулася, важко дихаючи. Серце шалено стукало в грудях, легені болісно стиснулися.

Прокляття. Знову. Як довго воно не переслідувало мене — я думала, розвіялося після виходу Влада з атлі. Реальність відразу розвіяла красу сну. Жаль, що не можна зняти це прокляття, і доведеться мучитися так усе життя.

Образа на власну слабкість змусила підвестися і підійти до вікна. По склу неквапливо дряпав дощ. Мій захисник. Я повернула ручку, впускаючи всередину прохолодний травневий вітер — вологий від дощу і просочений ароматами літа. Серцевий ритм поступово заспокоювався, ставав рівнішим і чіткішим. Я вдома. У безпеці.

Я поклала долоню на живіт і не втрималася від усмішки. Обережно погладила, шепочучи ласкаві заспокійливі слова. Потрібно взяти себе в руки і припинити нервувати — усе це впливає на дитину. Минуле — у минулому. Я розуміла: якщо почну аналізувати, збожеволію. Потрібно дати собі час стати на ноги. Гліб має рацію, тепер я маю думати не тільки про себе.

Востаннє голосно видихнула й хотіла зачинити вікно.

А потім почула шарудіння. Зліва біля комода ворухнулася непримітна тінь.

Чверть секунди мені знадобилося зрозуміти, що це мисливець.

Ще пів секунди, щоби подумати про свої перспективи.

Чверть секунди на те, щоби вирішити, чи варто кричати. Якщо закричу, хтось з атлі примчиться, і, можливо, помре разом зі мною. Але є шанс, що вони врятують мене. Зволікатиму — помру на місці.

Я надто довго розмірковувала. Мисливець блискавично наблизився і затулив мені рота долонею, одночасно притискаючи до себе, щоб не змогла вирватися.

Від нього віяло небезпекою. Він сильний, безперечно. Сильніший за Андрія. Я погано читала аури, але інстинкти хижачки не залишали сумнівів.

Раптом згадавши про новоявлену силу, я намагалася призвати вбивчу силу, сподіваючись, що зможу відкинути його. Не спрацювало.

Напевно, на все це знадобилося ще пів секунди.

А потім він сказав:

— Будь ласка, Поліно, не треба кричати. Ти всіх розбудиш.

І розтис обійми.

Мене наче вдарили по голові. Єдине, що я могла зробити, просто стояти та намагатися це переварити.

А потім я розреготалася.

Не пам’ятаю, коли востаннє сміялася та і сміхом це назвати було складно. Дика, неконтрольована злість змішалася з подивом і зловтіхою, просочилася іронією і вирвалася на волю.

Мисливець не рухався. Стояв трохи віддалік, схрестивши руки на грудях, а мені хотілося закричати: «Хіба можна так жартувати?». Щоправда, від жарту в цій ситуації було замало.

— То це те, чого ти хотів? — запитала я, ледве стримуючи істерику, що рвалася зсередини. — Стати мисливцем? Перетворитися на ворога власному племені — це ж якась перекручена мораль має бути!

Мене трясло. Буквально вивертало навиворіт божевільною злістю, гіркотою та жовчю, що скупчилася за ці кілька місяців.

— Припини, — спокійно сказав Влад.

— Навіщо ти прийшов? Інстинкти привели?

Він посміхнувся. Неймовірно, наскільки зовнішність буває оманливою! І не лише зовнішність. Кажуть, міміка видає людину та її таємні помисли. Напевно, я жахливий психолог, коли так помилилася.

— Сарказм — ознака психічного здоров’я.

Ухильні відповіді, зарозумілість, самовпевненість — за цим я точно не сумувала.

— Чого це ти так хвилюєшся про моє здоров’я? — зло видихнула я. — Хіба тобі не байдуже?

— Ти граєш у шахи? — запитав Влад, підходячи до вікна і вдаючи, що пильно розглядає мою плюшеву колекцію сов.

— Що? — здивувалася я.

Дивні повороти в розмовах і раніше були його фішкою, але тепер я зовсім втратила нитку. Може, ритуал щось робить із мізками? Якщо так, то так йому і треба!

— У шахи, питаю, граєш?

— Ні. Не вмію. До чого тут…

— Мета гри — захистити короля. Він найслабша фігура на дошці, і на нього полюють ворожі фігури. Гравець має захистити свого та взяти короля супротивника. Для цього він має інші фігури — він може їх розмінювати, підставляти під бій. — Влад повернув м’яку іграшку на місце й сів на край підвіконня. — Гравець мусить уміти прораховувати ходи супротивника, а для цього потрібна холодна голова. Якщо стрибне на дошку, ризикує бути вбитим.

— І хто в цій грі я? — здавлено запитала я.

Влад дивився уважно, навіть можна сказати, пронизливо. Стало ніяково. Навіщо він каже мені все це? Для чого взагалі прийшов? Хіба не отримав від мене те, що хотів — кен та суперсилу? Тепер може вбивати хижаків — впевнена, мисливець із нього вийде чудовий.

Але він прийшов. Навіщо?

— Важливо, хто в цій грі я, Поліно.

Я знизала плечима.

— Мені байдуже. Я не збираюся грати з тобою.

— Як знати… Може, саме від мого ходу залежить твоє життя.

— Залежало, — виправила я. — Але ти проміняв його на сутність мисливця. Тепер усе скінчено.

— Правильно, — задоволено кивнув Влад. — Нікому не довіряй. — Відштовхнувся від підвіконня, підійшов близько. Серце піднялося до горла й забилося швидко — пустилося галопом, намагаючись вирватися назовні. Очі мисливця гарячково блищали, і від цього ставало страшно. Якби я не знала Влада раніше, подумала б, що він для цього народжений — вбивати хижаків. — Але якщо довіряєш — довіряй до кінця.

— Пропонуєш довіритися тобі?

Він зітхнув.

— Пізно вже. Мені вже час.

— Навіщо ти приходив? Помилуватися?

— Ти більше мені подобаєшся, коли не шпигаєш язиком.

— Чудово! Значить, вивчатиму цю непросту науку.

— Я радий, що ти не зламалася, — сказав він із несподіваним надривом.

Жаліє мене?! Тільки дай мені привід! Якби я могла контролювати свій кен, якби могла… Вдарила б так, що він би вилетів у вікно. Ненавиджу!

Але вголос чомусь сказала:

— Якби я була на твоєму місці та в мене була б совість, я просила б Альріка повернути Гліба в атлі.

Влад здивовано підняв брову. Як несправедливо: я задихаюся від люті, а він спокійний. Прийшов до нашого дому, до моєї кімнати. Розмовляє зі мною після всього…

Перед очима бігали неприємні багряні мошки. Я трималася з останніх сил, здавалося, ще секунда — розлючуся остаточно, вдарю його й тоді точно помру. Кидатися з кулаками на мисливця не дуже розумно. Особливо якщо цей мисливець нещодавно холоднокровно різав тобі вени. Особливо якщо ти вагітна.

Думка про майбутню доньку протверезила, привела до тями.

— А ти, виявляється, обізнана про те, що відбувається у світі мисливців більше, ніж належить хижачці, — сказав Влад вкрадливо. Такий тон ніколи не віщував нічого хорошого, але оскільки хорошого між нами й так не залишилося, я махнула на це рукою. — Макаров ніколи не стежить за своїми людьми.

— Єдиного гідного послідовника для себе ти відправив у вигнання.

— Гліб сам зрікся.

— Але ти покликав його саме за цим, чи не так? Хотів подивитися, як він відірве найважливіший шмат свого життя і кине в багнюку? — зло запитала я, і голос здригнувся.

Я майже плакала. Майже зірвалася. Дозволю собі зараз бути слабкою — знову програю йому. Кулаки мимоволі стиснулися, нігті боляче вп’ялися в долоні. Фізичний біль трохи заглушив моральний.

— Мені шкода, що Гліб більше не атлі, — абсолютно серйозно сказав Влад. — Але інакше ти була б мертва.

— Ніби тобі не все одно…

Я відвернулася, зчепила зуби. Тільки не розплакатися! Дивно, але вийшло. Горло горіло вогнем, але очі залишилися сухими.

— Ти б здивувалася, — почула я зовсім близько, біля вуха. Здригнулася, але обернутися не ризикнула.

Хіба можливо, щоби прокляття діяло навіть після того, як Влад втратив суть атлі? Сутність хижака.

Це ж маячня! А значить… значить…

Мені здається, чи я до крові подряпала долоні? Шию обдало легким протягом. Я повернула голову — кімната була порожня. З відчиненого вікна на мене дивилася тепла травнева ніч — волога, майже літня.

Незабаром червень. Мій сплеск. Я стану сильнішою, неодмінно. Подорослішаю ще на рік.

Але чому мені здається, що всередині я все те ж сімнадцятирічна дівчинка, яка зустріла його вперше?

Раптова думка виявилася неможливою логічною. І як я не розуміла цього раніше, чи не помічала? Адже все дуже просто насправді. Усе було просто з першого дня.

Я похитала головою. Рука сама потяглася до захисного амулета на шиї. Я із силою потягла вниз, розірвавши ланцюжок, і закинула його в куток.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.